Захолод

Ще не так давно жодне свято чи бесіда не відбувались без приготування цієї найдавнішої страви. Більшість її називає холодець. Подекуди називають драглями. Але Чернігівщина знає цю страву під назвою - ЗАХОЛОД.
Пам'ятаю, як готувала його бабуся...

З вечора дід брав сокиру та йшов рубати півня, а бабуся шукала гарний шматок свинячої лопатки чи стегна, щоб захолод був тримкішим. Все це замочувалось у великій мисці і накривалось від котів, яких неначе магнітом тягло до всього того у радіусі кілометра.

Настав ранок. І от вже топиться піч, все лаштується, закладається та ставляється на черінь. Вогонь вже облизує цегляні стінки печі, певно і він знає яку смакоту готуватимуть. На припічку нема куди сажі з комину впасти - вщент вставлено глечиками та чугунцями. По черзі у пекло вогню пірнають то кочерга, то чаплія, то рогач, щоб щось посунути.

На лавці позаду бабусі вже виблискують миски, куди все це буде розливатись і холонути, аж допоки не побіліє. Накриється дерев'яними кружками і стоятиме до вечора.

І яка ж це напруга, сидіти на кухні та чекати, коли ж воно все звариться і буде дійство розбирання захолоду... Але ж ось і настав час. Хата перетворюється на суцільні пахощі. Чугун із киплячим захолодом виходить на світ.
Нема сили сидіти рівно на стільці, нема сили ковтати вже ту слину, що вже пів дня заливає рота, нема сили спокійно дивитись, як виймаються шматки м'яса та розбігаються по мисках маленькими шматочками. Але он та велика тарілка - то моя. І вона чарівна. Бо там..., там... кістки з хрящами. Солодкими, хрумкими, біленькими та цілком виключно моїми.

Миска ставиться на стіл і я починаю. Кістки ще гарячі, з них капає, вони величезні і вкусити не вдається... Але я гризу, обгризаю, смокчу той мозок з кісток, неначе собака, якого не годували тиждень. Сочок з кістки такий солодкий і смачний, що забувається кусати хліб, про що постійно нагадує бабуся.

Здається, що саму душу з тих обварених кісток витягнув, але ніяк не можу заспокоїтись. Та вже час викидати, бо далі гризти нестача сил, губи щемлять, зуби гудуть, а бороду вже неможливо ані витерти, ані помити.

Та це ще не кінець. Ввечері, коли всі зберуться, бабуся поставить на стіл застиглий захолод у глибокій мисці, і черпаючи ложками, всі роздивлятимуться, що саме їм дісталось з того шару корисних копалин. Кому саме м'ясо, а хтось як не черпає, а одна вода, що дрижить немов замерзла на морозі. Чи може то вона боїться не вгодити гостю? Хтозна...

Хтось скаже, що їжа не буває жива. Але погляньте на ту кров, що струмками біжить з червоного хрону окрай тарілки. Подивіться на дрижання кожного шматка. Зупиніться і осягніть всю різноманітність тканин холодцю. Чи не живе все це? Чи не дихає воно? Чи не кричить на увесь світ - З'ЇЖ МЕНЕ і буде тобі щастя?

І я саме так і роблю. І всі так роблять. І нема людини, яка б не любила захолод. Звісно, якщо вона хоч раз за життя куштувала справжній захолод.

Анатолій ЯРОВЕД