Загинув смертю героя
Заходжу у придорожній ресторанчик, і раптом зауважую, що я надто веселий — радію майбутній смаженій картоплі, в той час, як їду з одного місця загибелі побратимів у інше.
І буквально за кілька хвилин прилітає чорна-пречорна звістка.
Загинув Микола Коханівський.
Ще дивнішим є цей збіг, бо саме цей придорожній заклад у мене асоціюється з ним. По-перше, їздив воювати разом з Миколою, під його командуванням, у Піски під Донецьк, і щоразу обідав тут. По-друге, сам він розказував, як у 14-му році вирвався з контрольованого росіянами Донецька через усі блокпости, і приїхав сюди, і дозволив собі врешті випити горілки — чого він не робив ніколи на моїй пам’яті.
З Миколою я завжди спілкувався коротко. Бо ми з півслова розуміли одне одного. Я відчував його як свого рідного — десь на рівні дядька, брата батьків. І реально, ми за цих 17 років знайомства з ним ми прожили разом кілька життів, оминули разом десяток смертей - так, що Микола Коханівський є частиною мене, тепер уже — на жаль, лише уявною.
Микола був фізичним втіленням української народної стихії. В його очах я бачив віковічний біль. Біль народа-паралітика, біль його живого серця — котре бачить свою мету, свою мрію, бажає її палко, але інертність, слабкість тіла не дає цієї мети торкнутися.
Він рухав спаралізоване тіло нашого народу, та ще й добре рухав, з силою криголама! Хто спостерігав, за ним, той бачив: коло нього завжди було багато слабких людей — старих, хворих, і просто ще юних і недосвідчених — які від нього заряджалися силою, і становили загрозу ворогам.
На початку повномасштабки він сформував добровольчий підрозділ, їх частину я завів для оборони стратегічного місця — дамби між Ірпенем і Київським морем, котра, власне, і порятувала Київ.
Потім Коханівського за наклепами ворогів не полюбила влада, підрозділ розвалили, і він змушений був (не міг не воювати!) піти простим піхотинцем піти у 125 бригаду під Харків. Коли був він там, я з ним періодично зідзвонювався — він розказував про стан справ перед наступом ворога.
І от знайшов останню свою битву.
Колись у Пісках він казав мені: молю Бога, якщо прилетить, то щоб одразу, аби не стати калікою або мучитися. Сподіваюся, що хоч цю молитву почули нагорі.
Царство Небесне Миколі, а ми тут, за моїми відчуттями, лишилися сиротами.
Ігор ЛУЦЕНКО
І буквально за кілька хвилин прилітає чорна-пречорна звістка.
Загинув Микола Коханівський.
Ще дивнішим є цей збіг, бо саме цей придорожній заклад у мене асоціюється з ним. По-перше, їздив воювати разом з Миколою, під його командуванням, у Піски під Донецьк, і щоразу обідав тут. По-друге, сам він розказував, як у 14-му році вирвався з контрольованого росіянами Донецька через усі блокпости, і приїхав сюди, і дозволив собі врешті випити горілки — чого він не робив ніколи на моїй пам’яті.
З Миколою я завжди спілкувався коротко. Бо ми з півслова розуміли одне одного. Я відчував його як свого рідного — десь на рівні дядька, брата батьків. І реально, ми за цих 17 років знайомства з ним ми прожили разом кілька життів, оминули разом десяток смертей - так, що Микола Коханівський є частиною мене, тепер уже — на жаль, лише уявною.
Микола був фізичним втіленням української народної стихії. В його очах я бачив віковічний біль. Біль народа-паралітика, біль його живого серця — котре бачить свою мету, свою мрію, бажає її палко, але інертність, слабкість тіла не дає цієї мети торкнутися.
Він рухав спаралізоване тіло нашого народу, та ще й добре рухав, з силою криголама! Хто спостерігав, за ним, той бачив: коло нього завжди було багато слабких людей — старих, хворих, і просто ще юних і недосвідчених — які від нього заряджалися силою, і становили загрозу ворогам.
На початку повномасштабки він сформував добровольчий підрозділ, їх частину я завів для оборони стратегічного місця — дамби між Ірпенем і Київським морем, котра, власне, і порятувала Київ.
Потім Коханівського за наклепами ворогів не полюбила влада, підрозділ розвалили, і він змушений був (не міг не воювати!) піти простим піхотинцем піти у 125 бригаду під Харків. Коли був він там, я з ним періодично зідзвонювався — він розказував про стан справ перед наступом ворога.
І от знайшов останню свою битву.
Колись у Пісках він казав мені: молю Бога, якщо прилетить, то щоб одразу, аби не стати калікою або мучитися. Сподіваюся, що хоч цю молитву почули нагорі.
Царство Небесне Миколі, а ми тут, за моїми відчуттями, лишилися сиротами.
Ігор ЛУЦЕНКО
| Читайте також |
| Коментарі (0) |