Взаємодія з Кремлем і удар по Вірменії - політика Ізраїлю
Урядова резолюція про офіційне визнання Геноциду вірмен 1915 року, ініційована міністром закордонних справ Ізраїлю Гідеоном Сааром та одноголосно ухвалена кабінетом міністрів Ізраїлю, є хрестоматійним прикладом того, як інструменти історичної пам’яті стають зброєю у великій геополітичній грі.
Цей крок руйнує парадигму традиційної ізраїльської Realpolitik, яка десятиліттями тримала трагедію вірменського народу в шухляді «дипломатичних табу», аби не псувати відносини з Анкарою. Однак задекларований моральний обов’язок у цьому випадку приховує тверезий і жорсткий розрахунок, що створює ефект доміно для всього регіону.
Головним бенефіціаром та водночас рушієм цього рішення став сам Ізраїль, який прагне завдати асиметричного удару по Реджепу Таїпу Ердогану. Після подій 7 жовтня 2023 року турецький лідер, на думку Ізраїлю, перейшов усі межі в антиізраїльській риториці. Оскільки мости у відносинах із Туреччиною вже спалено, кабінет Біньяміна Нетаньягу вирішив підняти ставки до максимуму перед голосуванням у Кнесеті, демонструючи внутрішню єдність і караючи Анкару за її регіональну позицію.
Реакцію Туреччини передбачити не складно, аж до повного розриву дипломатичних відносин, хоча до крайнього кроку, найімовірніше, не дійде. Враховуючи значне потепління американсько-турецьких відносин, роль Анкари у врегулюванні війни та її важливість для бізнес-інтересів Трампа, можна впевнено припустити апелювання до Вашингтона - тим більше, що незабаром у країні відкриється саміт НАТО. Наскільки така апеляція буде вдалою, подивимося, адже транзакційність політики США нікуди не поділася. Скоріше за все, Трамп почне жорстко торгуватися з обома сторонами одночасно, зважуючи на терезах ізраїльські безпекові потреби та турецькі вимоги щодо постачання зброї.
Ця транзакційність великих гравців суттєво змінює позиції держав Південного Кавказу. Офіційний Баку, хоч і висловив формальний дипломатичний протест на користь Туреччини, діє в умовах нової регіональної реальності. Стратегічна залежність Азербайджану від ізраїльських оборонних технологій проти Тегерана перестала бути абсолютною після підписання американсько-іранського меморандуму та прагматичного перезавантаження відносин між Баку та урядом Пезешкіана (зокрема, угод щодо транзитного коридору «Північ-Південь»).
Маючи більше простору для маневру, Азербайджан не рубатиме з плеча, але використовуватиме свій нафтовий козир та нові геополітичні баланси, щоб спільно з турецькими лобістами максимально розмити та затягнути фінальне ухвалення закону в Кнесеті.
Найбільш парадоксальною виявляється позиція самої Вірменії. Прем'єр-міністр Нікол Пашинян послідовно втілює доктрину «Реальної Вірменії», яка базується на делікатному, болючому замиренні з Туреччиною, відкритті кордонів та виході з багаторічної ізоляції. Заради цього Єреван навіть іде на демонтаж старих історичних наративів у внутрішньому полі.
Раптовий «пас» від Ізраїлю Пашиняну зараз категорично не потрібен: він піднімає хвилю націоналістичної істерії в Туреччині, зриває крихкі переговори та дає вірменській реваншистській опозиції залізобетонний козир звинувачувати прем'єра у слабкості на тлі рішучого Тель-Авіва. Ба більше, Вірменія не може гучно подякувати Ізраїлю, аби не зіпсувати відносини з Іраном, який залишається її критичним логістичним вікном у світ.
Окремим великим виміром цієї дискусії є питання визнання українського Голодомору 1932–1933 років як геноциду, щодо якого Кнесет роками тримає глуху оборону. Ця тема занадто масштабна, щоб обмежувати її рамками близькосхідного конфлікту, адже вона підсвічує фундаментальні розбіжності в ізраїльській філософії пам'яті. Відмова Ізраїлю базується на двох китах: ревному захисті концепту «абсолютної унікальності Шоа (Голокосту)» та прагматичній взаємодії з Кремлем.
Поки Ізраїль мислить категоріями миттєвих тактичних загроз, історичні трагедії інших націй - чи то вірменська, чи то українська - сприйматимуться в цих кабінетах не через призму універсальної моралі, а як активи або ризики на поточній шахівниці.
Ігор СЕМИВОЛОС
Визнання геноциду вірмен - це цинічна спроба нівелювати нещодавні звинувачення у бік Ізраїлю у геноциді палестинців, висунуті комісією ООН. У такий же спосіб вони намагалися інструменталізувати тему Голодомору, відкривши пам'ятник його жертвам у розпал штучного голоду у Газі.
Андрій МОВЧАН
Цей крок руйнує парадигму традиційної ізраїльської Realpolitik, яка десятиліттями тримала трагедію вірменського народу в шухляді «дипломатичних табу», аби не псувати відносини з Анкарою. Однак задекларований моральний обов’язок у цьому випадку приховує тверезий і жорсткий розрахунок, що створює ефект доміно для всього регіону.
Головним бенефіціаром та водночас рушієм цього рішення став сам Ізраїль, який прагне завдати асиметричного удару по Реджепу Таїпу Ердогану. Після подій 7 жовтня 2023 року турецький лідер, на думку Ізраїлю, перейшов усі межі в антиізраїльській риториці. Оскільки мости у відносинах із Туреччиною вже спалено, кабінет Біньяміна Нетаньягу вирішив підняти ставки до максимуму перед голосуванням у Кнесеті, демонструючи внутрішню єдність і караючи Анкару за її регіональну позицію.
Реакцію Туреччини передбачити не складно, аж до повного розриву дипломатичних відносин, хоча до крайнього кроку, найімовірніше, не дійде. Враховуючи значне потепління американсько-турецьких відносин, роль Анкари у врегулюванні війни та її важливість для бізнес-інтересів Трампа, можна впевнено припустити апелювання до Вашингтона - тим більше, що незабаром у країні відкриється саміт НАТО. Наскільки така апеляція буде вдалою, подивимося, адже транзакційність політики США нікуди не поділася. Скоріше за все, Трамп почне жорстко торгуватися з обома сторонами одночасно, зважуючи на терезах ізраїльські безпекові потреби та турецькі вимоги щодо постачання зброї.
Ця транзакційність великих гравців суттєво змінює позиції держав Південного Кавказу. Офіційний Баку, хоч і висловив формальний дипломатичний протест на користь Туреччини, діє в умовах нової регіональної реальності. Стратегічна залежність Азербайджану від ізраїльських оборонних технологій проти Тегерана перестала бути абсолютною після підписання американсько-іранського меморандуму та прагматичного перезавантаження відносин між Баку та урядом Пезешкіана (зокрема, угод щодо транзитного коридору «Північ-Південь»).
Маючи більше простору для маневру, Азербайджан не рубатиме з плеча, але використовуватиме свій нафтовий козир та нові геополітичні баланси, щоб спільно з турецькими лобістами максимально розмити та затягнути фінальне ухвалення закону в Кнесеті.
Найбільш парадоксальною виявляється позиція самої Вірменії. Прем'єр-міністр Нікол Пашинян послідовно втілює доктрину «Реальної Вірменії», яка базується на делікатному, болючому замиренні з Туреччиною, відкритті кордонів та виході з багаторічної ізоляції. Заради цього Єреван навіть іде на демонтаж старих історичних наративів у внутрішньому полі.
Раптовий «пас» від Ізраїлю Пашиняну зараз категорично не потрібен: він піднімає хвилю націоналістичної істерії в Туреччині, зриває крихкі переговори та дає вірменській реваншистській опозиції залізобетонний козир звинувачувати прем'єра у слабкості на тлі рішучого Тель-Авіва. Ба більше, Вірменія не може гучно подякувати Ізраїлю, аби не зіпсувати відносини з Іраном, який залишається її критичним логістичним вікном у світ.
Окремим великим виміром цієї дискусії є питання визнання українського Голодомору 1932–1933 років як геноциду, щодо якого Кнесет роками тримає глуху оборону. Ця тема занадто масштабна, щоб обмежувати її рамками близькосхідного конфлікту, адже вона підсвічує фундаментальні розбіжності в ізраїльській філософії пам'яті. Відмова Ізраїлю базується на двох китах: ревному захисті концепту «абсолютної унікальності Шоа (Голокосту)» та прагматичній взаємодії з Кремлем.
Поки Ізраїль мислить категоріями миттєвих тактичних загроз, історичні трагедії інших націй - чи то вірменська, чи то українська - сприйматимуться в цих кабінетах не через призму універсальної моралі, а як активи або ризики на поточній шахівниці.
Ігор СЕМИВОЛОС
Визнання геноциду вірмен - це цинічна спроба нівелювати нещодавні звинувачення у бік Ізраїлю у геноциді палестинців, висунуті комісією ООН. У такий же спосіб вони намагалися інструменталізувати тему Голодомору, відкривши пам'ятник його жертвам у розпал штучного голоду у Газі.
Андрій МОВЧАН
| Читайте також |
| Коментарі (0) |