Вона була жінкою до мозку кісток...
Пізнім вечором 24 листопада Марина Загребельна написала мені: "Лесю, три години тому мама згоріла на дачі в кріслі Параджанова... " Було ще кілька речень, які я не буду тут наводити. Новина приголомшила мене, як і загадкові обставини кончини дорогої Елли Михайлівни...
Про Павла Архиповича я колись написала великий есей, який подав журнал "Київ". Він називався "Письменник має жити довго". Автор "Роксолани", "Євпраксії" і "Дива" був моїм улюбленим письменником і Хрещеним Батьком літературного часопису "Січеслав", який я придумала, заснувала і редагувала. Спитала, чи можна надсилати йому кожне свіже число журналу поштою, чи матиме він час його читати. Він відповів з усмішкою: "А Ви привозьте його до мене, як будете у Києві!". Ще й пояснив, як доїхати до них з вокзалу. Варто сказати, що родина Загребельних мала сантимент до Дніпропетровська, адже обоє закінчили ДДУ, який через сорок років закінчила і я. У нас була спільна alma mater. І я ось тепер мала щастя бувати у легендарній письменницькій Вежі культового, великого Письменника, привозила Павлу Архиповичу наш "Січеслав" і новини з міста його юності. Це тривало з 2004-го кілька років. Він гортав сторінки видання, я слухала його думки, дорогоцінні зауваги. А гостинна Елла Михайлівна пригощала чаєм, млинцями, фруктами і солодощами. Павло Архипович підписав мені свій новий роман "Юлія, або Запрошення до самовбивства". Одного разу П.А. підвіз мене на своїм авто до метро, а сам поїхав на прийом до лікаря.
Десь у 2008-му П.А. вже не приймав нікого. З Еллою Михайлівною ми інколи розмовляли по телефону. Пригадую, як цілий гурт письменників на чолі з В. Яворівським, ми приїхали 25 серпня 2004-го привітати класика з 80-літтям. Пані Елла у модному і водночас класичному білому платті з глибокими розрізами, чарівна білявка, вічна дівчина, елегантна Леді, виглядала і трималася Королевою помістя і Замку. Це було прекрасне свято з вином і поезіями, з баночкою меду від Івана Драча, з купою телекамер і журналістів. Була того дня і напружена інтрига - чи дасть Кучма Павлу Загребельному звання Героя України після роману "Стовпотворіння"? Самому ювіляру це було байдуже. Хоча Явір дуже переживав і ми всі теж...
За півроку до смерті, у серпні 2008 р. Павло Архипович надіслав мені поштою свою останню книгу "Думки нарозхрист". А у лютому 2009-го його не стало. Величний похорон, громадське прощання на Інститутській, відспівування у Володимирському соборі, поховання на Байковому. І дві елегантні тоненькі жіночі постаті в чорному, ніби єгипетські статуетки, Елла Михайлівна і Марина Павлівна, злилися в єдиний символ Печалі. Відчуття завершення великої епохи, відходу одного з останніх романтиків. Гірка чарка в ресторані, спогади присутніх письменників...
Півроку смерті Павла Архиповича в Кончі-Озерній у Загребельних в саду. Я приїхала зі спецвипуском "Січеслава", присвяченим Павлу Загребельному, і читала із нього деякі уривки за столом. Справа сидів А. Дімаров, за ним Комар, зліва - В. Яворівський, В. Медвідь, В. Фольварочний, здається, В. Базилевський, М. Слабошпицький, хтось іще. Марина Павлівна, яка приїздила здалеку до батьків. Елла Михайлівна, як зіронька, за столом, ясніла радістю, що прийшли "добрі люди" і світилася тихою удовиною печаллю. Дякувала мені за журнал, сказала на прощання: "Ви телефонуйте, приїздіть. Буду рада". І я бувала в неї, знову з В. Яворівським, В. Медведем і Вірою Павловською на роковинах смерті. На деяких днях народження П.А., які відзначалися посмертно. Ми ділилися думками про книгу Михайла Загребельного, яку він написав про батька. Я листувалася з Мариною, і інколи бачилася у Кончі. Всім кортить знати, коли відкриються архіви письменника. Я пам'ятаю, що Павло Архипович казав, що це має відбуватися не одразу по смерті людини. А то деякі, мовляв, пишуть щоденники і друкують вже за життя свої власні мемуари. А має минути час, має відбутися "санітарний кордон" років 20-25...
Востаннє я говорила з Еллою Михайлівною по телефону у лютому 2020 року. Я тоді була у Києві, з моїм близьким літературним другом, і хотіла познайомити їх. Елла Михайлівна сказала: "Лесю, Ви приходьте, але без друга. Я не готова до візиту мужчини, мені треба довго готуватися, налаштуватися. Я жахливо виглядаю. Не маю зачіски. Ні, ні, на жаль, я не можу прийняти його. А Ви приходьте, тільки сама". Вона була Жінкою до мізку кісток. Я тоді не прийшла, про що дуже шкодую, ми домовилися, що я провідаю Еллу Михайлівну у свій наступний приїзд. Але розпочалася епідемія ковіду, а потім і війна...
Мила, чудова, інтелігентна і добра Елло Михайлівно, простіть і прощавайте! Як віруюча людина, я впевнена, що Ваші душі з Вашим коханим чоловіком скоро зустрінуться на Небесах... Прощавайте, рідна, рідненька! А Марині Павлівні - моє глибоке співчуття, співстраждання. Хай Вас втішає, пані Марино, що Ваші батьки тепер навіки разом... Вічна їм пам'ять! ...
Леся СТЕПОВИЧКА
Про Павла Архиповича я колись написала великий есей, який подав журнал "Київ". Він називався "Письменник має жити довго". Автор "Роксолани", "Євпраксії" і "Дива" був моїм улюбленим письменником і Хрещеним Батьком літературного часопису "Січеслав", який я придумала, заснувала і редагувала. Спитала, чи можна надсилати йому кожне свіже число журналу поштою, чи матиме він час його читати. Він відповів з усмішкою: "А Ви привозьте його до мене, як будете у Києві!". Ще й пояснив, як доїхати до них з вокзалу. Варто сказати, що родина Загребельних мала сантимент до Дніпропетровська, адже обоє закінчили ДДУ, який через сорок років закінчила і я. У нас була спільна alma mater. І я ось тепер мала щастя бувати у легендарній письменницькій Вежі культового, великого Письменника, привозила Павлу Архиповичу наш "Січеслав" і новини з міста його юності. Це тривало з 2004-го кілька років. Він гортав сторінки видання, я слухала його думки, дорогоцінні зауваги. А гостинна Елла Михайлівна пригощала чаєм, млинцями, фруктами і солодощами. Павло Архипович підписав мені свій новий роман "Юлія, або Запрошення до самовбивства". Одного разу П.А. підвіз мене на своїм авто до метро, а сам поїхав на прийом до лікаря.
Десь у 2008-му П.А. вже не приймав нікого. З Еллою Михайлівною ми інколи розмовляли по телефону. Пригадую, як цілий гурт письменників на чолі з В. Яворівським, ми приїхали 25 серпня 2004-го привітати класика з 80-літтям. Пані Елла у модному і водночас класичному білому платті з глибокими розрізами, чарівна білявка, вічна дівчина, елегантна Леді, виглядала і трималася Королевою помістя і Замку. Це було прекрасне свято з вином і поезіями, з баночкою меду від Івана Драча, з купою телекамер і журналістів. Була того дня і напружена інтрига - чи дасть Кучма Павлу Загребельному звання Героя України після роману "Стовпотворіння"? Самому ювіляру це було байдуже. Хоча Явір дуже переживав і ми всі теж...
За півроку до смерті, у серпні 2008 р. Павло Архипович надіслав мені поштою свою останню книгу "Думки нарозхрист". А у лютому 2009-го його не стало. Величний похорон, громадське прощання на Інститутській, відспівування у Володимирському соборі, поховання на Байковому. І дві елегантні тоненькі жіночі постаті в чорному, ніби єгипетські статуетки, Елла Михайлівна і Марина Павлівна, злилися в єдиний символ Печалі. Відчуття завершення великої епохи, відходу одного з останніх романтиків. Гірка чарка в ресторані, спогади присутніх письменників...
Півроку смерті Павла Архиповича в Кончі-Озерній у Загребельних в саду. Я приїхала зі спецвипуском "Січеслава", присвяченим Павлу Загребельному, і читала із нього деякі уривки за столом. Справа сидів А. Дімаров, за ним Комар, зліва - В. Яворівський, В. Медвідь, В. Фольварочний, здається, В. Базилевський, М. Слабошпицький, хтось іще. Марина Павлівна, яка приїздила здалеку до батьків. Елла Михайлівна, як зіронька, за столом, ясніла радістю, що прийшли "добрі люди" і світилася тихою удовиною печаллю. Дякувала мені за журнал, сказала на прощання: "Ви телефонуйте, приїздіть. Буду рада". І я бувала в неї, знову з В. Яворівським, В. Медведем і Вірою Павловською на роковинах смерті. На деяких днях народження П.А., які відзначалися посмертно. Ми ділилися думками про книгу Михайла Загребельного, яку він написав про батька. Я листувалася з Мариною, і інколи бачилася у Кончі. Всім кортить знати, коли відкриються архіви письменника. Я пам'ятаю, що Павло Архипович казав, що це має відбуватися не одразу по смерті людини. А то деякі, мовляв, пишуть щоденники і друкують вже за життя свої власні мемуари. А має минути час, має відбутися "санітарний кордон" років 20-25...
Востаннє я говорила з Еллою Михайлівною по телефону у лютому 2020 року. Я тоді була у Києві, з моїм близьким літературним другом, і хотіла познайомити їх. Елла Михайлівна сказала: "Лесю, Ви приходьте, але без друга. Я не готова до візиту мужчини, мені треба довго готуватися, налаштуватися. Я жахливо виглядаю. Не маю зачіски. Ні, ні, на жаль, я не можу прийняти його. А Ви приходьте, тільки сама". Вона була Жінкою до мізку кісток. Я тоді не прийшла, про що дуже шкодую, ми домовилися, що я провідаю Еллу Михайлівну у свій наступний приїзд. Але розпочалася епідемія ковіду, а потім і війна...
Мила, чудова, інтелігентна і добра Елло Михайлівно, простіть і прощавайте! Як віруюча людина, я впевнена, що Ваші душі з Вашим коханим чоловіком скоро зустрінуться на Небесах... Прощавайте, рідна, рідненька! А Марині Павлівні - моє глибоке співчуття, співстраждання. Хай Вас втішає, пані Марино, що Ваші батьки тепер навіки разом... Вічна їм пам'ять! ...
Леся СТЕПОВИЧКА
| Читайте також |
| Коментарі (0) |