Влада вбиває ветеранів в Україні байдужістю

Тихо, без шуму, майже непомітно йдуть за межу ветерани. Проводять сусіди та родичі… Ще одну позначку поставить чиновницька рука у статистичній відомості… Не стало в країні людини, відвоював солдат…
Чернігівщина, райцентр – селище Сосниця. Зачароване Придесення кілька тижнів тому попрощалося іще з одним ветераном Великої Вітчизняної. За своє довге життя підняв трьох синів, збудував будинок, посадив сад. Він спізнав радощів урожаїв і смутку старіння разом зі своїм садом. І, здається, саме сад покликав його у найкращий зі світів: впало останнє посаджене ним дерево, а невдовзі не стало й господаря.

Тягарем для держави – ні тодішньої, могутньої, ні нинішньої, незалежної – він не був. За всі роки інвалід війни 1-ої групи так і не отримав ні курортного, ні санаторного лікування та й компенсацій за відсутність такого. Держава також не дала й дітям обтяжити себе турботою про батька. Приїхав син з Росії за 8000 км доглянути немічного, але ж – не можна більше, ніж 1,5 місяця бути в країні. Маєш покинути її на півроку – такий закон. Поїхав… А батько зазбирався в останню дорогу, так і не дочекавшись, поки вийдуть оті законом установлені півроку.

Не встиг ветеран побути і справжнім, законом ствердженим, господарем на своїй землі. Він, повіривши Прем’єр-міністру, подав документи на приватизацію земельної діялнки, де вже понад 40 років стоїть зведений ним будинок. Але селищна рада протримала документи більше місяця. Райдержадміністрація прислала відписку: ну напишіть ще одну заяву. Час іде – контора пише, зарплата плюс надбавки і т. ін. нараховуються… Чи не такі ось кадри і «порішили» авторитет влади в країні? Авторитет Президента, чий підпис стоїть під указами про призначення районного керівництва? Авторитет керівника уряду, де пообіцяли помогти вирішити питання – обіцянка ж цяцянка, а… Два місяці чекав ветеран, на перший по тому день його не стало…

І навіть із власним прізвищем розлучили чоловіка. Народився й жив з козацьким прізвищем – Дроб’язко. Дріб в’язали давні предки – зброярі. А сучасники – канцеляристи – просто переписали прізвище в паспорт за російською орфографією. І дарма, що не читається воно без апострофа. Дарма, що і діти виявилися – наче й не діти. Хіба що суд доводитиме тепер зворотнє…

Невігластво, недбалість, чиновне нехлюйство на берегах зачарованої Десни, в краї натхнення видатного Олександра Довженка. Тепер тут не почуєш блискучої довженківської української – тут говорять суржиком, мислять ним і голосують за кандидата, що говорить суржиком і байдужий до всього українського. Подібне притягує подібне…
Невігластво, байдужість, мовний суржик і суржик душевний поглинають всю країну. Половина депутатів Верховної Ради не говорить ні українською, ні російською… В країні, де українська є (поки що?) державною мовою, на державному телебаченні депутати та інші службовці демонстративно виступають не державною мовою. Розхожа думка: мовне питання – малозначуще. Та для наших керівників не тільки мова, а кожен з нас – «питання малозначуще»…

Наостанок. Скільки разів треба померти, щоб отримати з ощадкнижки нещасні 500 гривень? У райцентрі від початку року не отримав ніхто…
Я питаю себе: чи дочекаюся, коли в моїй країні встановляться людські стосунки між владою і громадою – кожним громадянином? Я питаю: невже всім нам (включно з тими ж самими працівниками місцевих рад, адміністрацій, інших чиновних установ) подобається ТАК жити? Старше покоління не знайшло відповідей на ці питання – не стало часу й сил. Якщо ж ми думаємо, що залишимо пошук відповідей нашим дітям, то ми, скоріше, залишимо Україну БЕЗ наших дітей. Я хочу, щоб моя родина, мої діти жили в Україні.

Анатолій ДРОБ’ЯЗКО, син ветерана ВОВ
м.Черкаси

Від редакції газети "Сіверщина".
Цей лист надійшов з Черкас -- газету "Сіверщина" можна передплачувати по всій Україні.