реклама партнерів:
Головна › Новини › СУСПІЛЬСТВО
Вижити і зберегти людське обличчя (щодо Голодомору на Батуринщині)
19-Лис-20 659 0.0 0
У четверту суботу листопада українці поминають душі співвітчизників вбитих голодом у 1932 – 1933 роках. Питання про те, скільки їх було, донині залишається відкритим. Дослідники нараховують 4,5, 7 чи, навіть, 10 мільйонів. Та все ж Україна не зламалась і зараз з гордо піднятою головою говорить про пережите.

На прикладі сіл, що нині входять до складу Батуринської об’єднаної територіальної громади, хочемо наголосити на сильних сторонах українців, які дали можливість вистояти та зберегти правдиву пам’ять про ті часи. Хоч Бахмацький район Чернігівської області, до складу якого тоді входила Батуринщина, характеризувався як «менш вражений харчовими труднощами», але люди і тут страждали та помирали від голоду.

Селянам батуринського регіону більше пощастило з багатими природними умовами в порівнянні з іншими селами Бахмацького району. Це підтверджують і спогади очевидців, які пережили Голодомор. Рятували ліси, луки (де збирали щавель), озера з рибою, р. Сейм, де селян набирали молюсків («ходили з чугунками до річки і варили ракушки»), на території військових таборів біля Батурина були великі колонії граків («бувало ловили їх по цілому мішку»). Їли лободу, цвіт акації, липове листя та бруньки, кропиву, пагони трави, квіти конюшини, різні корінці. Корова, якщо її не відібрали активісти, була порятунком для селянських родин.

Доля селян залежала і від морального рівня місцевого керівництва. Становище голів колгоспів, сільрад було вкрай складним. Перед ними постав важкий вибір: виконувати директиви партійно-радянських органів влади з реалізації нереальних планів хлібозаготівель та вжиття репресивних заходів щодо селян, тим самим приректи односельців на голодування і навіть смерть; чи не виконувати – і бути звинуваченим у саботажі та підданим жорстоким репресіям. Були приклади, коли місцеве керівництво ставало на бік селян. У спецзведенні Бахмацького райвідділу ДПУ РК КП(б)У від 4 січня 1932 р. йдеться: «Бувший голова сільради Білий ставиться опуртуністично до хлібозаготівлі, висловлював думку, що план нереальний». Акти, що складали буксирні бригади про переховування хліба, замовчував, «ховав у кишені». А голова колгоспу ім. Ворошилова Рубан (ініціали не вказано) всупереч директивам партії, дозволив колгоспникам у серпні 1933 р. для власних потреб збирати колоски, які залишились на тій ділянці, де вони жнуть. Постановою бюро Бахмацького Райкому КП(б)У пропонувалось Рубана зняти з посади і віддати до суду за розкрадання колгоспної власності, протягом двох діб провести розгляд цієї справи у показовому порядку у с. Красне.

Мешканці Батуринщини добре знали про голод в більш постраждалих регіонах України. Про це розповідали «прийшлі люди» з Київщини, Полтавщини, Херсонщини та інших областей. Вони просили милостиню, хоч щось поїсти. Пухлі від голоду помирали просто на вулиці, їх облік влада не проводила. Ставлення до жебраків було різним. «Ладні були віддати за їжу все — одяг, золото, різні речі. У кого були харчі — наживалися на людському горі». Хтось шкодував, що не може допомогти, «бо і самі нічого не мали». Але були і доброчинці, які діяли всупереч обставинам та рятували людські життя. Наприклад, беручи опіку над чужими дітьми.

Євгенія Григорівна Осіпова, 1914 року народження, яка пережила Голодомор у Батурині, згадувала: «Пам’ятаю сім’ю Артеменків з Керчі — мати, син і дочка 4-6 років. Мати з дочкою пішли в Бахмач і там вона залишила дівчинку, щоб люди підібрали, бо сама не могла прогодувати. Прийшла з Бахмача і дуже побивалася за дочечкою. А її син так і залишився у Книшів (батуринська родина)».

Для жительки с. Осіч Пелагеї Григорівни Городненко, 1925 року народження, співчуття виявлялось сильнішим за голод: «Пам’ятаю, ходила сім’я – мати з трьома дітками, найменшій дівчинці років три – не більше…то почали стукати у вікна, благаючи дати поїсти. Ми з сестрою попросили матір віддати їм нашу вечерю. Мати подивилась на нас з таким сумом у очах та й сказала:
- А що ж ви самі будете їсти, діточки?
- Ми не хочем, ми не голодні.

Мати дала їм кусень перепічки та трохи молока. Ніколи не забуду, як дівчинка обняла нашу матір і сказала: «Тіточко, дайте я Вас хоч у руку поцілую»».

Антон Петрович Бурдюк, 18-річний комсомолець з с. Осіч, не міг байдуже спостерігати за «сотнями голодних людей», які блукали по Бахмацькому району, «лежить на станціях, а також як і на базарах – жінки з немовлятками, дітьми плачуть, прохають милостині». 9 вересня 1932 р. він звернувся з листом до Народного комісаріату робітничо-селянської інспекції: «Питається, що це за люди? Я неодноразово перевіряв документи їх і виявив, що багато з них колгоспники в 1931 р., мають по 200 трудоднів, найбільшість їх з Київщини, як от Шевченківський район. З цього факт, що цей голод свідчиться тим, що і в колгоспах викачали хлібозаготівлю з перебільшеною реальністю, через те в цих районах в сучасний мент є дуже багато незасіяної землі, а також сотні людей розлізлися по районах з-за голоду… Ще раз прохаю, зверніть на це увагу, бо це справа важлива і за цю дійсність відповідаю».

Батуринському фотографу Миколі Федоровичу Боканю вистачило сміливості зафіксувати на фотознімках страждання від голоду своєї родини. Від виснаження помер на колгоспному полі у червні 1933 р. один з його синів Костянтин. У 1938 р. М.Ф. Боканя було засуджено за проведення антирадянської пропаганди і агітації до позбавлення волі у випрано-трудових таборах на 8 років. Додому не повернувся. Світлини, створені фотографом у голодному 1933 р., як речові докази були додані до його кримінальної справи. Завдяки чому збереглись в архівах репресивних органів і зараз свідчать про інший злочин – геноцид Українського народу.

Тож, запаливши свічку пам’яті за жертвами Голодомору, згадаємо і про тих хто не перетворився на пасивних спостерігачів вимирання селян на багатій український землі та показали приклад того, що людина має вибір за будь-яких обставин.

З.М. Сніжок
Науковий співробітник
НІКЗ «Гетьманська столиця»


ілюстрації:
Іл. 1. «Место кончины Кости. Слева сидит брат его, за два часа до смерти беседовавший тут с ним». Фото М.Ф. Боканя, червень 1933 року.
Іл. 2. Лікарське свідоцтво про смерть К. Боканя. Причиною смерті названо «истончення». Фотокопію цього документа батько померлого М.Ф. Бокань зберігав, як доказ злочинних дій влади.





Допомога проекту СІВЕРЩИНА - благодійний внесок

Теги:Батурин, Гетьманська столиця, Голодомор


Читайте також



Коментарі (0)
avatar