Вишиванка-оберіг

Триває спільний творчий проект Чернігівського обласного радіо «Сівер-центр» та чернігівської обласної газети «Біла хата» — конкурс «Сімейна реліквія». Долучайтесь до творчого змагання! Надсилайте сво твори на адресу обласного радіо або "Білої хати": 14000, м.Чернігів, вул.Воровського, 10, "Біла хата".
* * *
У кожної родини — свої сімейні реліквії. Вони служать оберегами, які передають від покоління до покоління своєрідний захисний код роду, повертають до витоків народу і мудрості пращурів, які вже відійшли за межу вічності. Родинним оберегом у нашій сім’ї стала вишиванка.

Старі люди кажуть, що через руки до речі пристає людська душа. Якщо цьому вірити, то душа моєї покійної бабусі Марії живе у вишиванці. Адже до вибіленого полотна сорочки її руки торкалися безліч разів, допоки вона вишивала її своєму чоловіку — моєму дідові Тихону, котрий у перший же день війни пішов на фронт. За повір’ям, ткати і вишивати треба було при повному місяці, аби закликати повну долю, і здебільшого у Великий піст, коли очищається душа. Саме тоді вироби набували великої обережної сили. Не знаю, якої пори це робила моя бабуня в окупованому місті в роки воєнного лихоліття… Про це вже не скаже, бо і вона, і дід «стоптали свій ряст» на цьому світі.

Тоді ж, у далекі сорокові роки, вишиванка мала оберігати рідну людину від зла, допомагати обходити фронтові небезпеки і пришвидшувати повернення додому. Проте не так сталося, як гадалося. У 1941-ому році під Сумами разом з усією дивізією мій дід потрапив у полон. Його відправили на примусові роботи до Голландії, а згодом — до Німеччини. Звільнений він був союзниками-англійцями вже аж у 1945-ому. Йому пропонували залишитися, попереджали, що інакше вже на радянській території доведеться пройти чимало випробувань. Та дідусь відмовився — рвався додому, в Україну, де чекала на нього сім’я: дружина і двоє дітей. Можливо, то й вишиванка, маючи велику притягальну силу, звала його з чужини. Та перш ніж він її приміряв, пройшло ще довгих три роки, допоки «спокутував свою провину» на відбудові шахт у П’ятихатках. Урешті, коли повернувся до Чернігова, вишиту для нього сорочку майже не носив — передав синові Василю. Той уже згодом — своїй сестрі Ганні (моїй мамі), бо синів не мав.

Хлопці у нашому роду з’явилися через покоління. Вишиванка перейшла у спадок найстаршому — моєму рідному племінникові Артему, і зараз він її із задоволенням вдягає на свята. Сорочка не пожовкла від часу — і сьогодні сніжно-біла, з візерунками, що закодували в собі добру символіку. Тож ми віримо, що вона не втратила своєї здатності захищати від злих сил і недобрих людей. Нині вона оберігає вже Артема, даруючи йому життєву енергію і настрій.

Людмила СІРА, журналіст
м.Чернігів.