Викопана історія. Паризька зелень
"Я прошу тебе, дівчино, не пускай курей у сад. Потоптали руту-м’яту, подовбали виноград» — споконвічна «куряча» проблема залишала епіграфічні сліди навіть на полотні вишитих рушників.
З кожним черговим штиком заступа яма все глибшала й глибшала, допоки в перемішку із землею назовні вивернулися розсипи чогось зеленого. «Що за хрінь?.. — подумалося. — Та невже це вона?» — майнув здогад у голові копача...
Перша хвиля відчуження приватних селянських земель почалася відразу після революції. Тоді господарі втратили до двох третин своєї земельної власності. Друга хвиля початку 1930-х років довершила розпочате. Господарі не йняли віри, що втрачають своє назавжди, тож дехто, сподіваючись на повернення своїх наділів, щоб можна було віднайти межі, позакопували мішки з «угАльлєм», а з початком Другої світової навіть пооборювали межі, вірячи, що німецька влада поверне землю її колишнім власникам. Та сподівання були марними...
В усі часи селянські наділи потерпали від нападів шкідників, особливо це стосувалося птахів, зграї яких завдавали значної шкоди посівам зернових. Втрачати задарма частину врожаю не хотілося нікому, а коли на зведених усього до декількох соток присадибних ділянках толком і посіяти не було де, то й поготів — дорожили кожною зерниною. Тож щоб хоч якось запобігти нападам шкідників на посіви, вдавалися як до фізичних, так і до магічних методів їх відлякування. Чи не найпростішими з них були пугала городні. Мабуть, не було жодного обійстя яке обходилося без них.
Той день тижня, на який доводиться Голодна кутя, у народі називають «СІЕміенам», пов’язуючи його з насінням (сіеміенАмі) та сіянням. Більшість селян із засторогою ставилася до нього, позбавляючи себе можливості в «СІЕміенав діень» займатися посівними роботами — щоб птахи не нападали на посіви. Деякі цікаві моменти місцевої сільської хроніки пов’язані з цим: «Ой, що ж сіе ві робітіе? Сіегодні ж Сіеміенав діень...» — прибігла на чужий город запихана Степанидиха, вгледівши, що сусіди лаштуються розпочинати сівбу.
«А, братіе, хто знає, хай того й ніе мінає. Ніехай туди ліетять, діе СємІЕна гліедять», — отримала від сусідки Катрі відворотну відповідь.
І як на диво, тогорічний посів «порушників застороги» Віхторових птаство оминало, а від городу Степанидиних його не можна було відігнати.
З іконою Великомученика та молитвою: «Свіетий, Єгорій, запрегай жеребцУОв, преганяй веребцУОв..», — плутаючи християнське з язичницьким, обходили селяни свої посіви.
На передранішніх межах можна було вгледіти і голі натури, коли хтось із господарів нишком, до схід сонця, голяка обходив свої городи, обсіваючи їх або залишками недосіяних за труною небіжчика житніх зерен з побажаннями птаству незрячості покійника, або ж свяченим маком-видуком з настановою межової огорожі із «зіеліезнаго тину».
Не менш цікаво було б побачити когось із дорослих, хто, уподібнившись дитині, топче свої межі «верхи на коні» — присмаленій нижнім кінцем палиці-ворсалці, якою користувалися в господарстві за певним призначенням.
Наслідком скупості та жадібності деяких господарів було небажання годувати курей у теплі пори року. Вважаючи, що вони, ходячи по волі, здатні самі знайти собі їжу. Та попри таке рішення, бачити власних курей на своєму ж городі не хотілося б. Тож силою «примірів» та маніпуляцій скеровували свою живність на чужі городи.
«Таки ж бо, тітко Христе, робіть щось зі своїми курми — шкодять моєму городу», — коли вже урвався терпець, звернулася Марія до сусідки.
«Чого ж ти так довго мовчала?» — начебто здивувавшись, відповіла та.
Хоч курей і не прикрила, але вже з наступного ранку Христинині кури прямували вже в інший бік, оминаючи Маріїн город.
«Паризька зелень» — ця назва була на вустах ще в дитинстві. Комусь милували око, а в когось викликали заздрість пофарбовані, створеним на її поєднанні з вапном, розчином зелено-синього кольору віконниці. Імовірно, хтось міг використати його і для прикраси хатнього інтер’єру, не усвідомлюючи можливих негативних наслідків.
Зелений порошок, у складі якого був миш’як, застосовували для захисту садів та городів від шкідників. Здебільшого це стосувалося посівів зернових, на які нападали зграї горобців, викублюючи та вибираючи посівне зерно ще до сходів. І коли вже всі інші вищезгадані методи не позбавляли від тієї напасті, тоді розсівали по посіву змішане з порошком паризької зелені зерно. Траплялося, що жертвами таких дій ставали не лише горобці, а й кури — як свої, так і сусідські.
Катеринин город перпендикулярно впирався в городи мешканців іншої вулиці. А одним боком був частково дотичний до сільського болота. Посів пшениці потерпав від горобців, тож жінка намірилися взяти гріх «нАдушу».
Щоб раптом жертвами її діянь не стали сусідські кури, вирішила попередити декого про свої наміри.
«Я й ганяю своїх, та хіба ж їх угледиш?!» — відреагувала Одарка.
«Боже сохрани, то Одарки та кривендИ тієї, а не мої», — забожилася Ганна.
«Ні, мої кури туди не ходять», — упевнено відповіла названа сусідкою через каліцтво кривендою.
А вже за кілька днів по тому — десятки отруєних горобців. Голосіння за своїми курми тієї, що божилася та перекладала свою вину на інших. Одарка декількох своїх потерпілих вчасно і вправно прооперувала, вилучивши вміст отрути з їхніх вол. Жодна з курей Агафії чужого посіву не торкнулася...
«Хай вона тут і лишається — подалі від гріха», — думав копач, загортаючи назад у землю свою небезпечну знахідку.
Юрій ДАХНО
З кожним черговим штиком заступа яма все глибшала й глибшала, допоки в перемішку із землею назовні вивернулися розсипи чогось зеленого. «Що за хрінь?.. — подумалося. — Та невже це вона?» — майнув здогад у голові копача...
Перша хвиля відчуження приватних селянських земель почалася відразу після революції. Тоді господарі втратили до двох третин своєї земельної власності. Друга хвиля початку 1930-х років довершила розпочате. Господарі не йняли віри, що втрачають своє назавжди, тож дехто, сподіваючись на повернення своїх наділів, щоб можна було віднайти межі, позакопували мішки з «угАльлєм», а з початком Другої світової навіть пооборювали межі, вірячи, що німецька влада поверне землю її колишнім власникам. Та сподівання були марними...
В усі часи селянські наділи потерпали від нападів шкідників, особливо це стосувалося птахів, зграї яких завдавали значної шкоди посівам зернових. Втрачати задарма частину врожаю не хотілося нікому, а коли на зведених усього до декількох соток присадибних ділянках толком і посіяти не було де, то й поготів — дорожили кожною зерниною. Тож щоб хоч якось запобігти нападам шкідників на посіви, вдавалися як до фізичних, так і до магічних методів їх відлякування. Чи не найпростішими з них були пугала городні. Мабуть, не було жодного обійстя яке обходилося без них.
Той день тижня, на який доводиться Голодна кутя, у народі називають «СІЕміенам», пов’язуючи його з насінням (сіеміенАмі) та сіянням. Більшість селян із засторогою ставилася до нього, позбавляючи себе можливості в «СІЕміенав діень» займатися посівними роботами — щоб птахи не нападали на посіви. Деякі цікаві моменти місцевої сільської хроніки пов’язані з цим: «Ой, що ж сіе ві робітіе? Сіегодні ж Сіеміенав діень...» — прибігла на чужий город запихана Степанидиха, вгледівши, що сусіди лаштуються розпочинати сівбу.
«А, братіе, хто знає, хай того й ніе мінає. Ніехай туди ліетять, діе СємІЕна гліедять», — отримала від сусідки Катрі відворотну відповідь.
І як на диво, тогорічний посів «порушників застороги» Віхторових птаство оминало, а від городу Степанидиних його не можна було відігнати.
З іконою Великомученика та молитвою: «Свіетий, Єгорій, запрегай жеребцУОв, преганяй веребцУОв..», — плутаючи християнське з язичницьким, обходили селяни свої посіви.
На передранішніх межах можна було вгледіти і голі натури, коли хтось із господарів нишком, до схід сонця, голяка обходив свої городи, обсіваючи їх або залишками недосіяних за труною небіжчика житніх зерен з побажаннями птаству незрячості покійника, або ж свяченим маком-видуком з настановою межової огорожі із «зіеліезнаго тину».
Не менш цікаво було б побачити когось із дорослих, хто, уподібнившись дитині, топче свої межі «верхи на коні» — присмаленій нижнім кінцем палиці-ворсалці, якою користувалися в господарстві за певним призначенням.
Наслідком скупості та жадібності деяких господарів було небажання годувати курей у теплі пори року. Вважаючи, що вони, ходячи по волі, здатні самі знайти собі їжу. Та попри таке рішення, бачити власних курей на своєму ж городі не хотілося б. Тож силою «примірів» та маніпуляцій скеровували свою живність на чужі городи.
«Таки ж бо, тітко Христе, робіть щось зі своїми курми — шкодять моєму городу», — коли вже урвався терпець, звернулася Марія до сусідки.
«Чого ж ти так довго мовчала?» — начебто здивувавшись, відповіла та.
Хоч курей і не прикрила, але вже з наступного ранку Христинині кури прямували вже в інший бік, оминаючи Маріїн город.
«Паризька зелень» — ця назва була на вустах ще в дитинстві. Комусь милували око, а в когось викликали заздрість пофарбовані, створеним на її поєднанні з вапном, розчином зелено-синього кольору віконниці. Імовірно, хтось міг використати його і для прикраси хатнього інтер’єру, не усвідомлюючи можливих негативних наслідків.
Зелений порошок, у складі якого був миш’як, застосовували для захисту садів та городів від шкідників. Здебільшого це стосувалося посівів зернових, на які нападали зграї горобців, викублюючи та вибираючи посівне зерно ще до сходів. І коли вже всі інші вищезгадані методи не позбавляли від тієї напасті, тоді розсівали по посіву змішане з порошком паризької зелені зерно. Траплялося, що жертвами таких дій ставали не лише горобці, а й кури — як свої, так і сусідські.
Катеринин город перпендикулярно впирався в городи мешканців іншої вулиці. А одним боком був частково дотичний до сільського болота. Посів пшениці потерпав від горобців, тож жінка намірилися взяти гріх «нАдушу».
Щоб раптом жертвами її діянь не стали сусідські кури, вирішила попередити декого про свої наміри.
«Я й ганяю своїх, та хіба ж їх угледиш?!» — відреагувала Одарка.
«Боже сохрани, то Одарки та кривендИ тієї, а не мої», — забожилася Ганна.
«Ні, мої кури туди не ходять», — упевнено відповіла названа сусідкою через каліцтво кривендою.
А вже за кілька днів по тому — десятки отруєних горобців. Голосіння за своїми курми тієї, що божилася та перекладала свою вину на інших. Одарка декількох своїх потерпілих вчасно і вправно прооперувала, вилучивши вміст отрути з їхніх вол. Жодна з курей Агафії чужого посіву не торкнулася...
«Хай вона тут і лишається — подалі від гріха», — думав копач, загортаючи назад у землю свою небезпечну знахідку.
Юрій ДАХНО
| Читайте також |
| Коментарі (0) |