Відверта сповідь «неучасника» війни

Там, у бабусі, наше життя не склалося, і мама з дітьми повернулася у Білопілля. Будинок, в якому ми мешкали перед війною, був частиною муру, що навколо заводу. На той час він був пошкоджений бомбардуванням фашистами, хатній скарб розграбований. Нам дала притулок мамина знайома — Поліна Харламова.

Померти — разом з дітьми

Життя текло собі далі, і хтось зі співгромадян повідомив новій «владі», що у місто повернулася сім’я комуніста.

Маму «запросили» повісткою не в гестапо, а до бургомістра, пана Пивоварова. У мами на той час вже встигла сформуватися «рожева мрія» життя: якщо доведеться вмерти, то щоб усім разом, утрьох, одним махом, щоб діти не лишилися наодинці з війною і цим життям…

Щоб не пішли по світу із торбами
Голодні, безпритульні і малі;
Не маючи ні тат, ані мами,
Беззахисні і зайві на землі…
Так я написав пізніше у своєму вірші.

Після тяжкого роздуму (куди втечеш з малими дітьми?), після наради з нашою тіткою мама взяла за руки нас з братом і пішла до бургомістра, пана Пивоварова. Той зустрів нас суворо. Кричав, що це ми, сім’я комуніста, надумали ось так нахабно з’являтися в село. Та у Пивоварова, мабуть, не вистачило характеру, здригнулася рука, і цей літній чоловік, порушуючи «німецький порядок», закричав: «Ідіть звідси! І щоб я більше не чув і не бачив вас! Якщо я ще раз хоч щось почую про вас — будете прилюдно повішені!»

То добре… Але ж ми при цьому не отримали ніякого документа (аусвайса), стали жити без права отримувати хоч якісь подачки їжі, які німці на початку війни давали населенню. Настав час голоду, холоду і страху. Мамі нічого не залишалося, як охрестити нас з братом у православну християнську віру (статус батька, а може, і сам його світогляд не дозволяли зробити цього раніше) і покластися на волю Божу.

Узимку 1942 року нам зовсім не було чого їсти, і мама наважилася сходити у своє рідне село Іскрисківщину, що за 12 км від Білопілля, аби попросити у своїх батьків харчів. Нас же з братом змушена була лишити вдома: у сильний мороз голодні діти не дійдуть. Прийшла до батьків. Але в селі селі трапилась німецька облава, і маму як особу підозрілу (без документа і не постійну мешканку села) німці без загребли і разом з іншими підозрілими погнали за село, у глинище, на розстріл — для профілактики…

Уявляю, що пережила ця маленька, кволого здоров’я жінка, яка підтюпцем бігла по снігу, підкоряючись поштовхам німецького автомата, до глинища — і он воно вже видно, і вірна смерть під шмайсерами; а вдома, за 12 км звідси, у холодній кімнаті сидять біля віконця її маленькі діти і дружно ревуть: «Ма-м-о-о-о…», уткнувшись носами у промерзле скло…

Не розумію, якими пільгами чи чим іще можливо спокутувати ті страшні страждання, що випали на долю цієї жінки, цих дітей і мільйонів-мільйонів таких, як вони, — не учасників ані війни, ані бойових дій.

Мій дід — Павло Трохимович Сотник — разом зі старостою села (порядною людиною) все ж встиг вирвати нашу маму з глинища під поручительство старости. І вона повернулася… Та ще й принесла шматочок сала і клуночок картоплі. Цього нам вистачило на довгі зимові місяці — по крихті...

Настала осінь 1943 року. Поповзли чутки, що наближається фронт, що німці тікають. Невдовзі стало чутно гуркіт і самого фронту. Ночами наш завод знову почали бомбардувати. Однієї ночі було таке шалене бомбардування заводу, що і пекла не треба. Мама почала квапливо, знервовано одягати нас малих, щоб тікати… А бомби вибухали безперервно, та раптом — ах! Як з’ясувалося на ранок, від хатини, що стояла поряд з нашою, залишилася велика вирва — і нікого… Наша вистояла, частково зруйнувалася.

Чи то від струсу, резонансу маленького тільця з потужним вибухом, чи то від шоку через усі ці обставини — я знепритомнів… Непритомним був три доби. Мама і брат вже не сподівалися на краще, але рівно через три доби я отямився. Обличчя було жовте і зморщене, як у старого, волосся посивіло, до того ж я онімів. Мені було тоді п’ять років...

Олександр ШТАНЬ, м. Чернігів.

Повністю читайте статтю в газеті "Сіверщина" за 5 травня