"Ви воюйте, а ми прозвітуємо!"
(ділюся думками, навіяними після конфлікту з ТЦК на Львівщині)
Спостерігаю за тим, як відбувається перехід парафій до ПЦУ, і все більше бачу паралель із мобілізаційними процесами. І там, і там держава обрала максимально зручну для себе роль — роль спостерігача, який стоїть осторонь, поки «на передовій» палає вогонь.
Для нас, священників ПЦУ, це виглядає як ситуація: «Ви переходьте, беріть на себе весь вогонь, конфлікти та юридичне пекло, а ми — ми почекаємо, поки ви самі з усім впораєтеся».
Виходить дивна і дуже болісна річ:
1. Держава «бореться» з МП нашими руками. Замість того, щоб на законодавчому рівні системно закрити питання впливу ворожої церкви, влада залишає це на відкуп громадам. Священники і віряни ПЦУ опиняються сам на сам із судами, криками, провокаціями та фізичним тиском.
2. Ми — «громовідводи». Коли виникає конфлікт, держава не виступає гарантом закону, вона лише констатує факт: «ну, у вас там конфлікт, розбирайтеся самі». Якщо вдалося — добре, ви молодці, це наша перемога. Якщо не вдалося — ну, це «ви» (ПЦУ) не змогли домовитися.
3. Використання без захисту. Ми відчуваємо, що держава хоче отримати результат — очищення духовного простору від МП — але не хоче брати на себе політичну відповідальність за цей процес.
Це дуже схоже на ситуацію з ТЦК: коли система перекладає свою відповідальність на виконавців, вона автоматично робить їх крайніми. Священник на місці — це той самий «виконавець», який має самотужки вирішити державне питання, отримуючи всі удари на себе.
Чи справедливо це? Коли держава самоусувається від захисту тих, хто діє в її інтересах, вона втрачає не просто довіру, вона втрачає моральне право називатися гарантом порядку. Ми, священники і віряни ПЦУ, взяли на себе цей тягар, бо це наш обов’язок перед Богом і Україною. Але чи готовий державний апарат на чолі з Президентом підставити плече, а не просто декларувати і очікувати результатів?
о. Роман ГРИЩУК
Спостерігаю за тим, як відбувається перехід парафій до ПЦУ, і все більше бачу паралель із мобілізаційними процесами. І там, і там держава обрала максимально зручну для себе роль — роль спостерігача, який стоїть осторонь, поки «на передовій» палає вогонь.
Для нас, священників ПЦУ, це виглядає як ситуація: «Ви переходьте, беріть на себе весь вогонь, конфлікти та юридичне пекло, а ми — ми почекаємо, поки ви самі з усім впораєтеся».
Виходить дивна і дуже болісна річ:
1. Держава «бореться» з МП нашими руками. Замість того, щоб на законодавчому рівні системно закрити питання впливу ворожої церкви, влада залишає це на відкуп громадам. Священники і віряни ПЦУ опиняються сам на сам із судами, криками, провокаціями та фізичним тиском.
2. Ми — «громовідводи». Коли виникає конфлікт, держава не виступає гарантом закону, вона лише констатує факт: «ну, у вас там конфлікт, розбирайтеся самі». Якщо вдалося — добре, ви молодці, це наша перемога. Якщо не вдалося — ну, це «ви» (ПЦУ) не змогли домовитися.
3. Використання без захисту. Ми відчуваємо, що держава хоче отримати результат — очищення духовного простору від МП — але не хоче брати на себе політичну відповідальність за цей процес.
Це дуже схоже на ситуацію з ТЦК: коли система перекладає свою відповідальність на виконавців, вона автоматично робить їх крайніми. Священник на місці — це той самий «виконавець», який має самотужки вирішити державне питання, отримуючи всі удари на себе.
Чи справедливо це? Коли держава самоусувається від захисту тих, хто діє в її інтересах, вона втрачає не просто довіру, вона втрачає моральне право називатися гарантом порядку. Ми, священники і віряни ПЦУ, взяли на себе цей тягар, бо це наш обов’язок перед Богом і Україною. Але чи готовий державний апарат на чолі з Президентом підставити плече, а не просто декларувати і очікувати результатів?
о. Роман ГРИЩУК
| Читайте також |
| Коментарі (0) |