Після чергових ворожих обстрілів…
“Злі язики” віддавна торочать, що представники так званої “п'ятої колони” позасідали на найвищих щаблях влади в Україні. Можливо, це лише політичні спекуляції. Але якщо це неправда, то як пояснити цілу низку проблем, які залишаються невирішеними вже на п'ятому році повномасштабної війни?
1. Чому навіть Київ — столиця України, місце розташування центральних органів влади та дипломатичних представництв десятків держав — залишається вразливим до російських ракетних і дронових атак?
Чи достатньо ефективна наявна система ППО? Чи вистачає сучасних засобів перехоплення, ракет до них, радарів та інших засобів виявлення повітряних цілей?
2. Чому досі не забезпечено належного рівня протиповітряного захисту всіх великих міст України, передусім обласних центрів?
Чи достатньо залучені до цієї роботи обласні військові адміністрації, органи місцевого самоврядування, територіальні громади та підрозділи територіальної оборони? Що зроблено для посилення місцевих систем виявлення та перехоплення повітряних загроз?
3. Чому енергетичні об'єкти, мости, транспортні вузли та інша критична інфраструктура залишаються настільки вразливими до російських атак?
Які результати використання мільярдних коштів, виділених на їхній захист? Чому, попри значне фінансування, частина об'єктів досі не має належного інженерного захисту? Хто відповідає за затримки, неефективне використання коштів і незавершені роботи? Де результати перевірок? Де відкриті звіти про використання коштів і персональна відповідальність посадовців?
4. Чому досі не вдалося створити достатньо ефективну багаторівневу систему захисту повітряного простору в усіх регіонах України?
Чому російські ударні безпілотники долають сотні й навіть понад тисячу кілометрів, перш ніж бути виявленими або перехопленими? Чи достатньо ефективно працюють системи раннього виявлення та знищення цілей на підступах до населених пунктів? Чому не завжди вдається перехоплювати ворожі засоби ураження до того, як вони досягають житлових районів? Чи зроблено все можливе для мінімізації загрози цивільному населенню?
5. Чи достатньо ефективно Україна використовує власні далекобійні засоби ураження проти військової та стратегічної інфраструктури Росії?
Так, українські дрони й ракети вже досягають російських нафтопереробних заводів, військових підприємств, складів, аеродромів та інших стратегічних об'єктів. Але чому, попри окремі українські удари, по суті недоторканими залишаються Москва та Санкт-Петербург — найбільші політичні, промислові й економічні центри Росії? Чому досі не відчувається системного впливу українських далекобійних операцій на ключові центри управління та економічну інфраструктуру агресора? Чому досі не отримало належної суспільної відповіді питання про стратегічні вузли російської енергетичної інфраструктури, зокрема, так званий “Ямальський хрест” — район концентрації магістральних газопроводів у Ямало-Ненецькому автономному окрузі? Чи достатньо системно й результативно Україна використовує свої можливості для послаблення військово-промислового та економічного потенціалу держави-агресора?
6. Які результати виконання гучно оголошених державних програм виробництва озброєння?
Мільйон дронів у 2024 році — це завдання, про виконання якого держава звітувала. Але де результати виконання оголошеного завдання щодо виробництва 3000 крилатих ракет і ракет-дронів у 2025 році? Скільки фактично виготовлено? Скільки поставлено війську? Які результати розвитку власного ракетного виробництва? Ми розуміємо, що не вся інформація може бути оприлюднена під час війни. Але це не скасовує необхідності контролю за виконанням державних оборонних програм.
7. Чому українське військо досі стикається з проблемами матеріального та фінансового забезпечення?
Чому військовослужбовці та їхні підрозділи змушені регулярно звертатися до громадян по допомогу на придбання засобів РЕБ, автомобілів, евакуаційного транспорту, обладнання та інших необхідних речей? Чому волонтерська допомога нерідко стає не доповненням, а фактичним способом закриття критичних потреб окремих підрозділів? Чому виникають проблеми із соціальним забезпеченням звільнених зі служби військових, реабілітацією поранених, протезуванням та підтримкою людей, які віддали своє здоров'я за Україну?
Чому? І доки це триватиме?
Зрештою, чи не час припинити пояснювати всі наші проблеми виключно недостатньою допомогою США та Європи? Так, міжнародна підтримка критично важлива. Так, наші партнери не завжди надають усе необхідне й тоді, коли це потрібно. Але хіба це звільняє владу в Україні від відповідальності за власні рішення, організацію оборони, використання бюджетних коштів та забезпечення армії?
Війна — не виправдання для безвідповідальності, корупції, управлінської безпорадності чи замовчування проблем. Ми не маємо права вимагати від суспільства безмежної стійкості, жертовності та терпіння, не вимагаючи водночас належної відповідальності від тих, кому суспільство довірило управління державою.
Громадяни України заслуговують не на чергові гучні обіцянки, а на конкретні результати, чесні відповіді та відповідальних за провали. Бо інакше мимоволі згадується апокаліптичний епізод із фільму “Слуга народу”, коли президент Голобородько виходить на спорожнілі вулиці Києва і волає: “Люди, де ви?” Не маємо права допустити, щоб художня антиутопія колись стала реальністю!
Ростислав НОВОЖЕНЕЦЬ
1. Чому навіть Київ — столиця України, місце розташування центральних органів влади та дипломатичних представництв десятків держав — залишається вразливим до російських ракетних і дронових атак?
Чи достатньо ефективна наявна система ППО? Чи вистачає сучасних засобів перехоплення, ракет до них, радарів та інших засобів виявлення повітряних цілей?
2. Чому досі не забезпечено належного рівня протиповітряного захисту всіх великих міст України, передусім обласних центрів?
Чи достатньо залучені до цієї роботи обласні військові адміністрації, органи місцевого самоврядування, територіальні громади та підрозділи територіальної оборони? Що зроблено для посилення місцевих систем виявлення та перехоплення повітряних загроз?
3. Чому енергетичні об'єкти, мости, транспортні вузли та інша критична інфраструктура залишаються настільки вразливими до російських атак?
Які результати використання мільярдних коштів, виділених на їхній захист? Чому, попри значне фінансування, частина об'єктів досі не має належного інженерного захисту? Хто відповідає за затримки, неефективне використання коштів і незавершені роботи? Де результати перевірок? Де відкриті звіти про використання коштів і персональна відповідальність посадовців?
4. Чому досі не вдалося створити достатньо ефективну багаторівневу систему захисту повітряного простору в усіх регіонах України?
Чому російські ударні безпілотники долають сотні й навіть понад тисячу кілометрів, перш ніж бути виявленими або перехопленими? Чи достатньо ефективно працюють системи раннього виявлення та знищення цілей на підступах до населених пунктів? Чому не завжди вдається перехоплювати ворожі засоби ураження до того, як вони досягають житлових районів? Чи зроблено все можливе для мінімізації загрози цивільному населенню?
5. Чи достатньо ефективно Україна використовує власні далекобійні засоби ураження проти військової та стратегічної інфраструктури Росії?
Так, українські дрони й ракети вже досягають російських нафтопереробних заводів, військових підприємств, складів, аеродромів та інших стратегічних об'єктів. Але чому, попри окремі українські удари, по суті недоторканими залишаються Москва та Санкт-Петербург — найбільші політичні, промислові й економічні центри Росії? Чому досі не відчувається системного впливу українських далекобійних операцій на ключові центри управління та економічну інфраструктуру агресора? Чому досі не отримало належної суспільної відповіді питання про стратегічні вузли російської енергетичної інфраструктури, зокрема, так званий “Ямальський хрест” — район концентрації магістральних газопроводів у Ямало-Ненецькому автономному окрузі? Чи достатньо системно й результативно Україна використовує свої можливості для послаблення військово-промислового та економічного потенціалу держави-агресора?
6. Які результати виконання гучно оголошених державних програм виробництва озброєння?
Мільйон дронів у 2024 році — це завдання, про виконання якого держава звітувала. Але де результати виконання оголошеного завдання щодо виробництва 3000 крилатих ракет і ракет-дронів у 2025 році? Скільки фактично виготовлено? Скільки поставлено війську? Які результати розвитку власного ракетного виробництва? Ми розуміємо, що не вся інформація може бути оприлюднена під час війни. Але це не скасовує необхідності контролю за виконанням державних оборонних програм.
7. Чому українське військо досі стикається з проблемами матеріального та фінансового забезпечення?
Чому військовослужбовці та їхні підрозділи змушені регулярно звертатися до громадян по допомогу на придбання засобів РЕБ, автомобілів, евакуаційного транспорту, обладнання та інших необхідних речей? Чому волонтерська допомога нерідко стає не доповненням, а фактичним способом закриття критичних потреб окремих підрозділів? Чому виникають проблеми із соціальним забезпеченням звільнених зі служби військових, реабілітацією поранених, протезуванням та підтримкою людей, які віддали своє здоров'я за Україну?
Чому? І доки це триватиме?
Зрештою, чи не час припинити пояснювати всі наші проблеми виключно недостатньою допомогою США та Європи? Так, міжнародна підтримка критично важлива. Так, наші партнери не завжди надають усе необхідне й тоді, коли це потрібно. Але хіба це звільняє владу в Україні від відповідальності за власні рішення, організацію оборони, використання бюджетних коштів та забезпечення армії?
Війна — не виправдання для безвідповідальності, корупції, управлінської безпорадності чи замовчування проблем. Ми не маємо права вимагати від суспільства безмежної стійкості, жертовності та терпіння, не вимагаючи водночас належної відповідальності від тих, кому суспільство довірило управління державою.
Громадяни України заслуговують не на чергові гучні обіцянки, а на конкретні результати, чесні відповіді та відповідальних за провали. Бо інакше мимоволі згадується апокаліптичний епізод із фільму “Слуга народу”, коли президент Голобородько виходить на спорожнілі вулиці Києва і волає: “Люди, де ви?” Не маємо права допустити, щоб художня антиутопія колись стала реальністю!
Ростислав НОВОЖЕНЕЦЬ
| Читайте також |
| Коментарі (0) |



