реклама партнерів:
Головна › Новини › ПОГЛЯД
Велосипед як засіб сільського буття
26-Січ-21 520 0.0 0
Нічого я так не хотіла, як "Орльонка". Звичайно ж, "дамський"було б лучче, але хто його мені купить?!
Про "Україну" з фарою, шкіряним сідлом, насосом і зручним багажником я навіть не згадую: у нас хата недобудована, які там велосипеди!

І все ж, і все ж...У мене є велосипед. Старий.Я вмію їздити- спочатку під рамою, тепер вже й на рамі, а коли випадково сідаю на сідло, ноги зіскакують з педалей- ще не доросли. Педалька боляче черкає мою щиколотку і я знову спинаюсь на рівні над облізлою рамою, намацую педалі і мчу Квітневою.

Пощемить і перестане, зате їду, колесо лишає слід на ще розгаслій дорозі і я оглядаюся -хто там і з яких воріт викочується на нашу вулицю, з ким зараз зіб'ємося в зграйку менших і старших велосипедистів?
Є серед нас аси- заводіяки.

Вміють їздити, широко розкинувши руки, можуть навіть робити "ластівку", влаштовують перегони, хоча іноді й летять сторчака. Я ж тільки вчуся, от якби "Орльонок"!.. так розмріялася, що врізалася в машину голови колгоспу. Він саме на обід приїхав, поставив "Волгу" біля воріт, ну я й в"їхала, впала поруч. Голова з двору вискочив, закричав на мене: на сірому крилі залишився чорний слід від мого забагнюченого колеса. "Ти що наробила? Давай, витирай!" Я саме тримала руками збите коліно, мені було нічим терти машину.Тому мовчки підняла свого велосипеда і, шкутильгаючи, потягла його додому...Дивно, але голова на мене - за "Волгу"- поскаржився батькові.

Словом, ні "Орльонка", ні "дамського" мені не купили: поміняли цепку (ланцюг)на старому, щоб не скрипів.
Потім я виросла, пересіла на суботній автобус - поїхала вчитися в Дніпро, додому їздила щотижня, все рідше сідала на свого горбоконика, він перейшов до молодшого брата. Але мрія про новий і блискучий так глибоко запала в підсвідомість,що одного разу, коли захворіла і мала справжню гарячку, примарився мені загадковий рядок, та ще й російською мовою: "ценою опрокинутого кредо я приобрел себе велосипед"...Чий то був рядок, чому прибився до мене, навіщо я його, дурацького, пам'ятаю?

... Часто дивлюся вслід сільським жінкам, які вправно котять на двох колесах. Улітку -із захватом і легкою печаллю, взимку- із жалем і страхом дивлюся, розуміючи безвихідь моїх сільських ровесниць : треба!
Їдуть, їдуть, мої дівчата сімдесятих, часом хвацько, а часом важко крутячи колись стрункими ніжками педалі.І все ж, щоб там не було, а вони - вершниці!

Дівчинка на велосипеді з мого дитинства приміряється до них і визнає:"Ні, я б так не змогла!". А сьогоднішня літня жінка (я ж ще не стара,я - літня!) їй відповідає: "Куди б ти ділася?! Треба їхати, треба крутити педалі..."

Захват, біль, жаль...Летить непрожите сільське життя, мелькочуть шпиці, треба...

Любов ГОЛОТА


Допомога проекту СІВЕРЩИНА - благодійний внесок

Теги:Любов Голота, сільські історії, велосипед


Читайте також



Коментарі (0)
avatar