Той берег
Моє місто стоїть на березі Десни.
Кожен рік влітку в час канікул ми ходили з мамою і братом на центральний пляж - Золотий берег. Потім, коли ми з братом стали більш дорослими, батьки відпускали нас разом з усією шумною компанією пацанів із двору. Ми проводили там майже кожен день. Купалися, грали у водний і пляжний волейбол. Особливо кайфово було, коли старші хлопці, під водою взявшись у вузол руками, підкидали нас малих високо-високо і ми ляпалися з усієї дурі у річку.
Там я навчився плавати завдяки гумовому зеленому мʼячу, який від жаркого літнього сонця ставав достатньо великим, щоб утримувати мене на плаву. Його подарувала наша бабуся. Це був супер мʼяч. Він служив дуже довго, поки у випускному класі на лісовому збіговиську однокласників під час гри не потрапив у ватру.
Потім я часто любив приходити на пляж, сідати на пісок і дивитись на воду і на той берег річки, шо рівною неоднорідною лінією верб і сріблястих тополь заспокоював і питав - а ти знаєш шо тут відбувається ?
Мені завжди було цікаво думати про те, як там зараз, на іншому березі. Я уявляв як переміщаюсь туди по воді, наче Христос, чи перепливаю просто. Плавати я навчився, але жодного разу не перепливав Десну, бо не був впевнений у собі. Та і мʼяча вже давно не було поряд. А може гра фантазії і цей образ іншого берегу був більш цікавішими для мене.
Особливо радісно ставало зимою під час лютих морозів, коли річка ховалася під товсту кригу, і можна було повільно і обережно перейти на той берег прямо з центрального пляжу, а потім повернутися домів через пішохідний міст. Один раз я навіть водив за собою австралійських друзів, які приїхали з Київа під час різдвяних канікул. Пара з Мельбурна працювала в київській школі при французькому посольстві і для них такий атракціон був незабутнім явищем природи після спекотної Австралії.
Згодом, я полюбив той інший берег. На нього ходилося частіше, бо там майже ніколи не було народу, порівнюючи із забитим влітку Золотим Берегом. А ще там завжди утворювалася природня коса (бо річка міліла від спеки) прям на повороті до пішохідного мосту, утворюючи місцини з більш теплішою водою.
По тому мосту під час облоги міста проводилась евакуація, коли рашисти зруйнували автомобільний міст 23 березня 22-го року. А той тонкий посічений касетними снарядами місток витримав всі удари і слугував єдиним спасінням для багатьох місцевих і жителів околишніх сіл.
Памʼятаю, як під час облоги ми їздили за водою. В той час в березні не було ні центрального опалення, ні води у будинках. Рятували тіко вуличні колонки в приватному секторі і вмілі руки комунальників, які витягували з основного водопроводу пластиковими трубами воду. Крани з водою торчали з каналізаційних люків по всьому місту. Такі місця легко можна було знайти по постійним чергам. Напір води в таких кранах був слабким від морозу і приходилося довго стоять біля них. А люди в тих чергах налякані і стурбовані. Одразу накидалися на мене, коли я доставав камеру, щоб зробити фото.
В той ранок нам треба було набрати в бутлі води, бо в підвалі, в якому ми жили всі разом ( я зі своєю сімʼєю і псом Арчі, лікарі і медсестри дитячого відділення, працівники моргу, шо був неподалік, їх родичі і друзі, просто люди із сусідних будівель, де не було ніяких умов в підвалах) вода вже закінчувалася. Ми загружали баклажки для води у бусік біля лікарні. Нам треба було знайти ще місце де можна її набрати, бо ні я ні водій - Сергій із Житомира, який вчора тіко привіз гуманітарку зі Льова - не знали де знайти ту колонку.
До нас підійшов чоловік років пʼятдесяти із закутаним у ковдри немовлям, яке три дні як народилося. Він попросив довезти його з онуком до пішохідного мосту. А там він вже пішки дойде до села. Ми звісно погодились і не могли відмовити.
Нашою провідницею за водою була місцева дівчина, яка впевнено знала де можна знайти. Ми були не проти. Бо якщо цей варіант не спрацює - завжди можна спитати у людей. Так і зробили. Поїхали в приватний сектор біля ровчаків. Сказали шо ми з дитячої лікарні і шукаємо воду. Добрі люди впустили мене і Сергія у свій двір, в якому ручним насосом ми накачали воду із глибинного джерела. Заповнили всі бутилі, загрузили їх у кузов бусіка і помчали в сторону мосту.
Я не часто виїздив в той час у місто, бо обстріли не припинялися, по місту була купа блокпостів, а в мене не було жодних документів, окрім паспорту і посвідчення спілки фотохудожників України. Зі мною в ті дні завжди була маленька відео камера, на яку я знімав все шо бачив із самого початку повномасштабки. Вона зручно поміщалася у кишені чорного пуховика. І звісно - на шиї - фотокамера.
Військові і поліція зупинили наш підозрілий бусік на перетині центральних проспектів. Вимагали показати паспорт. А потім раптово попросили всіх вийти з машини. Їх увагу до себе привернув бушлат нашої провідниці. Зося - волонтер дитячого відділення лікарні, який любʼязно приютив мене з сімʼєю на наступний же день повномасштабного вторгнення, підігнав нашій провідниці цей бушлат із Швейцарської гуманітарки (по його словам), бо в підвалі було холодно, а вона разом зі своїм чоловіком, була в ТРО і чергувала, охороняючи всіх у тому «бомбосховищі». Окрім цього в неї не було із собою документів тіко водійське посвідчення. Вона самовпевнено не погодились повертатися за паспортом, розраховуючи шо нічого страшного не трапиться, коли ми тіко виїздили.
Нас трьох вивели із машини. До неї підійшли співробітники СБУ, що також чергували на тому блокпості. Якимось чином той бушлат виявився частиною зимової форми рашистів. Всередині на кишені ще і надпис був їхньою мовою. А ще в її телефонній книжці знайшли контакти з російськими номерами. Це все дуже розізлило військових. Вони стискали в руках автомати і було дуже страшно від думки, що її можуть розстріляти прям тут на місці. Ця можливість прям явно читалась в їх обличчях і в знервованих рухах.
Я чуть не наклав в штани від такої новини. Молодий хлопчина у формі і з автоматом почав перевіряти мої кишені. Я достав відео камеру. Він висмикнув її із рук. Наказав включити і показати що я на неї знімаю. Останні кадри, які зʼявлялися на маленькому екрані не викликали особливої цікавості, бо в той ранок я назнімав багато кадрів про птахів на фоні синього березневого неба. День був сонячний, перший сонячний день за минулий тиждень. Мого фотоапарата він не помітив під товстим пуховиком.
Нам віддали паспорти і ми з Сергієм рушили далі в сторону мосту. Перелякана дівчина залишилася на блокпості. Її посадили на високий барний стілець, який чомусь самотньо стояв там на вулиці, наче чекав саме на неї.
Я сів наперед разом із Сергієм, бо тепер мені треба було показувати дорогу. Для Сергія це був перший візит до Чернігова. Це вже потім у травні того ж року він жив у мене, коли я знову повернуся на роботу на Суспільне, і ми гуляли по залитому водою Золотому берегу під час великої води. А зараз він був тут вперше.
Ми доїхали до підніжжя моста. Там був ще один блокпост. Чоловік з дитиною на руках і великим пакунком з дитячою їжею, яку ми знайшли в кузові бусіка, подякував нам і, показавши документи військовим, рушив на ту сторону ріки. Коли вони його спитали про дитину, він відповів шо то його онук, а мати досі в лікарні і буде там ще пару днів.
Зараз, згадуючи це все після 10 місяців на війні, я ловлю себе на думці, що я тепер наче сам постійно на іншому березі ріки. Таке відчуття зʼявляється, коли я зустрічаю знайомих цивільних, коли спілкуюсь зі справжніми воїнами цієї війни, коли думаю про дім, який залишився десь на тому березі, до якого я мрію досі потрапити і все ніяк не можу. Мені страшно від думки, що я зможу знову прийти на свій улюблений берег і не відчую себе там, як раніше. Мені страшно від того, що те, шо я відчую, буде далеко від спокою, який завжди чекав там на мене. Мені страшно, що я взагалі не зможу туди потрапити, бо пішов сюди на війну, яка може ніколи вже і не відпустити.
Роман ЗАКРЕВСЬКИЙ
Кожен рік влітку в час канікул ми ходили з мамою і братом на центральний пляж - Золотий берег. Потім, коли ми з братом стали більш дорослими, батьки відпускали нас разом з усією шумною компанією пацанів із двору. Ми проводили там майже кожен день. Купалися, грали у водний і пляжний волейбол. Особливо кайфово було, коли старші хлопці, під водою взявшись у вузол руками, підкидали нас малих високо-високо і ми ляпалися з усієї дурі у річку.
Там я навчився плавати завдяки гумовому зеленому мʼячу, який від жаркого літнього сонця ставав достатньо великим, щоб утримувати мене на плаву. Його подарувала наша бабуся. Це був супер мʼяч. Він служив дуже довго, поки у випускному класі на лісовому збіговиську однокласників під час гри не потрапив у ватру.
Потім я часто любив приходити на пляж, сідати на пісок і дивитись на воду і на той берег річки, шо рівною неоднорідною лінією верб і сріблястих тополь заспокоював і питав - а ти знаєш шо тут відбувається ?
Мені завжди було цікаво думати про те, як там зараз, на іншому березі. Я уявляв як переміщаюсь туди по воді, наче Христос, чи перепливаю просто. Плавати я навчився, але жодного разу не перепливав Десну, бо не був впевнений у собі. Та і мʼяча вже давно не було поряд. А може гра фантазії і цей образ іншого берегу був більш цікавішими для мене.
Особливо радісно ставало зимою під час лютих морозів, коли річка ховалася під товсту кригу, і можна було повільно і обережно перейти на той берег прямо з центрального пляжу, а потім повернутися домів через пішохідний міст. Один раз я навіть водив за собою австралійських друзів, які приїхали з Київа під час різдвяних канікул. Пара з Мельбурна працювала в київській школі при французькому посольстві і для них такий атракціон був незабутнім явищем природи після спекотної Австралії.
Згодом, я полюбив той інший берег. На нього ходилося частіше, бо там майже ніколи не було народу, порівнюючи із забитим влітку Золотим Берегом. А ще там завжди утворювалася природня коса (бо річка міліла від спеки) прям на повороті до пішохідного мосту, утворюючи місцини з більш теплішою водою.
По тому мосту під час облоги міста проводилась евакуація, коли рашисти зруйнували автомобільний міст 23 березня 22-го року. А той тонкий посічений касетними снарядами місток витримав всі удари і слугував єдиним спасінням для багатьох місцевих і жителів околишніх сіл.
Памʼятаю, як під час облоги ми їздили за водою. В той час в березні не було ні центрального опалення, ні води у будинках. Рятували тіко вуличні колонки в приватному секторі і вмілі руки комунальників, які витягували з основного водопроводу пластиковими трубами воду. Крани з водою торчали з каналізаційних люків по всьому місту. Такі місця легко можна було знайти по постійним чергам. Напір води в таких кранах був слабким від морозу і приходилося довго стоять біля них. А люди в тих чергах налякані і стурбовані. Одразу накидалися на мене, коли я доставав камеру, щоб зробити фото.
В той ранок нам треба було набрати в бутлі води, бо в підвалі, в якому ми жили всі разом ( я зі своєю сімʼєю і псом Арчі, лікарі і медсестри дитячого відділення, працівники моргу, шо був неподалік, їх родичі і друзі, просто люди із сусідних будівель, де не було ніяких умов в підвалах) вода вже закінчувалася. Ми загружали баклажки для води у бусік біля лікарні. Нам треба було знайти ще місце де можна її набрати, бо ні я ні водій - Сергій із Житомира, який вчора тіко привіз гуманітарку зі Льова - не знали де знайти ту колонку.
До нас підійшов чоловік років пʼятдесяти із закутаним у ковдри немовлям, яке три дні як народилося. Він попросив довезти його з онуком до пішохідного мосту. А там він вже пішки дойде до села. Ми звісно погодились і не могли відмовити.
Нашою провідницею за водою була місцева дівчина, яка впевнено знала де можна знайти. Ми були не проти. Бо якщо цей варіант не спрацює - завжди можна спитати у людей. Так і зробили. Поїхали в приватний сектор біля ровчаків. Сказали шо ми з дитячої лікарні і шукаємо воду. Добрі люди впустили мене і Сергія у свій двір, в якому ручним насосом ми накачали воду із глибинного джерела. Заповнили всі бутилі, загрузили їх у кузов бусіка і помчали в сторону мосту.
Я не часто виїздив в той час у місто, бо обстріли не припинялися, по місту була купа блокпостів, а в мене не було жодних документів, окрім паспорту і посвідчення спілки фотохудожників України. Зі мною в ті дні завжди була маленька відео камера, на яку я знімав все шо бачив із самого початку повномасштабки. Вона зручно поміщалася у кишені чорного пуховика. І звісно - на шиї - фотокамера.
Військові і поліція зупинили наш підозрілий бусік на перетині центральних проспектів. Вимагали показати паспорт. А потім раптово попросили всіх вийти з машини. Їх увагу до себе привернув бушлат нашої провідниці. Зося - волонтер дитячого відділення лікарні, який любʼязно приютив мене з сімʼєю на наступний же день повномасштабного вторгнення, підігнав нашій провідниці цей бушлат із Швейцарської гуманітарки (по його словам), бо в підвалі було холодно, а вона разом зі своїм чоловіком, була в ТРО і чергувала, охороняючи всіх у тому «бомбосховищі». Окрім цього в неї не було із собою документів тіко водійське посвідчення. Вона самовпевнено не погодились повертатися за паспортом, розраховуючи шо нічого страшного не трапиться, коли ми тіко виїздили.
Нас трьох вивели із машини. До неї підійшли співробітники СБУ, що також чергували на тому блокпості. Якимось чином той бушлат виявився частиною зимової форми рашистів. Всередині на кишені ще і надпис був їхньою мовою. А ще в її телефонній книжці знайшли контакти з російськими номерами. Це все дуже розізлило військових. Вони стискали в руках автомати і було дуже страшно від думки, що її можуть розстріляти прям тут на місці. Ця можливість прям явно читалась в їх обличчях і в знервованих рухах.
Я чуть не наклав в штани від такої новини. Молодий хлопчина у формі і з автоматом почав перевіряти мої кишені. Я достав відео камеру. Він висмикнув її із рук. Наказав включити і показати що я на неї знімаю. Останні кадри, які зʼявлялися на маленькому екрані не викликали особливої цікавості, бо в той ранок я назнімав багато кадрів про птахів на фоні синього березневого неба. День був сонячний, перший сонячний день за минулий тиждень. Мого фотоапарата він не помітив під товстим пуховиком.
Нам віддали паспорти і ми з Сергієм рушили далі в сторону мосту. Перелякана дівчина залишилася на блокпості. Її посадили на високий барний стілець, який чомусь самотньо стояв там на вулиці, наче чекав саме на неї.
Я сів наперед разом із Сергієм, бо тепер мені треба було показувати дорогу. Для Сергія це був перший візит до Чернігова. Це вже потім у травні того ж року він жив у мене, коли я знову повернуся на роботу на Суспільне, і ми гуляли по залитому водою Золотому берегу під час великої води. А зараз він був тут вперше.
Ми доїхали до підніжжя моста. Там був ще один блокпост. Чоловік з дитиною на руках і великим пакунком з дитячою їжею, яку ми знайшли в кузові бусіка, подякував нам і, показавши документи військовим, рушив на ту сторону ріки. Коли вони його спитали про дитину, він відповів шо то його онук, а мати досі в лікарні і буде там ще пару днів.
Зараз, згадуючи це все після 10 місяців на війні, я ловлю себе на думці, що я тепер наче сам постійно на іншому березі ріки. Таке відчуття зʼявляється, коли я зустрічаю знайомих цивільних, коли спілкуюсь зі справжніми воїнами цієї війни, коли думаю про дім, який залишився десь на тому березі, до якого я мрію досі потрапити і все ніяк не можу. Мені страшно від думки, що я зможу знову прийти на свій улюблений берег і не відчую себе там, як раніше. Мені страшно від того, що те, шо я відчую, буде далеко від спокою, який завжди чекав там на мене. Мені страшно, що я взагалі не зможу туди потрапити, бо пішов сюди на війну, яка може ніколи вже і не відпустити.
Роман ЗАКРЕВСЬКИЙ
| Читайте також |
| Коментарі (0) |