"Сію проти ночі..."
Два дні виношу з квартири друзки скла. А також все, засипане скляним "пилом". Розчищаю потихеньку помешкання, пошкоджене вибуховою хвилею від удару рашистської ракети по Чернігівському драмтеатру в суботу, 19 серпня, якраз на свято Спаса.
Вже всі про все всюди написали. Мені на це не стало часу. Так само, як ніколи було відповідати на розлогі розпитування допитливих і цікавих. Трохи вражень коротко занотувала у щоденнику. Вчора давала показання кримінальному слідчому. Перед цим завітала поліція - фіксували руйнування помешкання, де тепер ночами точно буде свіжо й прохолодно тривалий час.
Напевне, маю право святкувати ще один день народження:).
У суботу зранку я ходила на Десну: вода тепла, люду небагато. Трохи поплавала. Поніжилась під вранішнім сонцем та й додому. На обід мав прийти син після зйомок. Він обрав професію тележурналіста. А у журналістів вихідні - то це доволі розпливчасте поняття. Знаю по собі, бо у цій професії з 18-ти років.
По дорозі додому біля "Інтермеццо" зустріла добру знайому, журналістку, колегу Вікторію Сидорову: вона вела невеличку туристичну групу. Радо привіталися. Це було близько 11-ї години.
Прийшла додому. Вже відчувалася спека. Викупалася під прохолодним душем. Помила голову. Доварила обід. Об 11:20 пролунав сигнал повітряної тривоги.
Таких сирен у нас щодоби буває по кілька. Ми вже давно нікуди не вибігаємо. Бо, наприклад, коли сирени виють після першої години ночі, а у нас вже комендантська година, і тривога може тривати до четвертої ранку (це постійно), то не набігаєшся.
Тож я була вдома. На кухні. В купальнику, бо жарко. У квартирі моїй +29 і зовні так само. Спекотний день серпня, коли відчинені всі вікна. Обід якраз зварився.
Зняла кришку каструлі, щоб помішати востаннє ложкою і вкинути трохи зеленої петрушки. І тут за відчиненим вікном почувся гидотно знайомий з торішньої весни низький гул.
Повз будинок з північного напрямку майнула темна тінь з величезною жовто-оранжевою кулею на хвості.
Тієї ж миті - потужний удар! Хто не чув, тому не розкажеш. А хто пережив подібне, тому пояснювати не треба.
На мене вилетіло скло подвійних рам і заполонило собою весь простір. Я трохи оглухла і вклякла на місці. Кухня і коридор наповнились сизим димом і пилом. Вилетіли усі шухляди кухонної шафи, розчахнулися дверцята холодильника.
Я помітила, що стою з ложкою в руці над каструлею, яка заповнена уламками скла. На руці - кров. Я начебто ціла. Стою. А надворі вже лунають жахливі розпачливі крики людей. Я ще не розумію, що це таке, що сталося. Свідомість вимкнулась. Пішла глянути на себе в дзеркало: моя помита розкошлана голова сяє дрібними скалками і скляним пилом.
Підставила голову під кран з водою. Стояла кілька хвилин. На вулиці вже лунали сирени швидкої допомоги і крики людей.
Зайшла в іншу кімнату: сизий дим, все довкруж валяється знесене потужною вибуховою хвилею. Карнизи зі шторами позривало, балкона нема, рами розбило й понівечило, перекошені рами зависли над тротуаром, вікно вибите - все це скло влетіло в квартиру і розлетілося віялом. Речі, книжки, одяг, диван, підлога, покриття, посуд - все в уламках скла.
Велике скло майже все за два дні я винесла.
В голові лунав і лунає рефреном вірш Людмили Горової "Буде тобі, враже, так, як відьма скаже", який вже став магічною піснею.
Кепсько, що скляна "пудра" - всюди у квартирі. Кожен предмет посуду, який беру до рук, спочатку тримаю під проточною водою. Ходжу вдягнута і взута. Протираю поверхні вологими серветками, викидаю їх. Дивлюсь через годину - знову "світяться" мікроскопічні скляні скалки. Може, осідають зі стелі, не знаю.
А син на обід так і не прийшов. Він, виявляється, потрапив в епіцентр вибуху, бо був на робочому завданні. Я не знала, де саме. Після удару дзвонив мені і кричав у телефон, щоб я бігла в укриття. Очікувався й другий удар.
І вже в укритті я побачила, що в нього перев'язана поранена рука. Допомагав переносити людей. Каже, що, коли почув вибух, то одразу впав на підлогу. Рефлекторно. Ми ж із самого початку цього клятого рашистського вторгнення всі були тут. Де поранився, не знає, бо в перші хвилини після вибуху було не до розглядання ран.
Вчора я займалась відмиванням плям крові з його джинсів. Пробувала і те, і се. Гугл допоміг порадою: перекис водню виявився найкращим засобом. Рана у сина недобра, бо рвана й глибока. Але начебто потроху затягується, пальці відчуває, може ними ворушити.
Сьогодні зранку ходила до Десни - трохи притамувати стрес.
Сонце зійшло за розкладом. Фото додаю.
Природа - пречудова. Літні аромати наповнюють простір.
Щойно, о 21:56, знову надійшло повідомлення про повітряну тривогу і порада залишатися в укриттях.
Не знаю, чим закінчити цей пост. Не вистачає оптимізму.
Просто, будь ласка, друзі, постарайтесь залишитись живими й неушкодженими!
Слава Україні і нашим неймовірним героїчним воїнам!
Інеса ФТОМОВА
Вже всі про все всюди написали. Мені на це не стало часу. Так само, як ніколи було відповідати на розлогі розпитування допитливих і цікавих. Трохи вражень коротко занотувала у щоденнику. Вчора давала показання кримінальному слідчому. Перед цим завітала поліція - фіксували руйнування помешкання, де тепер ночами точно буде свіжо й прохолодно тривалий час.
Напевне, маю право святкувати ще один день народження:).
У суботу зранку я ходила на Десну: вода тепла, люду небагато. Трохи поплавала. Поніжилась під вранішнім сонцем та й додому. На обід мав прийти син після зйомок. Він обрав професію тележурналіста. А у журналістів вихідні - то це доволі розпливчасте поняття. Знаю по собі, бо у цій професії з 18-ти років.
По дорозі додому біля "Інтермеццо" зустріла добру знайому, журналістку, колегу Вікторію Сидорову: вона вела невеличку туристичну групу. Радо привіталися. Це було близько 11-ї години.
Прийшла додому. Вже відчувалася спека. Викупалася під прохолодним душем. Помила голову. Доварила обід. Об 11:20 пролунав сигнал повітряної тривоги.
Таких сирен у нас щодоби буває по кілька. Ми вже давно нікуди не вибігаємо. Бо, наприклад, коли сирени виють після першої години ночі, а у нас вже комендантська година, і тривога може тривати до четвертої ранку (це постійно), то не набігаєшся.
Тож я була вдома. На кухні. В купальнику, бо жарко. У квартирі моїй +29 і зовні так само. Спекотний день серпня, коли відчинені всі вікна. Обід якраз зварився.
Зняла кришку каструлі, щоб помішати востаннє ложкою і вкинути трохи зеленої петрушки. І тут за відчиненим вікном почувся гидотно знайомий з торішньої весни низький гул.
Повз будинок з північного напрямку майнула темна тінь з величезною жовто-оранжевою кулею на хвості.
Тієї ж миті - потужний удар! Хто не чув, тому не розкажеш. А хто пережив подібне, тому пояснювати не треба.
На мене вилетіло скло подвійних рам і заполонило собою весь простір. Я трохи оглухла і вклякла на місці. Кухня і коридор наповнились сизим димом і пилом. Вилетіли усі шухляди кухонної шафи, розчахнулися дверцята холодильника.
Я помітила, що стою з ложкою в руці над каструлею, яка заповнена уламками скла. На руці - кров. Я начебто ціла. Стою. А надворі вже лунають жахливі розпачливі крики людей. Я ще не розумію, що це таке, що сталося. Свідомість вимкнулась. Пішла глянути на себе в дзеркало: моя помита розкошлана голова сяє дрібними скалками і скляним пилом.
Підставила голову під кран з водою. Стояла кілька хвилин. На вулиці вже лунали сирени швидкої допомоги і крики людей.
Зайшла в іншу кімнату: сизий дим, все довкруж валяється знесене потужною вибуховою хвилею. Карнизи зі шторами позривало, балкона нема, рами розбило й понівечило, перекошені рами зависли над тротуаром, вікно вибите - все це скло влетіло в квартиру і розлетілося віялом. Речі, книжки, одяг, диван, підлога, покриття, посуд - все в уламках скла.
Велике скло майже все за два дні я винесла.
В голові лунав і лунає рефреном вірш Людмили Горової "Буде тобі, враже, так, як відьма скаже", який вже став магічною піснею.
Кепсько, що скляна "пудра" - всюди у квартирі. Кожен предмет посуду, який беру до рук, спочатку тримаю під проточною водою. Ходжу вдягнута і взута. Протираю поверхні вологими серветками, викидаю їх. Дивлюсь через годину - знову "світяться" мікроскопічні скляні скалки. Може, осідають зі стелі, не знаю.
А син на обід так і не прийшов. Він, виявляється, потрапив в епіцентр вибуху, бо був на робочому завданні. Я не знала, де саме. Після удару дзвонив мені і кричав у телефон, щоб я бігла в укриття. Очікувався й другий удар.
І вже в укритті я побачила, що в нього перев'язана поранена рука. Допомагав переносити людей. Каже, що, коли почув вибух, то одразу впав на підлогу. Рефлекторно. Ми ж із самого початку цього клятого рашистського вторгнення всі були тут. Де поранився, не знає, бо в перші хвилини після вибуху було не до розглядання ран.
Вчора я займалась відмиванням плям крові з його джинсів. Пробувала і те, і се. Гугл допоміг порадою: перекис водню виявився найкращим засобом. Рана у сина недобра, бо рвана й глибока. Але начебто потроху затягується, пальці відчуває, може ними ворушити.
Сьогодні зранку ходила до Десни - трохи притамувати стрес.
Сонце зійшло за розкладом. Фото додаю.
Природа - пречудова. Літні аромати наповнюють простір.
Щойно, о 21:56, знову надійшло повідомлення про повітряну тривогу і порада залишатися в укриттях.
Не знаю, чим закінчити цей пост. Не вистачає оптимізму.
Просто, будь ласка, друзі, постарайтесь залишитись живими й неушкодженими!
Слава Україні і нашим неймовірним героїчним воїнам!
Інеса ФТОМОВА
| Читайте також |
| Коментарі (0) |