Важко, але за плечима - наш прапор

Ранок. Піхотинці на марші розтягнулися стежками прифронтового села.
Співають пташки, мукає худоба, кукуріче півень.

Звичний ранок, яких в дитинстві я бачив тисячі. В такий ранковий час зазвичай люди пораються на своїх господарствах. Але в цьому селі немає людей... Худоба живе своїм життям. Корови збилися в череду і пасуться за селом. Свині ходять зграями в пошуках їжі. Собаки здружилися з котами і намагаються хоч якось прибитися до військових.

У селі немає жодного повністю вцілілого будинку. Є такі, яким "пощастило" відбутися лише посіченням осколками і розбитими шибками. Є зруйновані так, що вже не підлягають відновленню.

Це не просто зруйновані домівки. Це зруйновані долі. Зруйновані життя. Сюди ніхто не кликав війну. Її сюди принесли Путін і росіяни. Принесли руїни і смерть у колись заможне село з ошатними будинками і квітучими садами.

Ниє спина. На плечах броня, БК, харчі і автомат. Ноги обминають вирви від "прильотів". На перехресті сільської вулички стирчить московська градина.

Ми рухаємося далі, вперед. Щоб вгризатися в ґрунт. Щоб тримати землю. Щоб за нашими плечами було мирне життя і майорів синьо-жовтий прапор.

Важко. Та кожен з нас точно знає - ми переможемо.

Андрій РИБАЛКО