В пошуках України... Ми по своє ще прийдемо!

Заочна мандрівка Стародубом

Герб Стародуба, як і інших українських міст Брянської області, що колись належали до Стародубського полку Гетьманщини, досі є на фасаді Чернігівської обласної державної адміністрації. І я, коли проводжу екскурсії містом для своїх київських чи інших приятелів, обов’язково показую зі словами: «Ми нічого не забули…»

Нещодавно вийшла книга «Присяга Стародубського полку 1718 року», впорядкована Ігорем Ситим та Сергієм Горобцем. І це надзвичайна подія, адже фактично від часу дослідження Лазаревського про Стародубський полк нічого більше в Україні про ті українські місцини не виходило. А то ж таки наше – там була Гетьманщина. Там і досі є палац, щоправда, сплюндрований, гетьмана Розумовського, там є церкви, збудовані нашими людьми в українському стилі козацького бароко…

Пригадую, як кілька років тому ми в редакції «Сіверщини» започаткували проект по Стародубщині, оголосивши про це в інеті, то який зчинився переполох у російських спецслужб. Щоб дискредитувати ідею, було оголошено абсурдний проект про Стародубську народну республіку (хоча такі жарти москалям ефесбідствуючим ще вилізуть колись боком…). А в Чернігівський обласний архів різко поїхали дослідники з Росії, шукаючи сліди про церкви на Стародубщині, бо ж багато з них збудовані українцями і в нашому стилі. Явно поїхали за наказом. Благо, що ті документи в нашому архіві, бо москалі б перепаскудили

Коли ми, ще за часів Кучми, як начебто дружила наша малоросійська влада з Росією, запропонували управлінню культури ОДА поїхати у Мглин і відзначити ювілей Косача – батька Лесі Українки, який там жив і працював, влада промовчала. Бо Московії кожне нагадування про українське коріння не до шмиги…

Ось і тепер я зайшов на сайт російського містечка Клинці і читаю про туризм, де розповідь про Стародуб. Його історію автор подає так, щоб оминути Україну – заснування в 1080 році, монголо- татарська навала, ВКЛ і зразу – Росія, а українського Стародубського полку, як і не бувало. Зате є якесь міфічне «Русскоє царство», що воювало з Литвою…
Проте обійти геть зовсім українські впливи не вдається: «Этот край получил несколько отличную идентичность, отразившуюся в особом говоре ( западная группа южнорусских говоров с влиянием украинского и белорусских языков). К примеру, такие слова, как «мурзатый» (грязный), «праяздный», «бубончик», «криница» (источник), «цвинтер» ( прицерковная территория), «скрынка», «шуфлядка» (дверца шкафчика) являются примерами этого особого говора». Шо ж то за такий загадковий говор з питомо українськими словами?

Та коли автор переходить до опису старовинних будівель доводиться згадати, скажімо, Миклашевських. Хто вони такі – не пише. Доповнимо його свідому прогалину: « Миклашевські — український козацько-старшинський рід другої половини 17 — початку 20 століття. Засновником роду вважають Андрія Миклашевського (Андрушко Миклашенко, роки народження і смерті невідомі) — реєстровий козак Чигиринської сотні (1649). Рід Миклашевських внесений до VI частини родовідної книги Чернігівської губернії». З Вікіпедії, щоб ніхто не подумав, що я чогось свого додаю…

Стародубську церкву Різдва Христа самі стародубці – зізнається автор опису міста – називають Козацьким собором: «Собор Рождества Христова (1678 года) на Рыночной площади - памятник украинского барокко с элементами московского зодчества XVII века. Во времена Гетманщины (войска Запорожского) эта церковь была полковым собором».
Лукавенькі еківоки автора – «Казацким, то есть Старым», залишимо поза увагою з доброю посмішкою… Проте українських церков тут так багато, що мимоволі йому доводиться визнати: «Церковь Богоявления 1770-1789 гг. Постройки в стиле украинского барокко. Да, Брянская область является «заповедником» этого архитектурного стиля в России».

Адже й мандруючи Стародубщиною, нема куди дітися від нетерпимого на Москві українства: « Это деревянная церковь Николая Чудотворца в селе Новый Ропск Климовского района, куда я также уже наведывался в июле 2013 года. Село основано в 1620 году, храм возведён в 1732 году на средства гетмана Дмитрия Апостола. Храм это - прекрасный памятник в стиле украинского барокко».

І на завершення довідка з тої ж таки Вікіпедії: « 1663 року місто стало військово-адміністративним центром Стародубського полку. У 1666 році на прохання стародубських міщан була надана царська грамота, якою підтверджувалися права міського самоуправління.
За Козацької України в околицях Стародуба видобували залізну руду і виробляли з нього залізо. Гетьман Іван Мазепа Універсалом від 9 травня 1690 р. дозволяє стародубівському полковнику Михайлові Миклашевському побудувати дві рудні «для робленя желѣза… при якихъ то рудняхъ… осадити килко десять дворов людей», з яких передбачається брати податки: «звиклие зъ них отбирати пожитки».

У 1781 році Стародуб став повітовим містом Новгород-Сіверського намісництва, а з 1802 — Чернігівської губернії.
У 1917-1918 Стародуб належав до Української Народної Республіки (за законом 2—4 березня 1918 мав стати центром землі — Сіверщини) та Української Держави гетьмана Павла Скоропадського.
У 1919 році включений до складу РСФРР.
Після Другої світової війни російська комуністична влада вдалася до ліквідації кам'яних будівель Стародуба епохи Гетьманщини. Зокрема, знищено Свято-Іоаннівську церкву, збудовану 1720 коштом Гетьмана Іоанна Скоропадського; Спасо-Преображенський собор, зведений у стилі українського бароко; Свято-Миколаївську церкву.

Дослідники історії Стародубщини свідчать:
«Полковий собор Різдва Христового урятувало лише те, що там було велике сховище колгоспної картоплі, і перемістити цей овоч звідти просто не було можливості. Але усім тим храмам, що стояли навколо, так не пощастило, і унікальний архітектурний ансамбль у стилі українського бароко тепер ми можемо побачити лише на старих світлинах. Багато загубив у своїй красі і полковий собор, залишившись відтепер на самоті, зовсім не так, як його планували у 17-му ст. українські архітектори».

…Валерій Сарана, що в часи президентства Леоніда Кравчука працював заступником голови Чернігівської обласної державної адміністрації, розповідає, як тоді планово дружили з Брянськом: «Повигравали у них всі місця на конкурсі художньої самодіяльності, адже одна Надія Кондра з Монастирища на Ічнянщині своїм голосом брала такі вершини, що їхні ансамблі ложкарів та ще якась примітивістика не йшла в жодне порівняння. Потім, звісно, випивали і було це, як вони кажуть, ізрядно. І ось коли вже дійшли до кондиції, кажу брянському губернатору – мовляв, дозвольте, на зворотній дорозі додому заїхати у Стародуб і зробити безкоштовний концерт силами наших артистів. І той, п’яний в димину, відмовляє: “Вы один раз выступите, а стародубцы пять лет будут вспоминать, что они украинцы»!.

Отак, всі все розуміють. Прийшов час і сказати! Що ми своє не забули і по своє прийдемо…

Василь ЧЕПУРНИЙ