В едемському саду Шестисотії

Коли на тріскучому, яловому, голодному древлянському піску нашої Шестисотії п'ять років тому закладали цей сад, вірили у пришестя плоду точнісінько так, як в усяке пришестя.

Мовою чистої свідомості це звучить так: "Credo quia absurdum"

Годуючи кожного малючка з ложечки та затято, у поті чола боронячи од стонадцяти знаних і невіданих боляк і пошестей, од палючого сонця і вбивчих морозів, мимоволі примовляли примовками, заклинаннями та молитвами. Ми росли і, здається, ростемо разом з деревами.

Це не інтелектуальна забава: інтелект холоднокровно порахує всі матеріально-моральні затрати і видасть ясний баланс, який посвідчить, що ти марнотратник і телепень, бо за все, що вгепано у кожне дерево-кущ, можна бодай раз у рік добрий місяць спокійнісінько поніжитися з дружиною десь на кемерському пляжі, ненормовано вітамінізуючись тамтешньою щедрою фруктово-ягідною екзотикою.

Ні, тут не передбачливо-завбачливий розрахунок, тут інстинкт. Який ненавидить розволікле, розплановане, забарне, який виснажує, знесилює, але рятує, бо тримає нас на плині Життя. На часовому плині. Природними, як природа.

А тому перші плоди, даровані вашим садом, - нехай одиничні, лише в одній чи у двох жменях - рівнозначні едемським плодам, які багато хто ревно вимолює як найвищу нагороду праведника.

Валерій ЯСИНОВСЬКИЙ