...Тут майже завжди вітер, Ден

Привіт, Ден.
Вибач, що пізно. Не спиш?
Пройшов рік і я знову пишу листа. Це вже як звичка, як ритуал...

Останній тиждень лив дощ, а сьогодні сонце. Це ти всміхаєшся. Як завше. Бо ми тут сьогодні сумуєм. Дурні.
Тут майже завжди вітер, Ден. Як не приїду до тебе, тут вітер. І тріпотять прапори.
Цей звук особливий. Його більш ніде не почуєш, ніяк не запишеш. Лише тут. Сонце крізь хмари, вітер, і тріпотіння прапорів. Хлопають наче крила. Наче зграя птахів здіймається в небо. Весь час здіймається... І ніяк не злетить....
Як в Матриці...

Доречі, виходить нова Матриця, уяви. І Дюну зняли. Ти б зацінив.

Іноді думаю... Що б було... якби та міна пролетіла повз. Ким би ти був зараз? . Служив би чи повернувся б додому? Ми б бачились, як з усіма старими друзями, раз на рік на вулиці за кавою чи серед ночі в таксі? Чи може ми б тусили у Упиря та й в БСГ грали. В кінішку ходили б та й про книжки дискутували ночі навиліт.
Ти б точно відгукувався на мої волонтерські забаганки. Завжди. Тут нема сумнівів. А ще...я мабуть би не познайомилась із твоєю мамою. Ти напевне і не знав, яка вона в тебе вперта і сильна... Я от не знала...
А Плетучий клюб я закрила. Бабусі похворіли, Німрант поїхав. Тай годі. Нема ресурсу. Он уже й Джонович звернув лавочку...

Треба відновлювати полишений город і 8 років як завмерлий ремонт, знаходити нову справу, що буде годувати, повертати загублене здоров'я.

Колись, давно, коли ти ще був живий, мені казали, що весь цей двіж не вартий ні зусиль, ні жертв, що втраченого часу, життя, можливостей не оцінять. Більшість не бачила і не бачить, бо не хоче. Ні загублених життів, ні спотворених доль, ні викопаних ям..

Та най подавляться ті базікали своїми язиками, Дене, бо хоч і обирала на перехрестях не популярний та й не кривлячи душою не простий шлях, то був мій шлях, моя ціна, мої вершини, мої поразки, моя відповідальність і моя винагорода. Свідомо обрані.
Ні. Не маю ні замків, ні слави, ні орденів.
Але є Люди...

Колись мій дід жалів, що не мав змоги передати комусь досвід, допомогти комусь стати кращим. Багато знав, та не потрібні ті знання нікому.було то його трагедією.
Мабуть, це в нас сімейне.
Важливе не те, як високо зійдеш, а хто піде за тобою, своїм шляхом, але до тої ж яскравої зірки. Добудує заснований храм...

За мною багато, Ден. Кожен йде своїм шляхом, давно і забув, як сиділи вечорами, як планували і радились, істерили та депресували, кидали та підіймали кинуте... Я пам'ятаю. І радію їх перемогам більше ніж своїм... І знаєш, дуже гріє чути виплекані, вигріті тобою ідеї та задуми з чужих губ, бачити як вони трансформуються, дорослішають, стають об' ємні і наповнюються глибшим змістами... І повертаються... Яскравими, гарячими, такими, що закохуєшся в них знову...

А ще... , бачити вогонь в очах... Цей вогонь запалює... Оце дров накладу, трісочок наложу і відчуваю, що знову спалахну. А значить усе здійсниться... Я ж тобі обіцяла...
І нехай важко... Важко починати все з нуля... та до чорта... з мінусів... Знову з мінусів... Важко...
Але хто казав, що буде інакше. Ми казали на Майдані, що нас чекає марафон. Та ми забули... Марафон не біжать з першої спроби. Спершу 1 км, через деякий час 2. І нема біди, що падаєш без сил на такій короткій дистанції. Це тренування, це навчання. завтра буде новий день і новий забіг. І не факт, що довший. Головне, щоб він був...

Вже пізно, Ден. Це був довгий день.
Цей день завжди довгий...

Сьогодні одна цинічна бандера спитала мене, коли я їхала з кладовища: "Ну, і як там Ден? ". І я от собі подумала: "Та нормально, мабуть. Кумпанія так точно крута та весела".
Посміхайся там. А ми тренуватись...

Ольга ПАЛЬКОВА - СВІРЧЕВСЬКА