Тяглість державотворення: від ілюзій до реалій

Є в експозиції Ніжинського краєзнавчого музею прикметна прогалина. Відтинок часу десь у 100-150 років, від падіння Київської Русі й до поширення на наші землі володінь Великого Князівства Литовського, ніяк не висвітлено. На то є об’єктивна обставина. Державності в той період тут не було.

Але доводиться стикатися з суб’єктивними чинниками, коли ігнорується певний період реальної державності.
У часи УРСР з ідеологічних мотивів заперечувалися УНР і Українська держава. Нині деякі високопосадовці та відомі історики так само не зважають на період УРСР чи «не помічають» Гетьманат. Така ілюзорна позиція, реалізована в державній політиці, призводить до втрат не менших, ніж монгольське спустошення. Навіть така, здавалося б, дрібниця як заперечення на офіційному рівні жовто-блакитного прапора, під яким йшли в бій за самостійну Україну на крутянському полі, симптоматична щодо живучості ідеологем.

1991 року Україна, відмовившись від успадкування СРСР, втратила відразу не тільки колосальні матеріальні ресурси та перспективу повернення цінностей, а навіть гарантію безпекового майбуття. Це стало очевидним через 23 роки з втратою Криму й частини Сходу від агресії Російської Федерації, адже державотворчий реалізм у тому й полягає, щоб передбачати. А належало б тоді ще й розробити «дорожню карту» для трансформації Радянської України в Українську Соборну Самостійну Державу. Як тут не вказати на Брекзит - взірцевий приклад «розлучення» країн тривалістю в 2 роки.

Ігноруючи Гетьманат Павла Скоропадського, 100-річчя якого відзначаємо цьогоріч, сучасна історична наука не зможе визнати за факт те, що той, хто повалив Українську державу, ліквідував і ЗУНР, а потім занапастив УНР, з чого належить зробити висновки.

Аби не поширювалася така деструкція в цей час, усім нам, хто вшановує 100-річчя звитяги під Крутами, слід пам’ятати про тяглість нашого державотворення без огляду на форму її реалізації.

Микола ШКУРКО БФ "Ніжен"