Типова доля зрадника
Володимир Ляпкін, 1967 р.н, уродженець Кіровоградщини, колишній генерал-майор СБУ, після Революції Гідності у 2014 року перейшов на бік росії. До звільнення працював у підрозділах оперативного документування (напрям негласних заходів). Після втечі до рф інтегрувався в окупаційні структури, зокрема після лютого 2022 року був пов’язаний із так званими "органами безпеки" окупаційної адміністрації Херсонщини. За даними українського слідства, причетний до фільтраційних заходів і переслідувань на тимчасово окупованих територіях. Останнім часом воював у російському підрозділі БАРС-33. Ліквідований 17 березня 2026 року.
Якщо відкинути емоції, його історія виглядає досить типовою для частини перебіжчиків із силових структур періоду Януковича.
Росія ніколи не сприймає таких людей як своїх. Для неї вони завжди залишаються лише ресурсом. Спочатку як носії інформації та контактів. Потім як елемент пропаганди, який демонструє "перехід на правильний бік". Далі — як виконавці роботи на окупованих територіях. А в підсумку дуже часто — як звичайний витратний матеріал війни.
Саме це сьогодні добре розуміє середовище колаборантів. Статус перебіжчика в російській системі завжди означає статус людини, якій не довіряють. Там чудово знають просту логіку: якщо людина один раз зрадила свою державу, вона потенційно здатна зробити це ще раз. Саме тому таких людей не інтегрують у систему як рівних — їх тримають під контролем, перевіряють і використовують настільки, наскільки вони корисні.
І дуже часто фронт для них стає не можливістю довести відданість, а способом позбутися незручного ресурсу.
Психологічно це дуже сильний сигнал для всіх, хто співпрацює з окупаційною владою. Сигнал дуже простий: жодних реальних гарантій безпеки для них не існує. Ні колишні звання, ні посади, ні навіть максимально демонстративна лояльність не створюють жодного імунітету.
Для тих, хто лише розглядає можливість співпраці, це теж дуже показова історія. Бо зрада майже завжди починається з внутрішнього самообману, що можна отримати нове життя під іншим прапором. Але реальність набагато жорсткіша — у таких системах перебіжчик назавжди залишається чужим.
Подібні випадки мають ще один важливий ефект — вони підривають довіру всередині самих окупаційних структур. Починається те, що завжди розкладає будь-яке агентурне середовище: взаємні підозри, страх, перевірки і розуміння того, що кожен там тимчасовий.
У стратегічному сенсі висновок із таких історій досить очевидний. Ліквідація подібних фігур — це не лише питання відповідальності конкретних зрадників. Це завжди сигнал для всіх інших: зрада не створює майбутнього. Вона лише трохи відтягує фінал.
У таких історіях майже ніколи не буває другої біографії. Можна змінити країну, форму, навіть прізвище. Неможливо змінити факт зради. А такі речі системи пам’ятають довго. І завжди виставляють рахунок.
Зрада іноді дає відстрочку, але ніколи — виправдання.
Віктор ЯГУН
Якщо відкинути емоції, його історія виглядає досить типовою для частини перебіжчиків із силових структур періоду Януковича.
Росія ніколи не сприймає таких людей як своїх. Для неї вони завжди залишаються лише ресурсом. Спочатку як носії інформації та контактів. Потім як елемент пропаганди, який демонструє "перехід на правильний бік". Далі — як виконавці роботи на окупованих територіях. А в підсумку дуже часто — як звичайний витратний матеріал війни.
Саме це сьогодні добре розуміє середовище колаборантів. Статус перебіжчика в російській системі завжди означає статус людини, якій не довіряють. Там чудово знають просту логіку: якщо людина один раз зрадила свою державу, вона потенційно здатна зробити це ще раз. Саме тому таких людей не інтегрують у систему як рівних — їх тримають під контролем, перевіряють і використовують настільки, наскільки вони корисні.
І дуже часто фронт для них стає не можливістю довести відданість, а способом позбутися незручного ресурсу.
Психологічно це дуже сильний сигнал для всіх, хто співпрацює з окупаційною владою. Сигнал дуже простий: жодних реальних гарантій безпеки для них не існує. Ні колишні звання, ні посади, ні навіть максимально демонстративна лояльність не створюють жодного імунітету.
Для тих, хто лише розглядає можливість співпраці, це теж дуже показова історія. Бо зрада майже завжди починається з внутрішнього самообману, що можна отримати нове життя під іншим прапором. Але реальність набагато жорсткіша — у таких системах перебіжчик назавжди залишається чужим.
Подібні випадки мають ще один важливий ефект — вони підривають довіру всередині самих окупаційних структур. Починається те, що завжди розкладає будь-яке агентурне середовище: взаємні підозри, страх, перевірки і розуміння того, що кожен там тимчасовий.
У стратегічному сенсі висновок із таких історій досить очевидний. Ліквідація подібних фігур — це не лише питання відповідальності конкретних зрадників. Це завжди сигнал для всіх інших: зрада не створює майбутнього. Вона лише трохи відтягує фінал.
У таких історіях майже ніколи не буває другої біографії. Можна змінити країну, форму, навіть прізвище. Неможливо змінити факт зради. А такі речі системи пам’ятають довго. І завжди виставляють рахунок.
Зрада іноді дає відстрочку, але ніколи — виправдання.
Віктор ЯГУН
| Читайте також |
| Коментарі (0) |