Така ржачка…

Чекаю на свій обліпиховий чай у кафе. За столиком поряд дві дівиці.

«Мать, хочеш живий анігдот? Вчора в пересменку забіжала похавати в молочарню. Заказала творожні гомбовці, сижу собі така, вся в тіліфоні. І тут, прикинь, підвалює молодий чел. Не те, щоб краш, але й не урод. І шмот у нормі. Прівєт, ля-ля тополя, ти мені сразу впала в глаз. В смислі, питаю. В смислі, шо ти тіпа мій ідеал женщіни. Я таку всю жизнь шукаю. Прикольно, кажу. Можна, я з тобою сфоткаюсь? Що за дичина, кажу. А він: всього штучну фотку, так сказати, для вдохновенія на трудних дорогах жізні… Та мені пофіг, кажу, фоткай, але бистряком, бо гомбовці стинуть. Зашібісь! І просить бабульку, що рядом їла супчик: сорян, бабушка, сфоткайте нас, будьте любезні. Та морозиться, але бере в дрожащі руки його айфон і… умерти не встати… той падає в її гарячий молочний суп. Капець! У чувака чуть не інфаркт, а я ржу, як лошадь. Слабо було заселфитись?!»

Мирослав ДОЧИНЕЦЬ

"Таємниче життя слів".