Сватання по- носівськи
Дві години їзди електричкою з Києва до Носівки здалися ранньої весни 1985-го вічністю. Мало не годину ця пролетарська всюдихідка «повзла», зупиняючись при кожному стовпі, до вузлової Дарниці. А потім, одна за одною, потягнулися нескінченною вервечкою абсолютно екзотичні для мене, досі не чувані станції і платформи – Квітнева, Парникова, Бобрик, Ярославка, Марківці, Макарівка, Кобижча, Космічна… І що ближче був той час, коли потрібно було виходити, то більше я відчував своє серцебиття. Воно так часто забігало в юначих грудях, так ритмічно забилося, наче прагнуло синхронізуватися з перестуком колісних пар потяга.
В електричці кожен зайнятий своїм: хтось читає, а хтось відсипається після виснажливої трудової зміни… Мені ж, студентові-четвертокурснику, з голови не виходило інше: якими мають бути перші слова до батьків нареченої, якими мають бути перші кроки в її дворі, у хаті?.. Адже ми із Ларисою ще не готувалися до спільного візиту до Носівки.. Просто дорогою до вокзалу, коли я проводив її після пар для поїздки на вихідні, фраєрнувся і сказав: «Цікаво було би знати реакцію твоїх батьків, якби ми зараз приїхали до них разом!?» «То поїхали – побачиш, – тут же знайшлася Лариса. – Треба тільки зайти на переговорний пункт і попередити їх».
Коли батько сказав ствердне «Так!», я з несподіванки мало крізь землю не провалився.
Дві години глибоких роздумів про все на світі (мої ж батьки нічого про це й сном-духом не знають; але що вони можуть сказати, коли я маю на ощадкнижці три тисячі власно зароблених грошей – на весілля вистачить) і ось уже та станція, що стане рідною на цілі десятиріччя, а ось і він – той, із ким мені так лячно зустрічатися: статний, кремезний, мало не два метри зросту, не по-весняному засмаглий...
– Іванович? – запитально подав він першим руку, що одночасно видалась мені чи то пудовою гирею, чи то міцними-міцними лещатами.
– Так-так, Іванович… – від хвилювання задріботів словами я…
– Усі хороші люди – Івановичі… Правда ж?! – запрошуючи до машини, жартував батько моєї нареченої, перед ким я, двадцятирічний юнак, тремтів, звичайно, як осиковий лист.
Як з’ясувалося згодом, Олександр Іванович Комар усіх, чийого батьківства не знав, називав Івановичами. На це мав свою логіку: «Івановичі, – казав він, – найліпші люди на Землі».
Дорогою додому Лариса взяла на себе всю ініціативу й щебетала з батьком про відпочинок на курортах Південного Кавказу, з якого вони з матір’ю щойно повернулися, а я все продовжував малювати у голові план наступної хатньої розмови. За цим навіть незчувся, як добралися додому, й новенький «жигуль» вкотився поза хатою у двір, до гаража. Катерина Михайлівна, як і годиться справжнім українським ґаздиням перед Великоднем, у цей час підмащувала глиною літню кухню. Але, щойно ми вийшли з машини, покинула ту брудну справу, розцілувалася з донькою і запросила нас до хати.
Ну, ось, подумалось, і настав час мого найважчого в житті іспиту, якого треба складати одразу двом професорам – батькові й матері дівчини, що для тебе – кохана, а для них – найрідніша кровинка. У школі, в університеті я ніколи не був боягузом – завжди йшов на іспит у першій п’ятірці й здобував позитивні оцінки. А як же буде в цій аудиторії – в хаті, де господарі мають найсильніші позиції, а гість – усього лише претендент на «папаху»… зятя?
Правду кажучи, все було б – нічого, але якби той іспит складати одразу, без «розкачки», щоб він не розтягнувся аж на два дні. А так…
Батьки, щойно ми переступили поріг хати, залишили нас із молодшим Ларисиним братом Євгеном насолоджуватися музикою, яку той крутив своїм новеньким магнітофоном «Маяк-232», а самі після трьох курортних тижнів поїхали провідати бабусю Настю, батькову маму, і затрималися там аж до глибокої ночі. А наступного дня спозаранку до Комара нескінченним потоком пішли всюдисущі провідувальники і прохачі, яких у цьому дворі завжди було більш ніж досить. У щедрій і душевній родині Комарів прийнято було всіх гостей, хто би з чим, чи по що не прийшов, відбувати «по-людськи», із запрошенням до столу. За радянських часів ці традиції вважалися кращими. Тому мені, зважаючи на те, що батьки не горіли бажанням пускати на язики факт приїзду претендента в зяті, довелося чекати в дальній кімнаті перед телевізором. І лише в обід, коли мати влучила момент і замкнула вхідні двері зсередини хати, мене нарешті запросили до найвідповідальнішої в житті розмови.
– Хотів би просити вашого дозволу на наше одруження, – несміливо почав я. Але батько тут же перехопив ініціативу й поставив кілька цілком конкретних, життєво-уточнювальних запитань…
– Ну, а про роботу вже щось думали, куди поїдете працювати після університету?
– Та в нас же система державного розподілу... Сімейним дають можливість розподілитися в одну редакцію, – спробував було розвіяти батьківські тривоги.
– А жити де будете, у Княжичах? – скаламбурив більш ніж серйозним тоном Олександр Іванович і тим самим майже загнав мене в глухий кут. Про Княжичі, де нині живуть сотні, тисячі елітних киян, я тоді не чув ще нічогісінько. Тому й далі намагався удавати з себе «дозрілого фрукта», готового до сімейних викликів і випробувань.
– Коли сімейним студентам-випускникам дають виклик на роботу, то в ньому зазначається, як правило, і забезпечення житлом…
– Ну-ну, – багатозначно скривився батько Лариси, – життя покаже…
– А твої батьки знають, що ти зараз у нас? Що вони думають про ваше одруження? – наступав далі досвідчений господарник, керівник, життєвий практик.
Правду кажучи, Олександра Івановича, з його чіткими й конкретними запитаннями, я зрозумів не одразу. Всю суть батьківських тривог мені вдалося осягнути лише згодом, коли в самого з’явилася донька, коли вона почала дорослішати і коли, власне, настав той час, як на доступ до неї почав претендувати ще хтось… окрім мене.
…Олександра Івановича Комара, як каже один із моїх приятелів, треба було вміти «читати». Зовні – грім, не чоловік. А в душі – сама доброта і людяність, коректність і порядність. А ще – непереборне бажання створити своїм дітям життя таким, про яке він міг тільки мріяти.
З’явившись на світ напередодні війни, у 1939-му, він ніколи не знав, що таке прихисток батька. Втративши його в перші дні гітлерівських бомбувань, він дочасно подорослішав і змалечку звалив на себе всі чоловічі обов’язки в сім’ї Комарів. Для бабусі по батьковій лінії, мами та молодшої сестрички, яка народилася, коли батька вже згубила війна, став надійною чоловічою опорою. Власне, саме життя робило з Комара надто серйозного і відповідального: він без будь-якої допомоги здобував освіту, знайшов першу роботу, будував свій власний будинок, а згодом долав кар’єрні щаблі – від бригадира до голови колгоспу, від голови райплану до першої особи в районі…
На момент нашого сватання батько був заступником голови райвиконкому, а ця посада передбачала ще й головування у районній комісії з питань неповнолітніх дітей. Отож соціальну сутність багатодітної радянської сім’ї знав не з чуток. Як він зізнається згодом, саме життя чомусь переконувало: де багатодітна сім’я – там обов’язково мають бути проблеми. Власне, з цих міркувань Ларисині батьки й намагалися тримати в таємниці від сусідів й навіть найближчих родичів і мій перший до них візит, і приїзд моїх батьків уже на сватання. Тільки дочекавшись майбутніх сватів, трохи поспілкувавшись з ними, Олександр Іванович поїхав по гостей сватального вечора: по свою матір – бабусю Настю, сестру – Галину Іванівну та її чоловіка Михайла Антоновича; по батька дружини – Михайла Івановича, по її сестру Ілліаду Михайлівну…
Нині неважко здогадатися, що тоді, ранньої весни 1985-го в нас усе склалося і пройшло на високому організаційному та ідейно-моральному рівні. І весілля за якихось кілька місяців, 10 травня, вдалося теж на славу: пів Носівки «гуділо по повній» – з розкішною церемонією розпису; зі всіма традиціями із перевдягненими циганами наступного і патранням курей на третій день весілля…
Словом, два перші носівські іспити вдалося скласти успішно. Але це ще не означало, що батьківської лояльності було остаточно досягнуто. Тому за наступним іспитом довелося добряче попітніти.
На початку 1986-го настав час того самого студентського розподілу на роботу, яким я так аргументовано хизувався на першій зустрічі з Ларисиним батьком, і потрібно було дбати не тільки про своє трудове майбутнє, а й про майбутнє своєї дружини. Запрошення з редакції скадовської районної газети, що на Херсонщині, ми не прийняли через істотну віддаленість від домівки – що однієї, що другої. А більше ніхто нічого й не пропонував. Звісно, що Олександр Іванович міг би підключитися й питання було би вирішене. У нього ж були дружні стосунки і з редактором чернігівської «молодіжки» «Комсомольський гарт», і з редактором ніжинської міськрайонної газети, але він вирішив, що ми з Ларисою маємо скласти цей іспит самостійно.
І погнав я в пошуках майбутнього трудового щастя. У Ніжині нам із Ларисою відмовили, у Чернігові молодої сімейної пари теж ніхто ніде не чекав. Двох холостяків розселити по якихось «петеушних» гуртожитках значно легше, ніж дбати про житло для сім’ї. Щоправда, Борис Наріжний, тодішній голова Чернігівського облтелерадіокомітету, порекомендував зустрітися з першим секретарем Сосницького райкому партії, бо той якраз шукав подібний сімейний варіант для задуманих реформ у місцевій районці.
Із Сосниці я повертався щасливим і розчарованим одночасно. У дипломаті лежав виклик на роботу з гарантією виділення упродовж півроку двокімнатної квартири, а в душі – глибокі сумніви, оскільки цей варіант, як і скадовський, був для нас краєм географії. Що зі Скадовська, що із Сосниці до батьків можна було би приїхати раз на рік, у відпустку. Тому, коли з допомогою земляка-старшокурсника Івана Кокуци, який устиг за чотири роки дорости до посади одного з керівників обласної молодіжної газети «Комсомольське плем’я», «вигорів» вінницький варіант, ми були на сьомому небі. Навіть попри те, що у Вінниці нам ніхто житла не пропонував…
У «племені» нас прийняли дуже дружелюбно й створили всі умови для професійного зростання. Одне за одним відрядження по області, публікації у кожному числі газети так затягнули нас у творчий процес, що ми не встигали й подумати про те, що давненько не були в батьків. У Каришків ми ще час від часу навідувалися… Відстань – рукою кинути, всього якихось 70 кілометрів. А до Носівки з пересадкою або в Києві, або в Ніжині – спробуй за одні вихідні доберись і повернись назад…
Певне, саме з цієї причини одного прекрасного зимового дня в кабінеті відповідального секретаря «Комсомольського племені», куди я за півроку встиг уже просунутися кар’єрними щаблями, пролунав дзвінок від Олександра Івановича Комара. Його короткий спіч був дуже конкретним: наступного дня нас із ним чекали в Чернігові. Відмовити батькові було неможливо і я, звісно ж, для свого керівництва – «захворів».
Михайло Магула, редактор «Комсомольського гарту», був щедрим із самого порога: мені обіцяв на старт посаду заввідділу, Ларисі – посаду заввідділу… У тресті «Чернігівпромбуд» слідом за цим показали однокімнатну квартиру-малосімейку, яку (в разі роботи в редакції обласної «молодіжки») можна заселяти хоч завтра. Словом, до Носівки, де чекав смачнючий тещин обід, я повертався із цілковитою невизначеністю. З одного боку – успішний вінницький старт, з другого – не менш світлі перспективи в історичному Чернігові. Додому, в Носівку, ми поверталися мовчки. Півтори години ніхто не проронив ні слова. Лише за гостинним столом Катерина Михайлівна, мама Лариси, не втрачаючи дорогоцінного часу, поцікавилася цілком конкретно: «То коли ви будете переїжджати?..»
Правду кажучи, я не знав, що відповісти. Бо не знав, яке рішення може бути найправильнішим – залишитися у Вінниці, яка вже прийняла, чи переїхати до Чернігова, який поки що виглядає журавлем у синьому небі? «Хай вирішує Лариса», – відбувся тоді короткою відповіддю й поїхав знову до Вінниці.
Тоді телефонних мобілок ще не було і в помині. Розповісти Ларисі про нові життєві горизонти з дороги не було можливості. Тому, коли серед ночі добрався додому, проговорили з дружиною до самісінького ранку. І навіть рішення ухвалили. Але воно було не на користь древнього Чернігова. Лариса, за якою було вирішальне слово, дійшла висновку, що добра добувши, кращого не шукай!
І правильно, як показав час, вирішила. Бо моя кар’єра на тлі зміни творчих поколінь у редакції, зростала й далі: за рік я з кабінету відповідального секретаря перебрався в кабінет заступника редактора, а ще за рік – опинився в Києві, в секторі преси ЦК ЛКСМУ. А ще за рік ми з Ларисою і дворічною донечкою Лєною в’їхали у власну двокімнатну квартиру, виділену мені ЦК як молодому спеціалісту…
За цей іспит я отримав від Олександра Івановича найвищий бал і нарешті відчув, що Ларисин батько став і для мене батьком. Без перебільшення буде сказати, що в Комарів я пройшов не гірші (а певною мірою, може, й кращі) життєві університети, аніж у рідному Каришкові.
Найголовніше, що Олександр Іванович і Катерина Михайлівна, не зважаючи на різний соціальний статус, дуже приязно ставилися до моїх батьків, прагнули щонайменше раз на рік із ними бачитися. Олександр Іванович завжди при нагоді намагався передати сватам щось добреньке чи корисне. А коли сам збирався їхати до Каришкова, то це було схоже на справжнісіньку спецоперацію: замовлялися найкращі продуктові та промислові гостинці, якісь смаколики та ексклюзиви – від круп і меду до наймодернішого одягу.
Комарі вміли налагоджувати людські стосунки з представниками найрізноманітніших верств населення. Вони любили і, головне, уміли підтримувати дружбу і з селянами-родичами, і з селянами-колегами на роботі (ланковими, бригадирами, вчителями, інженерами) і зі столичними чиновниками – працівниками всіляких міністерств і відомств, куди так часто доводилося у справах їздити тестю. Жодного разу не бачив, щоб хтось із Ларисиних батьків хизувався перед домашніми гостями чи перед підлеглими з роботи, що вони – керівники, а хтось – не такий…
Олександр Іванович був керівником справжнісінького радянського типу: неперевершений трудоголік; більше вболівав за суспільне, аніж за своє; був байдужим до накопичення власних статків… Пам’ятаю, колись запросив нас із сином Євгеном упорядкувати кабінет голови райадміністрації на новорічних вихідних. Я розкладав книжки в шафі (тоді ще модно було мати у власних бібліотеках класиків літератури), а Євген узявся зробити лад на робочому столі. Як же здивувався, коли побачив на робочому місці батька під скляним планшетом солідну німецьку купюру! «Що це?», – потираючи руки, спитав син у батька. І той, мов і не було нічого, похвалився: «Сувенір!» Ми, звісно, забрали «сувенір» з-під скла— для чого людей лякати, але виявляється запізно. Один з наших знайомих, який служив в Німеччині і добре міг розрізнити папірець-сувенір від справжньої купюри, повідомив, що він уже там лежить з півроку.
Лише згодом, через кілька років, батько відкрив для нас « таємницю дітонародження». Виявляється, такою була подяка за послугу. Скільки він іх переробив за своє життя— сотні, тисячі! А може й більше. За будь- які старання більше словесної подяки чи рукопотискання не міг і припустити. У випадку з дойчмарками чоловіки принесли пляшку коньяку і купюру. Так і сказали: «Це вам сувенір». Пляшку батько відкрив і нею ж пригостив гостей, а гроші поклав під скло, свято вірячи, що це лише папірець. Гроші б повернув назад— мав уже такий досвід. Річ у тім, що в ту пору чи кількома роками раніше, була така мода- друкувати папірці, зовні схожі на долари, а на зворотньому боці – календарики. От і сприйняв Олександр Іванович такий « сувенір» без особливої перестороги. От би сьогодні при владі були такі колекціонери, як наш батько!
От би тепер біля керма були такі колекціонери, як наш батько!
Але наш був не з тієї сотні, чи не з того десятка… Віддавши себе всього тогочасній суспільно-бюрократичній системі, понюхавши навіть сирості камери столичної Лук’янівки за авантюрний початок газифікації району, відпрацювавши останні вісім років без відпусток (а як же без нього «освятяться» оранка, сівба, а тим більше – жнива, збирання буряків, вивезення органіки!), він «згорів» сам, щоб світліше було іншим.
Приїжджаючи тепер до Носівки, провідуючи могилки батьків і дідів комарівсько-щипунівського роду, мені пригадується усе те добре й позитивне, що вдалося почерпнути для життя в цьому рідному, отчому краї.
Пам’ятаю, якими міцними і дружніми були стосунки в Ларисиних батьків зі своєю великою родиною. Вони завжди пам’ятали, чийого вони роду! Батько в часи суцільного «атеїзму», маючи в кишені квиток члена компартії і обіймаючи відповідні посади, вчив нас шанувати релігію і зберігати сімейні та національні традиції. Він відверто підтримував місцевих священиків і обов’язково, на відміну від інших ідеологопричетних своїх колег, бував на Великдень, Трійцю та в інші поминальні дні на кладовищах, де поховані рідні…
Пам’ятаю, як батько шанував старших людей, особливо ветеранів війни… Він умів вислухати всіх своїх старших співрозмовників – і на прийомі в кабінеті, і на пасіці діда Пилипа Руденка чи в садку знатного агронома Феодосія Щипуна…
Пам’ятаю, як батько готувався до всіляких селекторних нарад, до засідань виконкомів і правлінь колгоспів, як трепетно він переймався показниками району з надоїв молока, врожайності зернових і буряків, цукристості останніх… Він щодня ставив перед собою завдання побувати щонайменше у двох господарствах району і раз на тиждень у Києві – в якомусь міністерстві, чи якомусь там державному комітеті… Будівництво сільських інфраструктурних об’єктів району, виробничих ліній, цехів, автозаправок і навіть заводів за Комара люди пам’ятають і досі…
Пам’ятаю, як він самокритично ставився до себе і як пробачав необачність, а часто-густо і просту бюрократичну підступність своїх колег та підлеглих, які могли сховатися за його широкою спиною і творити свої деструктивні діла. Він завжди був схильним вірити людям до останнього. І навіть тоді, коли «христопродавці» (цей термін у його розумінні був найоб’ємнішою характеристикою недругів) уже явно працювали на власні інтереси…
…Носівка для мене стала не просто точкою на карті, не просто станцією з екзотичною назвою, до якої «причалив» одного прекрасного весняного дня після четвертого курсу. Вона для мене – отчий дім, де живуть брати й сестри, хрещені та хрещеники, куми і свати… Навіть якщо не перший отчий дім, то й не другий. У рідному Каришкові я народився і виріс, а в рідній Носівці – подорослішав, став мудрішим і «прикипів» до неї навіки…
Сергій САЙ - БОДНАР
В електричці кожен зайнятий своїм: хтось читає, а хтось відсипається після виснажливої трудової зміни… Мені ж, студентові-четвертокурснику, з голови не виходило інше: якими мають бути перші слова до батьків нареченої, якими мають бути перші кроки в її дворі, у хаті?.. Адже ми із Ларисою ще не готувалися до спільного візиту до Носівки.. Просто дорогою до вокзалу, коли я проводив її після пар для поїздки на вихідні, фраєрнувся і сказав: «Цікаво було би знати реакцію твоїх батьків, якби ми зараз приїхали до них разом!?» «То поїхали – побачиш, – тут же знайшлася Лариса. – Треба тільки зайти на переговорний пункт і попередити їх».
Коли батько сказав ствердне «Так!», я з несподіванки мало крізь землю не провалився.
Дві години глибоких роздумів про все на світі (мої ж батьки нічого про це й сном-духом не знають; але що вони можуть сказати, коли я маю на ощадкнижці три тисячі власно зароблених грошей – на весілля вистачить) і ось уже та станція, що стане рідною на цілі десятиріччя, а ось і він – той, із ким мені так лячно зустрічатися: статний, кремезний, мало не два метри зросту, не по-весняному засмаглий...
– Іванович? – запитально подав він першим руку, що одночасно видалась мені чи то пудовою гирею, чи то міцними-міцними лещатами.
– Так-так, Іванович… – від хвилювання задріботів словами я…
– Усі хороші люди – Івановичі… Правда ж?! – запрошуючи до машини, жартував батько моєї нареченої, перед ким я, двадцятирічний юнак, тремтів, звичайно, як осиковий лист.
Як з’ясувалося згодом, Олександр Іванович Комар усіх, чийого батьківства не знав, називав Івановичами. На це мав свою логіку: «Івановичі, – казав він, – найліпші люди на Землі».
Дорогою додому Лариса взяла на себе всю ініціативу й щебетала з батьком про відпочинок на курортах Південного Кавказу, з якого вони з матір’ю щойно повернулися, а я все продовжував малювати у голові план наступної хатньої розмови. За цим навіть незчувся, як добралися додому, й новенький «жигуль» вкотився поза хатою у двір, до гаража. Катерина Михайлівна, як і годиться справжнім українським ґаздиням перед Великоднем, у цей час підмащувала глиною літню кухню. Але, щойно ми вийшли з машини, покинула ту брудну справу, розцілувалася з донькою і запросила нас до хати.
Ну, ось, подумалось, і настав час мого найважчого в житті іспиту, якого треба складати одразу двом професорам – батькові й матері дівчини, що для тебе – кохана, а для них – найрідніша кровинка. У школі, в університеті я ніколи не був боягузом – завжди йшов на іспит у першій п’ятірці й здобував позитивні оцінки. А як же буде в цій аудиторії – в хаті, де господарі мають найсильніші позиції, а гість – усього лише претендент на «папаху»… зятя?
Правду кажучи, все було б – нічого, але якби той іспит складати одразу, без «розкачки», щоб він не розтягнувся аж на два дні. А так…
Батьки, щойно ми переступили поріг хати, залишили нас із молодшим Ларисиним братом Євгеном насолоджуватися музикою, яку той крутив своїм новеньким магнітофоном «Маяк-232», а самі після трьох курортних тижнів поїхали провідати бабусю Настю, батькову маму, і затрималися там аж до глибокої ночі. А наступного дня спозаранку до Комара нескінченним потоком пішли всюдисущі провідувальники і прохачі, яких у цьому дворі завжди було більш ніж досить. У щедрій і душевній родині Комарів прийнято було всіх гостей, хто би з чим, чи по що не прийшов, відбувати «по-людськи», із запрошенням до столу. За радянських часів ці традиції вважалися кращими. Тому мені, зважаючи на те, що батьки не горіли бажанням пускати на язики факт приїзду претендента в зяті, довелося чекати в дальній кімнаті перед телевізором. І лише в обід, коли мати влучила момент і замкнула вхідні двері зсередини хати, мене нарешті запросили до найвідповідальнішої в житті розмови.
– Хотів би просити вашого дозволу на наше одруження, – несміливо почав я. Але батько тут же перехопив ініціативу й поставив кілька цілком конкретних, життєво-уточнювальних запитань…
– Ну, а про роботу вже щось думали, куди поїдете працювати після університету?
– Та в нас же система державного розподілу... Сімейним дають можливість розподілитися в одну редакцію, – спробував було розвіяти батьківські тривоги.
– А жити де будете, у Княжичах? – скаламбурив більш ніж серйозним тоном Олександр Іванович і тим самим майже загнав мене в глухий кут. Про Княжичі, де нині живуть сотні, тисячі елітних киян, я тоді не чув ще нічогісінько. Тому й далі намагався удавати з себе «дозрілого фрукта», готового до сімейних викликів і випробувань.
– Коли сімейним студентам-випускникам дають виклик на роботу, то в ньому зазначається, як правило, і забезпечення житлом…
– Ну-ну, – багатозначно скривився батько Лариси, – життя покаже…
– А твої батьки знають, що ти зараз у нас? Що вони думають про ваше одруження? – наступав далі досвідчений господарник, керівник, життєвий практик.
Правду кажучи, Олександра Івановича, з його чіткими й конкретними запитаннями, я зрозумів не одразу. Всю суть батьківських тривог мені вдалося осягнути лише згодом, коли в самого з’явилася донька, коли вона почала дорослішати і коли, власне, настав той час, як на доступ до неї почав претендувати ще хтось… окрім мене.
…Олександра Івановича Комара, як каже один із моїх приятелів, треба було вміти «читати». Зовні – грім, не чоловік. А в душі – сама доброта і людяність, коректність і порядність. А ще – непереборне бажання створити своїм дітям життя таким, про яке він міг тільки мріяти.
З’явившись на світ напередодні війни, у 1939-му, він ніколи не знав, що таке прихисток батька. Втративши його в перші дні гітлерівських бомбувань, він дочасно подорослішав і змалечку звалив на себе всі чоловічі обов’язки в сім’ї Комарів. Для бабусі по батьковій лінії, мами та молодшої сестрички, яка народилася, коли батька вже згубила війна, став надійною чоловічою опорою. Власне, саме життя робило з Комара надто серйозного і відповідального: він без будь-якої допомоги здобував освіту, знайшов першу роботу, будував свій власний будинок, а згодом долав кар’єрні щаблі – від бригадира до голови колгоспу, від голови райплану до першої особи в районі…
На момент нашого сватання батько був заступником голови райвиконкому, а ця посада передбачала ще й головування у районній комісії з питань неповнолітніх дітей. Отож соціальну сутність багатодітної радянської сім’ї знав не з чуток. Як він зізнається згодом, саме життя чомусь переконувало: де багатодітна сім’я – там обов’язково мають бути проблеми. Власне, з цих міркувань Ларисині батьки й намагалися тримати в таємниці від сусідів й навіть найближчих родичів і мій перший до них візит, і приїзд моїх батьків уже на сватання. Тільки дочекавшись майбутніх сватів, трохи поспілкувавшись з ними, Олександр Іванович поїхав по гостей сватального вечора: по свою матір – бабусю Настю, сестру – Галину Іванівну та її чоловіка Михайла Антоновича; по батька дружини – Михайла Івановича, по її сестру Ілліаду Михайлівну…
Нині неважко здогадатися, що тоді, ранньої весни 1985-го в нас усе склалося і пройшло на високому організаційному та ідейно-моральному рівні. І весілля за якихось кілька місяців, 10 травня, вдалося теж на славу: пів Носівки «гуділо по повній» – з розкішною церемонією розпису; зі всіма традиціями із перевдягненими циганами наступного і патранням курей на третій день весілля…
Словом, два перші носівські іспити вдалося скласти успішно. Але це ще не означало, що батьківської лояльності було остаточно досягнуто. Тому за наступним іспитом довелося добряче попітніти.
На початку 1986-го настав час того самого студентського розподілу на роботу, яким я так аргументовано хизувався на першій зустрічі з Ларисиним батьком, і потрібно було дбати не тільки про своє трудове майбутнє, а й про майбутнє своєї дружини. Запрошення з редакції скадовської районної газети, що на Херсонщині, ми не прийняли через істотну віддаленість від домівки – що однієї, що другої. А більше ніхто нічого й не пропонував. Звісно, що Олександр Іванович міг би підключитися й питання було би вирішене. У нього ж були дружні стосунки і з редактором чернігівської «молодіжки» «Комсомольський гарт», і з редактором ніжинської міськрайонної газети, але він вирішив, що ми з Ларисою маємо скласти цей іспит самостійно.
І погнав я в пошуках майбутнього трудового щастя. У Ніжині нам із Ларисою відмовили, у Чернігові молодої сімейної пари теж ніхто ніде не чекав. Двох холостяків розселити по якихось «петеушних» гуртожитках значно легше, ніж дбати про житло для сім’ї. Щоправда, Борис Наріжний, тодішній голова Чернігівського облтелерадіокомітету, порекомендував зустрітися з першим секретарем Сосницького райкому партії, бо той якраз шукав подібний сімейний варіант для задуманих реформ у місцевій районці.
Із Сосниці я повертався щасливим і розчарованим одночасно. У дипломаті лежав виклик на роботу з гарантією виділення упродовж півроку двокімнатної квартири, а в душі – глибокі сумніви, оскільки цей варіант, як і скадовський, був для нас краєм географії. Що зі Скадовська, що із Сосниці до батьків можна було би приїхати раз на рік, у відпустку. Тому, коли з допомогою земляка-старшокурсника Івана Кокуци, який устиг за чотири роки дорости до посади одного з керівників обласної молодіжної газети «Комсомольське плем’я», «вигорів» вінницький варіант, ми були на сьомому небі. Навіть попри те, що у Вінниці нам ніхто житла не пропонував…
У «племені» нас прийняли дуже дружелюбно й створили всі умови для професійного зростання. Одне за одним відрядження по області, публікації у кожному числі газети так затягнули нас у творчий процес, що ми не встигали й подумати про те, що давненько не були в батьків. У Каришків ми ще час від часу навідувалися… Відстань – рукою кинути, всього якихось 70 кілометрів. А до Носівки з пересадкою або в Києві, або в Ніжині – спробуй за одні вихідні доберись і повернись назад…
Певне, саме з цієї причини одного прекрасного зимового дня в кабінеті відповідального секретаря «Комсомольського племені», куди я за півроку встиг уже просунутися кар’єрними щаблями, пролунав дзвінок від Олександра Івановича Комара. Його короткий спіч був дуже конкретним: наступного дня нас із ним чекали в Чернігові. Відмовити батькові було неможливо і я, звісно ж, для свого керівництва – «захворів».
Михайло Магула, редактор «Комсомольського гарту», був щедрим із самого порога: мені обіцяв на старт посаду заввідділу, Ларисі – посаду заввідділу… У тресті «Чернігівпромбуд» слідом за цим показали однокімнатну квартиру-малосімейку, яку (в разі роботи в редакції обласної «молодіжки») можна заселяти хоч завтра. Словом, до Носівки, де чекав смачнючий тещин обід, я повертався із цілковитою невизначеністю. З одного боку – успішний вінницький старт, з другого – не менш світлі перспективи в історичному Чернігові. Додому, в Носівку, ми поверталися мовчки. Півтори години ніхто не проронив ні слова. Лише за гостинним столом Катерина Михайлівна, мама Лариси, не втрачаючи дорогоцінного часу, поцікавилася цілком конкретно: «То коли ви будете переїжджати?..»
Правду кажучи, я не знав, що відповісти. Бо не знав, яке рішення може бути найправильнішим – залишитися у Вінниці, яка вже прийняла, чи переїхати до Чернігова, який поки що виглядає журавлем у синьому небі? «Хай вирішує Лариса», – відбувся тоді короткою відповіддю й поїхав знову до Вінниці.
Тоді телефонних мобілок ще не було і в помині. Розповісти Ларисі про нові життєві горизонти з дороги не було можливості. Тому, коли серед ночі добрався додому, проговорили з дружиною до самісінького ранку. І навіть рішення ухвалили. Але воно було не на користь древнього Чернігова. Лариса, за якою було вирішальне слово, дійшла висновку, що добра добувши, кращого не шукай!
І правильно, як показав час, вирішила. Бо моя кар’єра на тлі зміни творчих поколінь у редакції, зростала й далі: за рік я з кабінету відповідального секретаря перебрався в кабінет заступника редактора, а ще за рік – опинився в Києві, в секторі преси ЦК ЛКСМУ. А ще за рік ми з Ларисою і дворічною донечкою Лєною в’їхали у власну двокімнатну квартиру, виділену мені ЦК як молодому спеціалісту…
За цей іспит я отримав від Олександра Івановича найвищий бал і нарешті відчув, що Ларисин батько став і для мене батьком. Без перебільшення буде сказати, що в Комарів я пройшов не гірші (а певною мірою, може, й кращі) життєві університети, аніж у рідному Каришкові.
Найголовніше, що Олександр Іванович і Катерина Михайлівна, не зважаючи на різний соціальний статус, дуже приязно ставилися до моїх батьків, прагнули щонайменше раз на рік із ними бачитися. Олександр Іванович завжди при нагоді намагався передати сватам щось добреньке чи корисне. А коли сам збирався їхати до Каришкова, то це було схоже на справжнісіньку спецоперацію: замовлялися найкращі продуктові та промислові гостинці, якісь смаколики та ексклюзиви – від круп і меду до наймодернішого одягу.
Комарі вміли налагоджувати людські стосунки з представниками найрізноманітніших верств населення. Вони любили і, головне, уміли підтримувати дружбу і з селянами-родичами, і з селянами-колегами на роботі (ланковими, бригадирами, вчителями, інженерами) і зі столичними чиновниками – працівниками всіляких міністерств і відомств, куди так часто доводилося у справах їздити тестю. Жодного разу не бачив, щоб хтось із Ларисиних батьків хизувався перед домашніми гостями чи перед підлеглими з роботи, що вони – керівники, а хтось – не такий…
Олександр Іванович був керівником справжнісінького радянського типу: неперевершений трудоголік; більше вболівав за суспільне, аніж за своє; був байдужим до накопичення власних статків… Пам’ятаю, колись запросив нас із сином Євгеном упорядкувати кабінет голови райадміністрації на новорічних вихідних. Я розкладав книжки в шафі (тоді ще модно було мати у власних бібліотеках класиків літератури), а Євген узявся зробити лад на робочому столі. Як же здивувався, коли побачив на робочому місці батька під скляним планшетом солідну німецьку купюру! «Що це?», – потираючи руки, спитав син у батька. І той, мов і не було нічого, похвалився: «Сувенір!» Ми, звісно, забрали «сувенір» з-під скла— для чого людей лякати, але виявляється запізно. Один з наших знайомих, який служив в Німеччині і добре міг розрізнити папірець-сувенір від справжньої купюри, повідомив, що він уже там лежить з півроку.
Лише згодом, через кілька років, батько відкрив для нас « таємницю дітонародження». Виявляється, такою була подяка за послугу. Скільки він іх переробив за своє життя— сотні, тисячі! А може й більше. За будь- які старання більше словесної подяки чи рукопотискання не міг і припустити. У випадку з дойчмарками чоловіки принесли пляшку коньяку і купюру. Так і сказали: «Це вам сувенір». Пляшку батько відкрив і нею ж пригостив гостей, а гроші поклав під скло, свято вірячи, що це лише папірець. Гроші б повернув назад— мав уже такий досвід. Річ у тім, що в ту пору чи кількома роками раніше, була така мода- друкувати папірці, зовні схожі на долари, а на зворотньому боці – календарики. От і сприйняв Олександр Іванович такий « сувенір» без особливої перестороги. От би сьогодні при владі були такі колекціонери, як наш батько!
От би тепер біля керма були такі колекціонери, як наш батько!
Але наш був не з тієї сотні, чи не з того десятка… Віддавши себе всього тогочасній суспільно-бюрократичній системі, понюхавши навіть сирості камери столичної Лук’янівки за авантюрний початок газифікації району, відпрацювавши останні вісім років без відпусток (а як же без нього «освятяться» оранка, сівба, а тим більше – жнива, збирання буряків, вивезення органіки!), він «згорів» сам, щоб світліше було іншим.
Приїжджаючи тепер до Носівки, провідуючи могилки батьків і дідів комарівсько-щипунівського роду, мені пригадується усе те добре й позитивне, що вдалося почерпнути для життя в цьому рідному, отчому краї.
Пам’ятаю, якими міцними і дружніми були стосунки в Ларисиних батьків зі своєю великою родиною. Вони завжди пам’ятали, чийого вони роду! Батько в часи суцільного «атеїзму», маючи в кишені квиток члена компартії і обіймаючи відповідні посади, вчив нас шанувати релігію і зберігати сімейні та національні традиції. Він відверто підтримував місцевих священиків і обов’язково, на відміну від інших ідеологопричетних своїх колег, бував на Великдень, Трійцю та в інші поминальні дні на кладовищах, де поховані рідні…
Пам’ятаю, як батько шанував старших людей, особливо ветеранів війни… Він умів вислухати всіх своїх старших співрозмовників – і на прийомі в кабінеті, і на пасіці діда Пилипа Руденка чи в садку знатного агронома Феодосія Щипуна…
Пам’ятаю, як батько готувався до всіляких селекторних нарад, до засідань виконкомів і правлінь колгоспів, як трепетно він переймався показниками району з надоїв молока, врожайності зернових і буряків, цукристості останніх… Він щодня ставив перед собою завдання побувати щонайменше у двох господарствах району і раз на тиждень у Києві – в якомусь міністерстві, чи якомусь там державному комітеті… Будівництво сільських інфраструктурних об’єктів району, виробничих ліній, цехів, автозаправок і навіть заводів за Комара люди пам’ятають і досі…
Пам’ятаю, як він самокритично ставився до себе і як пробачав необачність, а часто-густо і просту бюрократичну підступність своїх колег та підлеглих, які могли сховатися за його широкою спиною і творити свої деструктивні діла. Він завжди був схильним вірити людям до останнього. І навіть тоді, коли «христопродавці» (цей термін у його розумінні був найоб’ємнішою характеристикою недругів) уже явно працювали на власні інтереси…
…Носівка для мене стала не просто точкою на карті, не просто станцією з екзотичною назвою, до якої «причалив» одного прекрасного весняного дня після четвертого курсу. Вона для мене – отчий дім, де живуть брати й сестри, хрещені та хрещеники, куми і свати… Навіть якщо не перший отчий дім, то й не другий. У рідному Каришкові я народився і виріс, а в рідній Носівці – подорослішав, став мудрішим і «прикипів» до неї навіки…
Сергій САЙ - БОДНАР
| Читайте також |
| Коментарі (0) |