Сука- війна
Їду в плацкарті. Верхня поличка біля туалету. Побратим встиг забронювати передостанній квиток, тож вибору особливого не було. Треба їхати в Київ знімати. Потім - побачусь з Перлинкою. Вона кожен день сумує за мною.
Взагалі це тяжко. Ні, не їхати в плацкарті. А уявляти, як кожен день твоя дитина згадує про тата, а він «на роботі». Коли я уявляв собі батьківство, то поняття - я на роботі - у мене в планах не було. Тобто я працював би, але якось так, шоб бути максимум часу з дитиною. Проте, як кажуть, хочеш розсмішити Бога - розкажи йому про свої плани. А у Бога своєрідне почуття гумору.
Кожен раз коли стою на вокзалі і чекаю потяг, то відчуваю себе як колись перед екзаменом: всього не вивчив і це гризе совість; щось знаю і це трохи заспокоює; лекції і практику не прогулював, тож викладач розуміє хто буде тягнути білет. Але кожен раз все рівно якийсь вокзально-військово-цивільний синдром накатує. Дроїд завжди дивується і сміється, коли кажу в машині по дорозі на вокзал, що знову починаю хвилюватись.
В плацкарті нема вайфаю. Але наближаючись зі сходу ближче до центру країни він проскакує частіше, особливо під час зупинок в містах. Зʼїв морозиво на вокзалі в Полтаві-Південній. Зайшов в інсту і отримав п...и. Хлопець, з яким я влітку познайомився на позиції арти - на щиті. Всередині в цей момент злість і ненормативна лексика. Хлопець молодий, веселий, крутий - ну як так? Сука-війна. Дослужився вже до того, шо потрошку втрачаєш своїх.
Це незнайоме до цього відчуття втрати і несправедливості (хоча я в неї і не вірю) нагадало мені час початку повномасштабного вторгнення, коли ми ховалися в підвалі, як цуценята від грому і зливи, і дивились в мережі на героїчні здобутки наших воїнів. На їх перемоги і на наші втрати.
Кожен, кого я зустрічав вже знаходячись у війську чи то в штабі чи на позиції, для мене - справжній воїн, людина, шо не тільки не залишилась осторонь, а взяла особисту участь. І не важливо, насправді, де саме - на кухні чи в окопі - все одно найголовніше - «як». І від цього твого «як» залежить все і перемога в тому числі. Кожне твоє «як» - це можуть бути зекономлені сили, врятовані життя чи гарний настрій після виходу з позицій.
Рей завідував гарним настроєм на позиції. Він був дотепним і розумним хлопцем. Своїм. Хоч і бачились ми декілька днів у вересні минулого року. Боляче. Навіть і не думав, що це може бути так боляче. Добре що на верхній полиці не видно моїх сліз.
Я вростаю серцем в цю війну. І перший раз за весь час назвав її сукою. Маю надію, вона мені пробачить.
Коли в темряві світлом фар почали висвітлюватися знайомі назви сіл перед Чернігівом, я з подивом помітив радість. Не те щоб я жодного разу не радів, коли їздив домів. Але в цей раз - якась особлива радість.
І сум.
Роман ЗАКРЕВСЬКИЙ
Взагалі це тяжко. Ні, не їхати в плацкарті. А уявляти, як кожен день твоя дитина згадує про тата, а він «на роботі». Коли я уявляв собі батьківство, то поняття - я на роботі - у мене в планах не було. Тобто я працював би, але якось так, шоб бути максимум часу з дитиною. Проте, як кажуть, хочеш розсмішити Бога - розкажи йому про свої плани. А у Бога своєрідне почуття гумору.
Кожен раз коли стою на вокзалі і чекаю потяг, то відчуваю себе як колись перед екзаменом: всього не вивчив і це гризе совість; щось знаю і це трохи заспокоює; лекції і практику не прогулював, тож викладач розуміє хто буде тягнути білет. Але кожен раз все рівно якийсь вокзально-військово-цивільний синдром накатує. Дроїд завжди дивується і сміється, коли кажу в машині по дорозі на вокзал, що знову починаю хвилюватись.
В плацкарті нема вайфаю. Але наближаючись зі сходу ближче до центру країни він проскакує частіше, особливо під час зупинок в містах. Зʼїв морозиво на вокзалі в Полтаві-Південній. Зайшов в інсту і отримав п...и. Хлопець, з яким я влітку познайомився на позиції арти - на щиті. Всередині в цей момент злість і ненормативна лексика. Хлопець молодий, веселий, крутий - ну як так? Сука-війна. Дослужився вже до того, шо потрошку втрачаєш своїх.
Це незнайоме до цього відчуття втрати і несправедливості (хоча я в неї і не вірю) нагадало мені час початку повномасштабного вторгнення, коли ми ховалися в підвалі, як цуценята від грому і зливи, і дивились в мережі на героїчні здобутки наших воїнів. На їх перемоги і на наші втрати.
Кожен, кого я зустрічав вже знаходячись у війську чи то в штабі чи на позиції, для мене - справжній воїн, людина, шо не тільки не залишилась осторонь, а взяла особисту участь. І не важливо, насправді, де саме - на кухні чи в окопі - все одно найголовніше - «як». І від цього твого «як» залежить все і перемога в тому числі. Кожне твоє «як» - це можуть бути зекономлені сили, врятовані життя чи гарний настрій після виходу з позицій.
Рей завідував гарним настроєм на позиції. Він був дотепним і розумним хлопцем. Своїм. Хоч і бачились ми декілька днів у вересні минулого року. Боляче. Навіть і не думав, що це може бути так боляче. Добре що на верхній полиці не видно моїх сліз.
Я вростаю серцем в цю війну. І перший раз за весь час назвав її сукою. Маю надію, вона мені пробачить.
Коли в темряві світлом фар почали висвітлюватися знайомі назви сіл перед Чернігівом, я з подивом помітив радість. Не те щоб я жодного разу не радів, коли їздив домів. Але в цей раз - якась особлива радість.
І сум.
Роман ЗАКРЕВСЬКИЙ
| Читайте також |
| Коментарі (0) |