Стратегічний перелом у війні і бази в Лівії
Associated Press оприлюднило матеріал, у якому з посиланням на двох лівійських чиновників стверджується, що українські фахівці безпілотних систем можуть діяти на заході Лівії в межах неафішованих домовленостей із урядом у Триполі, і що саме з цієї території у березні міг бути здійснений удар морським дроном по російському газовому танкеру Arctic Metagaz, який входить до так званого "тіньового флоту" росії, що забезпечує експорт енергоресурсів в обхід санкцій і фактично працює як один із фінансових механізмів продовження війни проти України.
https://apnews.com/.../libya-ukraine-russia-tanker-drones...
Якщо дивитись на цю історію без емоцій і без спокуси одразу робити гучні висновки, то важливо розуміти кілька базових речей. Сам факт інциденту з російським танкером не є предметом дискусії — вибухи на борту, пожежа і подальший дрейф судна підтверджувались різними джерелами. Версія про український слід також не виникла раптово саме зараз — російська сторона почала її просувати практично одразу після події. Новизна нинішньої інформації полягає не у самій атаці, а в тому, що вперше на рівні серйозного західного медіа з’явилась деталізація щодо можливого використання території Лівії як операційного середовища. Водночас принципово важливо розуміти, що ні Україна, ні офіційна влада в Триполі цього не підтверджували, а сам матеріал базується на анонімних джерелах, що означає: на рівні професійного аналізу це можна розглядати як імовірну інформацію, але не як доведений факт.
Але навіть у такому вигляді ця історія цікава не стільки географією, скільки логікою. Якщо навіть частина цього відповідає дійсності, то мова йде не про якесь “відкриття нового фронту”, як це люблять подавати емоційні коментатори, а про цілком прогнозоване розширення боротьби за економічні можливості росії вести війну. Москва фінансує агресію не лише через бюджет, а й через експорт енергоресурсів, який після санкцій значною мірою перейшов у напівтіньовий формат із використанням старих суден, змінених прапорів, непрозорих страхових схем і складної логістики. Саме тому будь-який тиск на цю систему — інформаційний, санкційний, юридичний або, у межах законів війни, військово-технічний — є логічним елементом стратегії виснаження противника.
Україна за час повномасштабної війни справді стала середовищем дуже швидкої військової адаптації, особливо у сфері безпілотних технологій, і це вже не оцінка української сторони, а констатація багатьох західних аналітичних центрів. Морські дрони, які фактично змусили російський Чорноморський флот змінити модель поведінки і обмежити активність, стали прикладом того, як асиметричні рішення можуть змінювати баланс сил. Тому сама по собі поява інформації про можливе застосування подібної логіки поза межами Чорного моря не виглядає чимось фантастичним. Швидше це виглядає як природний розвиток тієї ж самої концепції — створювати ризики там, де противник їх не очікує і де він звик працювати у відносно комфортному режимі.
І тут виникає найважливіший стратегічний момент. Якщо росія починає відчувати ризики не лише на лінії бойового зіткнення, а й у своїй економічній інфраструктурі, у морських перевезеннях і в зовнішніх логістичних контурах, це означає зміну самої природи війни. Вона дедалі менше виглядає як класичне протистояння армій і дедалі більше — як боротьба за можливість противника генерувати ресурси для продовження агресії. А це для Кремля значно небезпечніший тренд, ніж будь-які тактичні втрати на фронті, тому що фронт можна стабілізувати резервами, а системне економічне виснаження компенсувати значно складніше.
Що важливо в цій ситуації для українського інформаційного поля — це дисципліна. Найгірше, що можна робити, це або впадати в ейфорію і намагатися перетворювати будь-яку непідтверджену інформацію на привід для самовихваляння, або навпаки піддаватися панічним інтерпретаціям про нібито "ескалацію". У подібних історіях найбільш професійною позицією завжди була і залишається стриманість. У сучасних конфліктах дуже часто працює проста формула: те, що створює проблеми противнику, не завжди потребує публічних коментарів. Іноді мовчання є не ознакою слабкості, а елементом правильної стратегії.
Якщо ж дивитись ширше, то головний висновок із цієї історії полягає в іншому. Війна росії проти України давно вийшла за межі географії самої України. Це вже боротьба за фінансові потоки, за енергетичні доходи, за транспортні коридори, за технологічну перевагу і за контроль над "сірими зонами", які дозволяють росії обходити тиск. І якщо навіть частково підтвердиться, що російський тіньовий флот починає відчувати ризики не лише в Чорному морі, а й у ширшому середземноморському просторі, це означатиме лише одне — зона, де росія може почуватися безпечно, поступово звужується, тоді як зона, де для неї зростають ризики, навпаки починає розширюватися. І саме такі процеси, а не гучні заяви, у довгій війні зазвичай і визначають, хто врешті починає втрачати стратегічну стійкість.
Віктор ЯГУН
https://apnews.com/.../libya-ukraine-russia-tanker-drones...
Якщо дивитись на цю історію без емоцій і без спокуси одразу робити гучні висновки, то важливо розуміти кілька базових речей. Сам факт інциденту з російським танкером не є предметом дискусії — вибухи на борту, пожежа і подальший дрейф судна підтверджувались різними джерелами. Версія про український слід також не виникла раптово саме зараз — російська сторона почала її просувати практично одразу після події. Новизна нинішньої інформації полягає не у самій атаці, а в тому, що вперше на рівні серйозного західного медіа з’явилась деталізація щодо можливого використання території Лівії як операційного середовища. Водночас принципово важливо розуміти, що ні Україна, ні офіційна влада в Триполі цього не підтверджували, а сам матеріал базується на анонімних джерелах, що означає: на рівні професійного аналізу це можна розглядати як імовірну інформацію, але не як доведений факт.
Але навіть у такому вигляді ця історія цікава не стільки географією, скільки логікою. Якщо навіть частина цього відповідає дійсності, то мова йде не про якесь “відкриття нового фронту”, як це люблять подавати емоційні коментатори, а про цілком прогнозоване розширення боротьби за економічні можливості росії вести війну. Москва фінансує агресію не лише через бюджет, а й через експорт енергоресурсів, який після санкцій значною мірою перейшов у напівтіньовий формат із використанням старих суден, змінених прапорів, непрозорих страхових схем і складної логістики. Саме тому будь-який тиск на цю систему — інформаційний, санкційний, юридичний або, у межах законів війни, військово-технічний — є логічним елементом стратегії виснаження противника.
Україна за час повномасштабної війни справді стала середовищем дуже швидкої військової адаптації, особливо у сфері безпілотних технологій, і це вже не оцінка української сторони, а констатація багатьох західних аналітичних центрів. Морські дрони, які фактично змусили російський Чорноморський флот змінити модель поведінки і обмежити активність, стали прикладом того, як асиметричні рішення можуть змінювати баланс сил. Тому сама по собі поява інформації про можливе застосування подібної логіки поза межами Чорного моря не виглядає чимось фантастичним. Швидше це виглядає як природний розвиток тієї ж самої концепції — створювати ризики там, де противник їх не очікує і де він звик працювати у відносно комфортному режимі.
І тут виникає найважливіший стратегічний момент. Якщо росія починає відчувати ризики не лише на лінії бойового зіткнення, а й у своїй економічній інфраструктурі, у морських перевезеннях і в зовнішніх логістичних контурах, це означає зміну самої природи війни. Вона дедалі менше виглядає як класичне протистояння армій і дедалі більше — як боротьба за можливість противника генерувати ресурси для продовження агресії. А це для Кремля значно небезпечніший тренд, ніж будь-які тактичні втрати на фронті, тому що фронт можна стабілізувати резервами, а системне економічне виснаження компенсувати значно складніше.
Що важливо в цій ситуації для українського інформаційного поля — це дисципліна. Найгірше, що можна робити, це або впадати в ейфорію і намагатися перетворювати будь-яку непідтверджену інформацію на привід для самовихваляння, або навпаки піддаватися панічним інтерпретаціям про нібито "ескалацію". У подібних історіях найбільш професійною позицією завжди була і залишається стриманість. У сучасних конфліктах дуже часто працює проста формула: те, що створює проблеми противнику, не завжди потребує публічних коментарів. Іноді мовчання є не ознакою слабкості, а елементом правильної стратегії.
Якщо ж дивитись ширше, то головний висновок із цієї історії полягає в іншому. Війна росії проти України давно вийшла за межі географії самої України. Це вже боротьба за фінансові потоки, за енергетичні доходи, за транспортні коридори, за технологічну перевагу і за контроль над "сірими зонами", які дозволяють росії обходити тиск. І якщо навіть частково підтвердиться, що російський тіньовий флот починає відчувати ризики не лише в Чорному морі, а й у ширшому середземноморському просторі, це означатиме лише одне — зона, де росія може почуватися безпечно, поступово звужується, тоді як зона, де для неї зростають ризики, навпаки починає розширюватися. І саме такі процеси, а не гучні заяви, у довгій війні зазвичай і визначають, хто врешті починає втрачати стратегічну стійкість.
Віктор ЯГУН
| Читайте також |
| Коментарі (0) |