Стародавні українські новорічні звичаї

Виявляється, такі звичні новорічні символи з’явились відносно недавно. А до цього на українських землях традиційними були зовсім інші образи, персонажі, та звичаї. Та і Новий рік, зрештою, зустрічали зовсім не у грудневу ніч…

Чому ластівка прилетіла на Щедрий вечір?

У сиву давнину, коли наші предки жили у гармонії з довколишньою природою, ставились до неї з великою шанобливістю та вжали її частиною свого життя, всі святкування збігались із природними циклами. Свято зустрічі нового літа (року) називали Новоліттям. Народження чогось нового, початок року, наступний етап життя природно розпочинався із настанням нової пори, приходом весни. Перше березня (або 14 за новим календарем) було першим днем нового року.

Настає Новий рік – і пробуджується природа, розквітають квіти, світ народжується заново. «Цього дня прокидається від зимової сплячки бабак, виходить на світ, свище три рази, а потім знову лягає на другий бік і так спить аж до Благовіщення» – говорилось у жартівливому повір’ї.

«Щедрик, щедрик, щедрівочка, прилетіла ластівочка…» – ця пісенька прийшла до нас ще з тих далеких часів. Ластівки прилітають навесні і співаючи, радіють приходу нового року.
Отже, Новий рік українці святкували навесні. Так було до ХІІ століття…

Згодом після хрещення Київської Русі у споконвічні традиції почали вплітатись біблійні мотиви. Новий рік припадав на святої Явдохи. «Явдоха хвостом махне – сніг повіє» – казалось у приказці. Тільки Явдоха має ключі від весняних вод – тих, без яких цьогоріч не буде врожаю.

Морозенко проти Діда Мороза

Виявляється, Старий добрий Дід Мороз – не такий вже й старий. А ялинка – не така вже й новорічна.
Міфологічного персонажа, пов’язаного із Новим роком у давній українській традиції немає.
Проте, ми всі чули про Мороза-Морозенка. Він, на відміну від Діда Мороза, був страшним, лютим духом, божеством холоду, віхоли, криги. Якого люди остерігались, боячись за худобу і збіжжя. Сильну холоднечу вважали його диханням, бурульки – його сльозами, іній – замерзлими словами. Снігові хмари, за уявленнями слов’ян – це волосся божества холоду. Як і у будь-якого іншого язичницького бога, було у нього своє генеалогічне древо. Батьком був дуже шанований і наймудріший з богів Велес, а от матір’ю божества холоду слов’яни вважали богиню смерті – Мару.

З етнографічних праць відома давня традиція, що побутувала у Заславському повіті. Господар, взявши куті, підходив до вікна, або виходив у подвір’я і говорив: “Морозе, морозе, ходи до нас куті їсти!” Повторивши цей заклик тричі і почекавши трохи, продовжував: «Не йдеш, то не йди і на жито, пшеницю і всяку пашницю!”.

А от товстенький бородатий дідусь з червоним носом з’явився у нас вже на початку ХХ століття і прийшов сюди із російської літератури, притягнувши за собою ялинку. Ялинку, яка нав’язливо замінила українцям їхнього традиційного Дідуха – прадавнього символа Нового року. Цікаво, що вічнозелене (тепер новорічне для нас) дерево, раніше використовувалось у весільних обрядах та символізувало відродження, вічне життя – весільне гільце.

Ніч, коли відкривається небо

З початком ХVІІІ століття свято Нового року переносять на 14 січня. У переддень цього свята прийнято було пошановувати Маланку. Маланка-Вода спадає на Щедрий вечір разом з Василем-Місяцем сповістити господарів про майбутні урочистостіі погостювати в народі так і називається – гостини Меланки.

Василів вечір був завжди «віщим». Саме тоді прийнято було ворожити на судженого, свою долю, на майбутнє. Цей вечір був чарівним і особливим – сусіди, які посварились, обов’язково йшли миритись. А хлопці, отримавши гарбуза від дівчини, йшли ще раз спробувати долю, сподіваючись у Василів вечір розчулити майбутню наречену.

Багато повір’їв було пов’язано з цією датою. Люди вірили, що у ніч з 13 на 14 січня «відкривається небо» і в Бога можна попросити що завгодно. Вода у криницях перетворювалась на вино, а на печі у хаті танцювали святі Василь з Меланкою.
У кожному регіоні України було щось своє: обряди, повір’я, традиції. Та повсюди і для кожного день Нового року був особливим святом.

Як козаки на Новий рік річки ділили

Напередодні Нового року козаки сходились до Запорізької Січі. Ті, хто жив у зимівниках поблизу річок, рибачив чи полював на довколишніх територіях, вставали дуже рано та починали одягатись. Це був важливий день у році, то одягались пишно, по-святковому. Умившись та прибравшись, козаки спішили до церкви на Утреню.

Коли скінчилась Хвала Божа, козаки розходились з церкви по курінях, щоб пообідати. Тут вони молились “перед образами”, поздоровляли один одного з святом, потім здіймали з себе на часок коштовну верхню одіж і садовились за стіл, званий сирним, лишаючи курінному отаманові місце в куті під образами*.
А з вулиці вже доносились звуки литаврів. То скликали козаків на раду.
Треба було розділити майно на наступний рік, який курінь за що відповідатиме.
Так ділилася вся земля Запорожців від устя ріки Самари до верхів’я ріки Конки, і від частини Дніпра, де пороги, до устя Буга.

— Панове молодці! У нас тепер Новий Рік; треба нам по старому нашому звичаю зробити між товаришами поділ річок, озер, полювання і риболовлі.
— Та треба, треба! Будемо ділити, як від давен-давна…*
Не менш важливою справою було обрання у день Нового року козацької старшини. Гуртом вирішували, залишати старого головуючого, чи обирати нового. На таких новорічних радах призначали також суддів, осавулів та писарів.
Отаким було у козаків свято Нового року. День вибору нового майбутнього.

*Яворницький Д. Як святкували запорожці Новий рік/Д. Яворницький // Народна творчість та етнографія, 2003,N N1/2.-С.3-4

автор Надія Понятишин спеціально для Всвіті