Сталіністський менталітет Ватиканської курії

Я є православним і то переконаним. Тобто не лише за обрядом і родовою та національною традицією, але за своїм власним усвідомленням. Тож і усвідомлено шаную позицію католиків і видатного серед них майже нашого сучасника – Кароля Войтилу, світу церкви відомого як Папа Римський Іван Павло II. Його вже оголосили блаженним чи й святим – я за цим не дуже слідкую…

Мені бачиться роль Івана Павла II як головного Божого інструменту у розвалі совєтського концтабору так званих соціалістичних країн. Принаймні, Польща впевнена – без Папи не було б такого переможного руху «Солідарності», який і привів до перемоги поляків у Польщі над російськими комуністами.

Але цей Папа був прозорливою і далекоглядною людиною. Він дивився далі – а що ж там, за розвалом комуністичної імперії? Якою буде Європа? Чи ж буде вона вірною собі – Європа, сформована значною мірою на християнських цінностях?

Виступаючи у Страсбурзі у 1988 році, коли вже лунав тріск комуністичних бараків, хоча ще й не всі радянологи його чули, Папа Іван Павло II різко критикував поділ Європи на Західну і Східну, вважаючи його сталіністським. Бажаючи, щоб Європа «одного разу змогла досягти своїх справжніх розмірів, які визначила для неї географія і навіть більше – історія».

Християнство – переконував Папа – глибоко відмітило історію всіх народів Європи – грецьких і латинських, германських і слов’янських. Європа повинна взятися за інтенсивні пошуки своєї душі, а оскільки, доводив Папа, всі культури є зусиллями розгадати таємницю людської душі і людської долі, то всі вони неминуче приводять до питання про Бога. Чи можна уявити Європу, позбавленою такого трансцедентального досвіду?

Безбожники, які начебто захищають демократію від авторитарної церкви, насправді не знають Христа. Адже це Христос розділив кесарю – кесареве, а Богу – Богове. І тим поклав початок поділу, що є в основі демократичного устрою. Християнство, що живе за принципом Христового поділу між власністю кесаря і власністю Бога (це не стосується московського православ’я, в якого такий поділ відсутній), є надійним захистом від «політичного месіанізму, який і приводить до найгірших форм тиранії». Але я не про те…

Папа Іван Павло II називав католицтво і православіє двома легенями Європи. А Європу бачив далеко за кордоном Польщі, Угорщини і Румунії… Україну, звісно, він бачив невід’ємною і органічною частиною Європи. Не кажучи вже про такі дрібниці, як географічний центр Європи в українському Закарпатті.

Чи почули європейські політики, значна частина з яких числиться католиками, свого Папу? Чи почули, коли нав’язують мужоложство, аборти, кордони між своїми і толерантність до чужих?

Українців уже бозна- звідколи Європа не пускає вільно у Європу, але приймає 350 тисяч сирійських біженців – мусульман. Може, українцям теж треба побігти з клунками і дітьми, щоб зайняти теплі місця? Якого роду Європа створюється з тим спільним ринком, шенгенською зоною, Радою Європи, європейським парламентом, якщо там нема України? Це все одно, що створювати Францію без Бретані чи Німеччину без Баварії.

…І дивлячись на якусь залякану поведінку нинішнього Папи Франциска I, думається про віддаленість його від свого видатного попередника. То він заявляє про «братовбивчу війну» на Донбасі – це ж хто брати кому7, то він тільки й того, що каже про свою молитву за Україну. Але ж віра без діл мертва – вчили святі. А зустрічі з Путіним чи можна назвати ділом?

Ватикан нарешті погодився беатифікувати великого митрополита Андрея Шептицького. Правильно, треба ж тим затятим українцям дати хоч щось, щоби вспокоїлися… А то ще й патріарший устрій греко-католики хочуть, замовчуючи, щоправда, що титул цей – декораційний у католицтві. Є, наприклад, патріарх Венеції – і що він патріарх у нашому розумінні? Ні, звичайний кардинал Риму з пишними, щоправда, церемоніями. Але ж навіть такої забавки, як патріарший титул Рим не дає українським греко- католикам. Та, здається, й кардинальську шапочку має всього один ієрарх в Україні – і той на спокої.

…Правду казали ще за життя Івана Павла II, що він був людиною іншого століття. Нашого, теперішнього.

Василь ЧЕПУРНИЙ