Сосниччина - край кобзарів
Кобзарство – самобутнє явище української та світової культури, предмет нашої гордості. Один із символів України, показник унікальності нашого народу.
Вважається, що кобзарство зародилося у Запорізькій Січі, хоча витоки його ідуть ще з дохристиянських часів, а потім поширилось по всій Україні. Славилась кобзарями Чернігівщина, одним із осередків кобзарського мистецтва була і Сосниця. Тут виникла «Сосницька школа кобзарства». Найвідомішими кобзарями Сосницького цеху старців ХІХ – ХХ століть та вихідцями із Сосницького повіту були Павло Козел(1760 — 1830), Андрій Шут (1790 — 1873), Семен Зезуля (р. н. і см. невідомий), Лука Думенко (1810 — 1880), Павло Кулик (1844—1928), Семен Власко (1904 — 1967), Терентій Пархоменко ( 1872 — 1910).
Найвідомішим на Сосниччині був Павло Кулик, чий образ увічнено у кіноповісті Олександра Довженка «Зачарована Десна». Його творчість досліджував наш незабутній Юрій Виноградський. Образ Кулика зберігся і у спогадах соничан, що були з ним особисто знайомі. Це, зокрема, Нестор Сорока, Віра Мироненко. Та і Виноградський зустрічався і бесідував зі співцем.
Довге, насичене і нелегке життя випало на долю Павла Кулика. Хлопчику із села Волинка, 1845 року народження, мала б судитися проста селянська доля: тяжка праця на землі, створення сім’ї, облаштування господарства, продовження роду. Та інколи один, нібито незначний випадок може направити життя зовсім у інше русло.
Павло з двома приятелями пішли взимку за село, провалились на копанці під лід і застудились. Хлопець єдиний вижив після цієї пригоди, але втратив зір.
Щоб не бути тягарем для сім’ї, пішов до села Баба (нині Покровське Менського району) у науку до кобзаря Данила Руденка (Душенка), а потім навчався три роки у Луки Думенка з Вільшан Сосницького повіту. Так він навчився грати на кобзі і бандурі, вивчив багато пісень та почав створювати власні, а ще оволодів умінням виготовляти музичні інструменти.
Після навчання повернувся в рідне село, де одружився з молодою дівчиною. Але скоро його чекав новий удар долі – молода дружина помирає.
Тоді кобзар переїхав на В’юнище, де купив хату і одружився із вдовою Ганною, що мала двох дочок. У шлюбі з’явились ще дві донечки. Крім кобзарювання, Павло шив чоботи, виготовляв дерев’яний посуд, змайстрував дві бандури, одна з яких зберігається в Сосницькому краєзнавчому музеї. При цьому не забуваємо, що чоловік був сліпим.
Ніби ось налагодилось життя – і знову трагедія. Мабуть найтяжча з усіх. У хату за відсутності господаря забрались злодії і не лише пограбували, а й убили дружину, двох доньок та заїжджого гостя, якогось матроса.
Звісно, співець продовжував жити і захоплювати людей своїм співом. Але здоров’я його було вже підірване. Помер Павло Кулик у віці 84-х років.
Був у Кулика і учень та поводир, Семен Власко із Кудрівки. Він був із дуже бідної родини, підлітком наймитував у Чорнотичах у хазяїна Андрія Ковтуна – пас коней. Якось Ковтун побив наймита, який не догледів коней – жорстоко, майже до смерті. Привіз батькам ледве живого сина. Виснажений і замордований хлопець ледве дихав, а тут ще і захворів на віспу. Дивом лишився жити. Від віспи він осліп, хоча пізніше почав трохи бачити на одне око. Сам попросив батька віддати його у науку до Кулика.
Кобзар прийняв хлопця у свою сім’ю, де той і прожив дванадцять років, навчив пісням, грі на кобзі, бандурі, гармоніці і бубні.
Семен у Другу Світову війну був на фронті, співав у військовому ансамблі, дійшов до Берліна. За життя був двічі одружений, мав синів. Жив у селах Полісся Сосницького району та Блистова – Новгород-Сіверського. А бандура, на якій він грав, зберігається у Менському краєзнавчому музеї ім. В. Польового
Про Павла Кулика та його поводиря Семена Власка розповідає відомий письменник, журналіст і кінодраматург Микола Шудря у своїй книзі про Довженка «Геній найщирішої проби».
Ось як він описує Кулика: «Дід Павло Кулик був рудий, кремезний, з обвислими козацькими вусами. Його дужий розкотистий голос долинав за верству. Подейкували, що Кулика важко будь-кому переспівати, бо його пісня має душу і струни на бандурі – якісь не такі: у них, начебто, людський «отвіт»… [1, с.97 ]
З Семеном Власком Микола спілкувався особисто і описує його так: «Назустріч із дверей виходить худорлявий чоловік – згорблений, кощавий. Ступає він обережно, навпомацки. Руки пружинисто викинуті вперед…
…Голос у нього гучний, із переливами. Рот – круглий, щербатий. Колючі, ягідками, очі. Вуса – куці, настовбурчились ячмінним колосом.» [1, с.92]
Земляки теж описують Семена як невисокого і худорлявого чоловіка. Через це він і не зміг зіграти свого учителя Кулика у фільмі Юлії Солнцевої «Зачарована Десна». Та все ж у кадрі він є. Йому дісталась роль бубніста.
Павло Кулик і Семен Власко, як і інші кобзарі, виконували думи, історичні пісні, нагадуючи слухачам про реальні історичні події мовою народно-пісенних поетичних образів, щоб ніхто не забував про героїчне минуле нашого народу. Співали і бурлацьких пісень, а також жартівливих і сатиричних. Були в репертуарі і авторські пісні. Так кобзарі-побратими склали пісню «Було колись в Україні».
Ось так перед нами ніби промайнули два життя, дві долі людей, яким судилося страждати, зазнавати втрат, але разом з тим – стати втіленням співочої душі українського народу, хранителями національної пам’яті і незламного духу козацтва, невід’ємною і яскравою сторінкою історії України.
Оксана ПЛИТНИК
Вважається, що кобзарство зародилося у Запорізькій Січі, хоча витоки його ідуть ще з дохристиянських часів, а потім поширилось по всій Україні. Славилась кобзарями Чернігівщина, одним із осередків кобзарського мистецтва була і Сосниця. Тут виникла «Сосницька школа кобзарства». Найвідомішими кобзарями Сосницького цеху старців ХІХ – ХХ століть та вихідцями із Сосницького повіту були Павло Козел(1760 — 1830), Андрій Шут (1790 — 1873), Семен Зезуля (р. н. і см. невідомий), Лука Думенко (1810 — 1880), Павло Кулик (1844—1928), Семен Власко (1904 — 1967), Терентій Пархоменко ( 1872 — 1910).
Найвідомішим на Сосниччині був Павло Кулик, чий образ увічнено у кіноповісті Олександра Довженка «Зачарована Десна». Його творчість досліджував наш незабутній Юрій Виноградський. Образ Кулика зберігся і у спогадах соничан, що були з ним особисто знайомі. Це, зокрема, Нестор Сорока, Віра Мироненко. Та і Виноградський зустрічався і бесідував зі співцем.
Довге, насичене і нелегке життя випало на долю Павла Кулика. Хлопчику із села Волинка, 1845 року народження, мала б судитися проста селянська доля: тяжка праця на землі, створення сім’ї, облаштування господарства, продовження роду. Та інколи один, нібито незначний випадок може направити життя зовсім у інше русло.
Павло з двома приятелями пішли взимку за село, провалились на копанці під лід і застудились. Хлопець єдиний вижив після цієї пригоди, але втратив зір.
Щоб не бути тягарем для сім’ї, пішов до села Баба (нині Покровське Менського району) у науку до кобзаря Данила Руденка (Душенка), а потім навчався три роки у Луки Думенка з Вільшан Сосницького повіту. Так він навчився грати на кобзі і бандурі, вивчив багато пісень та почав створювати власні, а ще оволодів умінням виготовляти музичні інструменти.
Після навчання повернувся в рідне село, де одружився з молодою дівчиною. Але скоро його чекав новий удар долі – молода дружина помирає.
Тоді кобзар переїхав на В’юнище, де купив хату і одружився із вдовою Ганною, що мала двох дочок. У шлюбі з’явились ще дві донечки. Крім кобзарювання, Павло шив чоботи, виготовляв дерев’яний посуд, змайстрував дві бандури, одна з яких зберігається в Сосницькому краєзнавчому музеї. При цьому не забуваємо, що чоловік був сліпим.
Ніби ось налагодилось життя – і знову трагедія. Мабуть найтяжча з усіх. У хату за відсутності господаря забрались злодії і не лише пограбували, а й убили дружину, двох доньок та заїжджого гостя, якогось матроса.
Звісно, співець продовжував жити і захоплювати людей своїм співом. Але здоров’я його було вже підірване. Помер Павло Кулик у віці 84-х років.
Був у Кулика і учень та поводир, Семен Власко із Кудрівки. Він був із дуже бідної родини, підлітком наймитував у Чорнотичах у хазяїна Андрія Ковтуна – пас коней. Якось Ковтун побив наймита, який не догледів коней – жорстоко, майже до смерті. Привіз батькам ледве живого сина. Виснажений і замордований хлопець ледве дихав, а тут ще і захворів на віспу. Дивом лишився жити. Від віспи він осліп, хоча пізніше почав трохи бачити на одне око. Сам попросив батька віддати його у науку до Кулика.
Кобзар прийняв хлопця у свою сім’ю, де той і прожив дванадцять років, навчив пісням, грі на кобзі, бандурі, гармоніці і бубні.
Семен у Другу Світову війну був на фронті, співав у військовому ансамблі, дійшов до Берліна. За життя був двічі одружений, мав синів. Жив у селах Полісся Сосницького району та Блистова – Новгород-Сіверського. А бандура, на якій він грав, зберігається у Менському краєзнавчому музеї ім. В. Польового
Про Павла Кулика та його поводиря Семена Власка розповідає відомий письменник, журналіст і кінодраматург Микола Шудря у своїй книзі про Довженка «Геній найщирішої проби».
Ось як він описує Кулика: «Дід Павло Кулик був рудий, кремезний, з обвислими козацькими вусами. Його дужий розкотистий голос долинав за верству. Подейкували, що Кулика важко будь-кому переспівати, бо його пісня має душу і струни на бандурі – якісь не такі: у них, начебто, людський «отвіт»… [1, с.97 ]
З Семеном Власком Микола спілкувався особисто і описує його так: «Назустріч із дверей виходить худорлявий чоловік – згорблений, кощавий. Ступає він обережно, навпомацки. Руки пружинисто викинуті вперед…
…Голос у нього гучний, із переливами. Рот – круглий, щербатий. Колючі, ягідками, очі. Вуса – куці, настовбурчились ячмінним колосом.» [1, с.92]
Земляки теж описують Семена як невисокого і худорлявого чоловіка. Через це він і не зміг зіграти свого учителя Кулика у фільмі Юлії Солнцевої «Зачарована Десна». Та все ж у кадрі він є. Йому дісталась роль бубніста.
Павло Кулик і Семен Власко, як і інші кобзарі, виконували думи, історичні пісні, нагадуючи слухачам про реальні історичні події мовою народно-пісенних поетичних образів, щоб ніхто не забував про героїчне минуле нашого народу. Співали і бурлацьких пісень, а також жартівливих і сатиричних. Були в репертуарі і авторські пісні. Так кобзарі-побратими склали пісню «Було колись в Україні».
Ось так перед нами ніби промайнули два життя, дві долі людей, яким судилося страждати, зазнавати втрат, але разом з тим – стати втіленням співочої душі українського народу, хранителями національної пам’яті і незламного духу козацтва, невід’ємною і яскравою сторінкою історії України.
Оксана ПЛИТНИК
| Читайте також |
| Коментарі (0) |