Скандал віконта Брука
Жив собі колись такий Сер Алан Френсіс Брук.
Не так щоб сильно відома постать в наших широтах, але дарма. В грудні 1941 року він очолив Імперський Генеральний штаб, і до самого завершення Другої світової був головним військовим радником відомого вам всім Вінстона Черчилля. Як на мене, його щоденник є одним з головних джерел для розуміння логіки дій та намірів західних союзників. Вони були опубліковані наприкінці 50-х і відразу спричинили величезний скандал. Справа у тому, що британський наратив про війну вже склався у цілісну картину, а тут на тобі - Брук на всю країну і на весь світ розповідає мовою тих днів про військово-політичне керівництво, тієї безперечно великої країни, в таких собі не дуже рожевих тонах. Чесна і критично мисляча людина. Черчилль, прочитавши "Щоденники 1-го Віконта Аланбрука", був настільки невдоволений характеристикою своєї постаті, що публічно заявив наступне: "Ніколи не говоритиму з цією людиною, навіть якщо вона запропонує мені найкращій віскі у світі" (!!!) Брук ніколи не забирав своїх слів назад і був приголомшений тим фактом, що в демократичній країні його щоденники (підкреслюю - не мемуари) підпали під цензурні обмеження, і при цьому доволі суворі.
Його відразу вирішили опублікувати в СРСР, бо якщо критикує західних лідерів - наш союзник автоматично, Холодна війна іде як-не-як.
Я про цю історію знаю від покійного радянського історика Олега Ржешевського: почали перекладати, і тут на тобі - виявляється, що попри негативну оцінку сталінського режиму в цілому, а в цьому питанні він справжній і послідовний консерватор, в ньому міститься помірковано позитивна оцінка ролі Сталіна в якості одного з лідерів Антигітлерівської коаліції (сер Алан бачився персонально з ним 3 рази під час війни та оцінював його прагматично, без будь-якого пієтету). Але ж то були часи "відлиги", а тому товариш Хрущов вирішив, що публікація цього епічного тексту є справою недоречною.
Брук був людиною, якого не зрозуміли на Батьківщині та за її межами. Пройшло чимало років, і нарешті в 2001-му, завдяки зусиллям істориків Алекса Данчева та Даніеля Тодмана, світ побачив його щоденник без цензурних правок. Щоб вам було зрозуміло, мемуари Жукова без подібних правок уперше побачили світ ще у 1990 році. Це було 10 видання, найперше виправлене і доповнене за рукописом автора. Можна сперечатися з автором або погоджуватися - це ваше право, але факт цензури є доведеним фактом.
Мораль цієї басні така: небажання знати правду і чути публічно критичний погляд на минуле - це не тільки парафія країн зі спадком та стійким смаком того, що у нас доволі часто називають "тоталітаризмом". Небажання знати правду, нажаль, є загальною практикою. А все тому, що в історії, як правило, не шукають недосяжний ідеал під назвою "як воно було насправді", а лише вдоволення власних апріорних ідеологічних переконань про минуле, яке, насправді, є лише коментами про нашу з вами сучасність. Тому читайте критичного сера Алана, бо він є постаттю надзвичайною. Філософський настрій, вибачте)
Алекс МАРИНЧЕНКО
Не так щоб сильно відома постать в наших широтах, але дарма. В грудні 1941 року він очолив Імперський Генеральний штаб, і до самого завершення Другої світової був головним військовим радником відомого вам всім Вінстона Черчилля. Як на мене, його щоденник є одним з головних джерел для розуміння логіки дій та намірів західних союзників. Вони були опубліковані наприкінці 50-х і відразу спричинили величезний скандал. Справа у тому, що британський наратив про війну вже склався у цілісну картину, а тут на тобі - Брук на всю країну і на весь світ розповідає мовою тих днів про військово-політичне керівництво, тієї безперечно великої країни, в таких собі не дуже рожевих тонах. Чесна і критично мисляча людина. Черчилль, прочитавши "Щоденники 1-го Віконта Аланбрука", був настільки невдоволений характеристикою своєї постаті, що публічно заявив наступне: "Ніколи не говоритиму з цією людиною, навіть якщо вона запропонує мені найкращій віскі у світі" (!!!) Брук ніколи не забирав своїх слів назад і був приголомшений тим фактом, що в демократичній країні його щоденники (підкреслюю - не мемуари) підпали під цензурні обмеження, і при цьому доволі суворі.
Його відразу вирішили опублікувати в СРСР, бо якщо критикує західних лідерів - наш союзник автоматично, Холодна війна іде як-не-як.
Я про цю історію знаю від покійного радянського історика Олега Ржешевського: почали перекладати, і тут на тобі - виявляється, що попри негативну оцінку сталінського режиму в цілому, а в цьому питанні він справжній і послідовний консерватор, в ньому міститься помірковано позитивна оцінка ролі Сталіна в якості одного з лідерів Антигітлерівської коаліції (сер Алан бачився персонально з ним 3 рази під час війни та оцінював його прагматично, без будь-якого пієтету). Але ж то були часи "відлиги", а тому товариш Хрущов вирішив, що публікація цього епічного тексту є справою недоречною.
Брук був людиною, якого не зрозуміли на Батьківщині та за її межами. Пройшло чимало років, і нарешті в 2001-му, завдяки зусиллям істориків Алекса Данчева та Даніеля Тодмана, світ побачив його щоденник без цензурних правок. Щоб вам було зрозуміло, мемуари Жукова без подібних правок уперше побачили світ ще у 1990 році. Це було 10 видання, найперше виправлене і доповнене за рукописом автора. Можна сперечатися з автором або погоджуватися - це ваше право, але факт цензури є доведеним фактом.
Мораль цієї басні така: небажання знати правду і чути публічно критичний погляд на минуле - це не тільки парафія країн зі спадком та стійким смаком того, що у нас доволі часто називають "тоталітаризмом". Небажання знати правду, нажаль, є загальною практикою. А все тому, що в історії, як правило, не шукають недосяжний ідеал під назвою "як воно було насправді", а лише вдоволення власних апріорних ідеологічних переконань про минуле, яке, насправді, є лише коментами про нашу з вами сучасність. Тому читайте критичного сера Алана, бо він є постаттю надзвичайною. Філософський настрій, вибачте)
Алекс МАРИНЧЕНКО
| Читайте також |
| Коментарі (0) |