Сізуве із села каннібалів у нових черевиках

Того дня Сізуве розношував нові черевики. Ми йшли за ним слід у слід слизькою від щоденних дощів червоною стежкою, і я не могла відвести очей від світлого замшевого взуття чоловіка, який водить туристів горами. Такого досконало чистого взуття, що навіть блакитна прошивка підошов сяяла своїм бездоганним кольором. Вже потім, на горі, витерши пальцем якусь цяточку на носі правого черевика, Сізуве зізнався: взув їх уперше, щоб розносити.

Піднімаючись до печери з малюнками бушменів, ми озирнулися, щоб роздивитися з висоти поселення, через яке день тому проїжджали дорогою до національного парку. Зулуське село Амазізі. Якби наша подорож була взимку, і ми бродили б там бурштином сухостою, з того схилу добре було б видно, як над людськими оселями піднімаються дими. Але зараз, посеред сезону дощів, між трав усіх відтінків зеленого, жорстких і високих по пояс, між цикад і струмків, що змагалися між собою в гучності, саме тієї миті, коли ми зупинилися розглянути його згори, село вибухнуло барабанами, співом і ритуальними веселощами.

Схоже, що учень шамана завершив навчання і народ святкує, пояснив Сізуве. Бачите той будинок, між двох пагорбів, розділених ерозією? Це десь біля нього.

Ми бачили той будинок, бачили й інші. Село Амазізі лежало перед нами, як лежав би його макет у музеї в масштабі один до вісімдесяти, якби не звуки свята і серпанок, який щомиті щільніше огортав зулуські хати. Збиралося на дощ, і просто на нас з піку Мон О'Сорсе напливали хмари.

Але Сізуве на це не зважав. Він не втомлювався говорити про вулкани і шаманів, називати різні слова зулуською і просити їх повторювати за ним, розповідати історію парку Роял Наталь, пересипану легендами. Ми кивали головами, чудово розуміючи, який відсоток достовірності його інформації. Але це нітрохи не заважало нам поринути у часи, коли тут гостювала королівська родина. Від будинку, де зупинялася Єлизавета, лишилося лише дві колони, спрямовані у небо, а може - два велетенські димарі. Якоїсь миті навіть з'ясувалося, що батько Сізуве особисто готував Її Величності. Хмари ближчали.

Минув тиждень відтоді, як ми востаннє проїхали повз руїни королівської резиденції. А потім - повз корів, малих футболістів і щойно випраний, розвішаний парканами, одяг села Амазізі, який згори, може, здався б прикрасами до свята. Згадуючи з відстані цього тижня розповідь Сізуве і його нові черевики, думається, яке це диво - слухати, і, наполовину вірячи у почуте, поринати у казку. Дивитися в очі, кивати, підтримувати розмову, ламати язика на кліксах, розуміючи, яка лапша вішається на вуха туристам. Бо вся ця подорож серед хмар, що проходять на відстані піднятої догори руки, поки ми йдемо від одного водоспаду до іншого, - також наполовину казка.

До речі, зі слів Сізуве, назва його рідного села Амазізі у перекладі з зулу - "поселення канібалів". Варто було трохи пошукати в інтернеті, щоб знайти цьому підтвердження. Це поселення й справді заснували воїни, що втекли від жорстокості Шаки, і, щоб не померти з голоду, змушені були стати канібалами. Хоча краще б це все-таки було лише легендою.

Оксана РОЗУМНА