Сивий, наче сама Софія

Листопад 2015-го тільки розправляв плечі. Ми з донькою піднялися вулицею Інститутською та повернулися назад до Хрещатика. По бруківцi вільно гуляв бродяга - вітер.

Головною вулицею Київа йшов сивий, наче сама Софія старий. Просто йшов. Наодинці. Без жодного охоронця, взагалі без будь-якого супроводження. Він мовчазно розглядав тротуар, про щось думав та штовхав ногою маленький камiнець.

– Сонечко, знаєш хто це?! - я голосно запитав доньку.
– Папуль, а хто? - Ліза озирнулась на старого .
– Це Левко Лук'яненко!
– А хто це?
– Легенда нашої державності!

Я не люблю когось напружувати, але цього разу я пiдiйшов до чоловіка у старiй сірiй куртці.
– Доброго дня , пане Левко!
– Доброго! - старий пiдняв голову та глянув на мене. - Слава Україні!
– Героям Слава!... Вибачте! Чи можнa з вами сфотографуватись?
– Ви з фронта? - Лук'яненко втомленими очима подивився на мене.
– Так.
– А звідкіля саме?
– Тридцять сьомий батальйон. Запоріжжя... Але зараз ми у районі Чермалика.
– Добре, синку! - пан Левко знов пiдняв очі, вдивляючись, та важко зітхнув. - Бережіть Україну, хлопці! Вона в нас одна!...

Олексій ПЕТРОВ