Щире слово про Бориса Олійника

Минуло три роки, як не стало Бориса Олійника. Тут, гляди, кожен з своєї дзвіниці згадує православного комуніста Ілліча. Почесав я потилицю – почесав, і направду, вирішив дещо додати й од себе про сього непростого Чоловіка. Познайомив мене з Б. Олійником Євген Степанович Товстуха (здається, вони куми). Відтоді склалися були у нас з Борисом Іллічем добрі, можна сказати, приятельські стосунки.

Тоді, десь за часів президенства Ющенка, працював я заввідділом художньої літератури видавництва «Знання», що міститься на вулиці Стрілецька, де неподалік і мешкав Олійник. Борис Ілліч, за годину-дві до закінчення робочого дня, мав звичку раз-двічі на тиждень мені зателефонувати та натякнути, мовляв, я виходжу на променад. Мови нема, я кулею вишивався з видавництва, аби кілька годин побути віч-на-віч з самим Іллічем і ще більше довідатись од бувалого одержавленого Поета про те, про що не почув би ні від кого у «сторозтерзаному» (за Тичиною) Києві. Не знаю чому, але православний комуніст (сам себе він так називав) Б. Олійник, був зі мною, арійцем, як на духу. Наслухався я від не битого в тім’я Ілліча такого-такого про сучукрлітівську рать, що нині волосся дибом у мене стає, та не стану перемивати кісточки «і мертвим, і живим» павлодраяворівським. Се, гадаю, перегодом зроблять за мене спритніші олійникознавці. Мені, власне кажучи, й не до шмиги порпатися у брудній, та до всього, чужій білизні.

Уже Б. Олійник не вживав алкоголь, смалив тільки легкі, дорогуваті цигарки, зате дорогою, запросивши мене в недешевий шинок, пропонував на вибір, звісно, за його кошт, замовити мені в кельнера чогось міцненького. Сам собі не вірячи, я навідліг відмовлявся, аби відтак під мухою не брякнути зайвого, цмулив лише почастоване пиво. Борис Ілліч, штатний аґент СБУ-КҐБ (сам мені був зізнався), вміло відстежував, як я поводжуся. То, безумовно, поводився я у Його присутності – бездоганно. Лишень тому, наголошую, аби побути віч-на-віч кілька годин з самим Іллічемі ще більше довідатись од бувалого одержавленого Поета про те, про що не почув би ні від кого у «сторозтерзаному» (за Тичиною) Києві. Вважаю, така нагода випадає не кожному!

Якось на одному з таких променаді, у шинку на вулиці Ярославів Вал, Олійник і каже мені, мовляв, завтра зустрічається він з моїм земляком, тоді головою Секретаріату Президента України Віктором Балогою на предмет, аби заснувати у пику очамрілому владою голові Спілки письменників В. Яворівському та під його покровительством – газеті «Літературна Україна» альтернативне видання. Нехай би й я завтра пішов з ним, а відтак, уже попередньо домовившись з В. Балогою, очолив редакцію майбутньої газети.

– Вибачте, Борисе Іллічу, не можу…

Чому?

– Мої батьки не зрозуміють мене, що зв’язався я з пройдохою-землячком.

– Дарма… А я вже домовився! Тоді, кого запропонуєш замість себе.

– Яворівський якраз потурив з посади головреда «літературки» Михайла Сидоржевського. Здається, він тепер без роботи…

– Гаразд. Зателефонуй йому, аби негайно приїхав сюди, то й обговоримо з ним.

Михайло не забарився, одразу примчав…

Ось так, як недавно відгукнувся й п. Сидоржевський: «Саме завдяки Борису Іллічу, з його легкої руки, далекого вже 2009 року народилася «Українська літературна газета». Він і сприяв виходу часопису в перші роки його існування». Та, на превеликий жаль, М. Сидоржевський на посаді голови НСПУ далеко не втік од В. Яворівського. Так само безчинствує!

Одначе мова про Б. Олійника. На тій саме Стрілецькій вулиці здибався я тими роками з Сергієм Руденком, керівником порталу «Буквоїд», кажу, чому б нам з тобою не взяти інтерв’ю в Ілліча. Сергій, не вагаючись, погодився. Тож, видається мені, сим інтерв’ю «Я нікого не здав і не продав» варто б пом’янути Бориса Олійника ще раз!

Ярослав ОРОС