Ще чекають чогось...

Моя боротьба виховала новий тип росіян, які на вимогу спілкуватись зі мною українською не наважуються сперечатись, але і українською розмовляти відмовляються, тому мовчать і послуговуються жестами.

Замовляю в Сільпо страви:

— Добрий день. Можна, будь ласка, півкілограма картоплі?

— Сколька? —говорить молода жінка працівник.

— Українською, будь ласка. —відповідаю я.

— Скільки? — підкорюється вона і трохи посміхається з цієї ситуації.

Але це було останнє слово, яке я від неї почув. Далі вона замість того, щоб спитати "Щось ще?", як вони це зазвичай роблять, дивитиься на мене і робить такий жест, аби тільки нічого не промовляти.

Я замовляю собі страви далі. Кажу на останок "Дякую", але у відповідь тиша. Дивлюсь на бейджик: так і є, "Ганна Макарова", хоч по обличчю і не скажеш, що вона московка.

Вони знають, що якщо почнуть намагатись мене продавлювати фразами на кштал "Вам ета прінціпіальна?", то гарантовано отримують одразу зауваження від адміністратора, якого я покличу, а їх адміністратор гарантовано отримає дзвінок з центрального офісу "Сільпо", до якого я звернуся. Тому і мовчать, але визнати за українською статус державної мови собі не дозволяють. Чекають, може, чогось.

Єгор ГУСЬКОВ