Дискусія «Водогін для дядька з Кірового»
Хочу кинути оптимістичний погляд на майбутнє села. Останнім часом економічні реалії у місті повертають людей до проживання у сільській місцевості. Майже щотижня буваю у тещі в «забитому» селі на Ніженщині. Але і там з’явилися колишні городяни. Село газифіковане, має регулярне автобусне сполучення з містом.
Є певна інерція, стереотип, що життя у селі неперспективне. Останні законовведення щодо спрощення заснування фермерського господарства — обнадійливе заперечення. Думаю, що не забариться і державна підтримка (на правовому рівні) тим, хто захоче не просто вести, а й прибутково розвивати власне сільгоспвиробництво. У Ніжені завжди був високий попит і ціни на натуральні продукти із селянського двору.
Той двір майбутнього господаря бачиться з малою механізацією, всіма побутовими вигодами. Мабуть, психологічно це справа непроста — повернутись у село.
Але подолати такий бар’єр допомагає здоровий глузд. На тлі останніх скорочень держслужбовців, які докотяться й до районної глибинки, туманних перспектив зі створенням робочих місць — навпаки, очікується скорочення у так званому «малому бізнесі» ― базарній торгівлі, виходом із тупика може стати облаштування нового життя на селі.
Не хочу створити враження, що село у колишньому вигляді воскресне. Цього не станеться! Та чи й треба жаліти за колгоспним минулим? Не хочу й ганити його, бо то — наша історія.
Незрозуміло поки що, як вирішиться питання із землею. Так, як намічено було за президентства Л. Кучми, коли реальні господарства луснули, а виникли агрохолдинги-латифундії, біля яких майже не залишилося місця міцним фермерським господарствам.
Чи ж буде виважена нова земельна політика, за якої і ті, й інші доповнюватимуть і рухатимуть уперед сучасне агроіндустріальне село?
З усіх ресурсів які має людство, і Україна насамперед, найважливіший ― родючі землі. Виробництво продовольства у світі відстає від потреб споживання через зростання населення, а ще більше — завдяки збільшенню купівельної спроможності. Звісно, поки що не в нас, а на іншому кінці світу. Але ж чи не це перспектива для українського села — піднятися за рахунок подачі до світового столу українського зерна, олії, м’яса, молока!
Хто це зрозумів, той вкладає у сільгоспвиробництво. Навіть багаті країни Близького Сходу і Північної Африки не бачать іншої нагоди для майбутнього розвитку, як прийти з грошима на українську землю.
Отже, питання: чи вистачить нам мудрості не «спустити з молотка» Богом дане і завойоване тяжкою працею право бути хазяями на своїй землі?
Поки що селяни втягнуті у земельно-пайові оборудки, кінцевою метою яких є спекулятивний продаж паїв земельним олігархам, в яких для цієї мети припасено достатньо «зелені» в офшорах.
Микола ШКУРКО
Повністю статтю читайте в наступному числі "Сіверщини"
Дискусія «Водогін для дядька з Кірового» 
0
