Седнівські лелеки

(Дорога у Вирій)

Із Седнева в краї далекі –
За Десну, аж за виднокрай –
летять спечалені лелеки
туди, де й взимку квітне май.

Внизу – знайомі верболози,
шумлять в заплавах комиші…
Хтось погубив над Сновом сльози,
комусь затерпло на душі.

Дорога в них важка й тривожна,
Трудни́й їм визначено шлях.
“Чи довгий він?” – гадає кожен.
– Неблизький, – каже їм вожак.

Досвідчений старий лелека
водив у вирій їх не раз.
Й щоосени прощальний клекіт
донизу шле він у сей час.

– Ми гніздимося в сьому краї
Іздавна, з сивих правіків.
І щовесни сюди вертаєм
до наших отчих берегів.

Отут наш край і наші люди,
і наші верби тут стоять.
З людьми ми зріднені: усюди,
несуть лелеки їм малят.

– Чи кожен з вирію вернеться? –
пита лелека молодий.
– Бува, що в чужину приб’ється
хтось з нас у бурі грозовій.

У самоті, в важкім безсонні
йому ввижається Десна
і пишнотраві оболоні,
в яких купається весна.

Йому дорогу вкажуть зорі –
і з манівців освітять путь,
що ляже в небі неозорім,
аби до рідних місць вернуть…

Минаємо старий Чернігів.
Ген – Сейм серед зелених лук.
Зимою все тут вкриє снігом –
Батурин, Ніжин, Стародуб…

Під нами ще Десна синіє
аж до Дніпра їй шлях лежить,
туди, де величавий Київ
на пагорбах сімох стоїть.

А поруч з Києвом – Житомир,
Ще з давнини старих древлян,
Князівський Вишгород, Гостомель.
Й Чорнобиль, зболений від ран.

– Спочити час. Спускаймось нижче, –
підказує усім ватаг. –
Праворуч – Біла Церква й Ржищів,
Там – Рось перетинає шлях…

Дніпрові води, теплий легіт,
І шепіт посивілих верб.
І чайок гострокрилих клекіт –
Все, наче, звичне. А тепер –

Увійде в серце, наче пісня,
Як найдорожче, як святе.
І в чужині тобі заблисне
Цих зір сіяння золоте…

Злітаймо. Сивий Переяслав.
А он – Тарасова гора
І Канів. А униз – Черкаси…
І осени дзвінка пора!

Ромни і Суми нас вітають
і проводжають у світи.
Сула і Псел струмки збирають,
щоб до Дніпра їх донести.

Отам над Ворсклою – Полтава
серед намиста славних міст.
Ще далі – Харків величаво
дзвіниці до небес підніс.

Там здвиг людей. Гудуть заводи.
І метушня блискучих авт.
Несуть три річки темні води
В простори заміських заплав.

Ген під Мерефою могутні
Шикуються дуби на збір.
Над Мжею – тиша. Часом чутно
Як жолудь падає між зір.

Минуле в сув’язі з прийдешнім.
І вирій наш – між ними теж.
Питає прадід: “З ким ти? Де ти?
Куди життя своє ведеш?”

Он до Нової Водолаги
ведуть зусюди сто шляхів.
“А ти як жив? До чого прагнув?
Що в тобі з отчих берегів?

Чи, може, на чужу намову
Подався? Й батьківське, святе
Зневажив? Край і рідну мову!?
А що набув в душі за те?”

… Айдар там Уди, Водолага,
біжать у Сіверський Донець,
разом з Дніпром тамують спрагу
Степів і шахт, і зчужених сердець.

А ближче: он – Ізюм в барвінку.
В степах сріблиться ковила.
Майнула сарна. У затінку
Намисто з глоду одягла.

Се – Слобожанщина. Валуйки,
Розсош і місто Острогозьк.
Ген-ген – Кубань. Пильнуйте,
коли б відбитись довелось.

Он – Старобільск і Білі Гори,
За Дон сріблиться далечінь.
На південь – там Азовське море.
Там б’є тривожний чорний дзвін!

Приніс зі сходу хижий ворог
в Донецький край руїну й смерть,
життя він обернув на порох
і горем виповнив ущерть.

Й на нас лягла тяжка утрата,
як навесні вертались ми:
ворожа куля вбила брата,
він впав з полеглими людьми.

Здолаймо страх, ведуть нас зорі
й річки великі і малі…
В далечині, ген-ген на морі,
там Маріуполь в півімлі.

Рови довкруг у передмісті
і на сторожі – блок-пости,
аби відразу дати відсіч
й не дати ворогу пройти…

– А що там світиться далеко,
де захід сонця догорів? —
питає молодий лелека.
– А то – славетне місто Львів.

А як на північ – там Берестя.
Там – Луцьк, і Холм, і тихий Буг.
В туманах Лесині озерця,
І Володимир, Устилуг.

Той давній край Волинню зветься,
Синіє льон, рясні жита,
і вільно птаству там живеться
в заплавинах і болотах.

Смерекові бори Забужжя
І Холм у сув’язі століть.
Там – Лемковина, любий друже,
І Сян помежи гір біжить.

Там – Пересопниця і Рівне,
І кручі Соколиних гір,
І плеса Горині чарівні.
І повінь вечорових зір.

А ще на захід кинеш оком –
побачиш край Карпатських гір:
Говерла піднялась високо
і голубіє Синевир.

Там – Пряшів, Ужгород преславний
і Тиса плине у Дунай,
в Мукачеві є замок давній.
Там – Буковина – гордий край.

Швидкий Дністер, братанич Сяну,
п’є воду з бойківських Карпат.
Тече повз Галич й добре знаний
Хотин, Дністровський Білоград.

Пливе проз золоте Поділля,
де Кам’янець, як оберіг,
стояв, вмурований в каміння,
і край від ворога беріг.

У тому краї – крутогори
І Липа Золота тече,
в пахучих травах Медобори
стоять обабіч над Збручем.

Там Вінниця і Тернопілля
й сади рясні увиднокруг,
неначе вишите – Поділля
й краса його – Південний Буг…

Униз над Бугом – Миколаїв,
могутнє місто кораблів,
вони ізвідти вирушають
в найдальші гавані землі…

А перед нами – киньмо оком –
Безкрая широчінь степів,
Дніпро могутній і глибокий
Пливе поміж родючих нив.

Ген соняхи до виднокраю
під синім небом скрізь цвітуть.
За ними край свій упізнаєш,
його не зможеш ти забуть.

Чи ти на суші, чи на морі,
в яких би не бував краях, –
на тихі води, ясні зорі
завжди шукатимеш свій шлях…

Там до Дніпра тече Самара,
над нею височіє Храм
дев’ятиверхий, аж під хмари
сягає в небо. А он там –

заводи міста Січеслава
обабіч річки. Там он ГЕС,
в димах рудіють феросплави…
Під нами – плине Інгулець.

Спочинемо в його заплаві
й полетимо, де Ізмаїл
і Кілія на переправі
через Дунай, в чужі краї…

А он серед степів – оаза.
Поміж дерев й на видноті
Без ліку звірів й птаства разом
З далеких і близьких світів.

Вже зовсім близко – Чорне море
Херсон, Одеса. Синя даль.
Огляньмось: край наш неозорий
Нам в серці світить. І печаль…

Нам, браття, довго ще летіти
й дорогу міряти крильми,
та рідний край нас буде гріти
із ним стократ сильніші ми.

А навесні з країв далеких
назад долатимемо шлях,
так справіків було: лелеки
гніздяться в седнівських гаях.

Арсен ЗІНЧЕНКО, 2014 р.