Розстріл демонстрації в Новочеркаську 2 червня 1962-го
Радянська влада завжди позиціонувала себе як владу робочих і селян. Але при цьому одних морила голодом, а інших розстрілювала за найменшої непокори.
1962-й рік. Давно розвінчали культ Сталіна, а його самого щойно винесли з Мавзолею, Хрущов оголосив про повну й остаточну перемогу соціалізму в СРСР та про швидку побудову комунізму, Юрій Гагарін побував у космосі – живи та радій. Мабуть саме за цю, парадну сторону багато хто з людей похилого віку згадує епоху СРСР із сльозами на очах.
Однак за кулісами «досконалого і справедливого суспільства» з прийнятим у 1961 році «моральним кодексом будівника комунізму» все виглядало сумно та страшно. Табори знову наповнювались в’язнями, згорталася гласність, переслідувалася інтелігенція, країну накрила нова хвиля закриття й руйнування церков. А ще – грабіжницька грошова реформа 1961-го, зростання цін, падіння життєвого рівня населення.
Тож поки радянська пропаганда захлиналася від епітетів на адресу найдемократичнішого суспільного ладу, в країні раз по раз спалахували масові бунти, що жорстоко подавлялися владою: Подільск під Москвою (1957), Теміртау (1959), Кіровабад, Краснодар, Бійськ на Алтаї, Муром і Александров Володимирської області, Беслан (1961). От тільки про них мало хто знав, бо про такі вади радянського ладу в «досконалому і справедливому суспільстві» говорити було зась. Не писала про них і газета з рішучою назвою «Правда».
Робітників Новочеркаського електровозобудівного заводу, одного з найбільших підприємств Ростовської області РРФСР, вивели на вулицю дві події, що майже співпали у часі: 30 травня 1962 р. керівництво країни «на прохання всіх трудящих» підвищило роздрібні ціни на м’ясо та м’ясні продукти (на 30%) і на масло (на 25%), одночасно на третину збільшивши норму виробітку.
Відтак 1 червня 1962 р. робітники сталеливарного цеху припинили роботу, вимагаючи підвищення розцінок за працю. Їх підтримали працівники інших цехів, стихійний мітинг швидко перетворився на справжній страйк. Розпалила ситуацію позиція недавно призначеного директора заводу Бориса Курочкіна: на розпачливі вигуки людей «На що нам жити далі?» він відреагував бездушним «Не вистачає грошей на м’ясо – їжте пиріжки з лівером». До полудня кількість мітингуючих сягала 5-и тисяч. Найбільш активні перекрили залізницю, зупинили пасажирський потяг і захопили заводоуправління. Надвечір у місто прибули танки й бронетранспортери, з’явилося багато військових. Проведено перші арешти, оголошено комендантську годину. Взято під охорону всі головні будівлі, а з Держбанку вивезено всі гроші.
Наступного дня «Правда» повідомляла в передовиці, що «робітники й робітниці промислових підприємств і будівництв, колгоспники й колгоспниці, трудівники радгоспів, радянська інтелігенція, трудящі міст і сіл усіх союзних республік підтримують рішення партії й уряду… Радянські люди кажуть: це необхідна, правильна міра!». Повсюдно в трудових колективах організовувалися мітинги й збори, демонструючи повний «одобрямс».
Однак у Новочеркаську 2 червня протестні акції лише посилилися – мітингувальники вирушили в центр міста з червоними прапорами й портретами Леніна, до них долучалися робітники інших підприємств, яких підвищення цін також поставило на межу виживання.
Генерал-лейтенант Матвій Шапошников відмовився виконувати наказ про застосування проти демонстрантів танків (за що пізніше був підданий репресіям). Частина мітингуючих увірвалася до міськкому комуністичної партії (перед тим зачитали знайдений на столі працівника міськкому партії папірець про те, що «трудящі Новочеркаська вітають підвищення цін на м’ясомолочні продукти й зобов’язуються трудовими успіхами…»).
Станіслав Подольський, на той час студент Новочеркаського політехнічного інституту, дізнавшись про події, також прийшов на площу перед міськкомом: «Я бачив навколо себе живі, збуджені обличчя, які не побачиш на «організованій» демонстрації. Було обурення, іронія, запальність, насмішка – не було рабської байдужості або страху. Якісь юні жінки в засмальцьованих спецівках підбадьорювали чоловіків, закликали триматися, домагатися справедливості. Не було тут ні звірства, ні хуліганства».
Військовослужбовці внутрішніх військ відтіснили людей від будівлі і здійснили попереджувальний залп вгору. Його жертвами стали дітлахи, які сиділи на деревах (за неофіційними даними, троє з них загинули; в офіційних джерелах жертви серед дітей не згадуються). Далі був ще один попереджувальний залп і відкрито вогонь по натовпу, жертвами якого стали близько 15 чоловік і кілька десятків поранених. За деякими даними, солдати все ж стріляли в повітря, а вогонь по натовпу (у тому числі кулеметний) вели снайпери з дахів будинків.
Тікаючи після перших пострілів, Станіслав Подольський озирнувся на площу: «на пекучо-білому асфальті лежали темні тіла – картинка з підручника історії «Кривава неділя». Врізалося в пам’ять: чорно-вишневі калюжі на розпеченому асфальті пучились, немов вирували… Допоміг піднятися пораненому чоловікові й поспішив з ним у бічну вулицю, щоб вийти з сектора обстрілу. Запропонував відвести його в госпіталь. Поранений злякано заперечив: Там мене засудять! Дострілять! Веди додому, в мене дружина медик».
Ще 5 осіб загинуло при спробі визволити з відділку міліції заарештованих напередодні.
Всього в Новочеркаську загинуло 24 особи, ще двох вбито того ж вечора за нез’ясованих обставин. Тіла загиблих поховали в чужих могилах на різних кладовищах Ростовської області (рідним покійних не віддали жодного тіла). Поранено щонайменше 39 чоловік (вочевидь більшість намагалася приховати свої поранення, аби уникнути переслідувань). У наступні дні заарештовано 240 чоловік, яких звинуватили у бандитизмі та спробах повалення радянської влади. Пізніше Верховний суд РРФСР засудив до розстрілу 7 осіб, а 105 отримали різні терміни ув’язнення.
Події в Новочеркаську ретельно замовчувалися радянським керівництвом. Кров на площі змили пожежними машинами. Розповідають, що наступного дня навіть влаштували на площі вечір танців для молоді, запросивши майстрів естради з Москви. Листи з Новочеркаська ретельно цензорувалися, аби ніхто не згадував про тамтешні події. Місцева преса також ігнорувала кривавий бунт. Так, міська газета «Знамя коммуны» 5 червня рапортувала, що «трудящі Новочеркаська схвалюють міри, прийняті партією та урядом для швидкого росту виробництва тваринницької продукції».
Станіслав Подольський згадував про збори в інституті за участю секретаря ЦК КПРС Леоніда Іллічова і першого секретаря ЦК ВЛКСМ Сергія Павлова: «Іллічов викликав сміх і обурення студентів, повідомивши, що «автомат випав із рук солдата і, вдарившись об землю, сам застрочив». Сергій Павлов виступив куди більш нахраписто. Він провів паралель між подіями в Угорщині й страйком у Новочеркаську, кваліфікував виступ робітників мало не як контрреволюційний заколот. Змальовував «татуйованих кримінальників, які піднявшись на башти наших танків, розпивали пляшки «Московської» і, розбивши спустошені пляшки об броню, вигукували глузливі гасла антирадянського змісту. Розпаливши студентську аудиторію подібними описами, цей нічого не бачивший насправді демагог домігся від мітингу схвалення розстрілу…».
А в 1966-му, коли все той же генерал-лейтенант Шапошников намагався надати гласності трагічним подіям, проти нього порушили кримінальну справу за звинуваченням у «антирадянській пропаганді». М. Шапошникова реабілітували лише в 1988 р., а всіх засуджених – у 1996-му.
Сергій ГОРОБЕЦЬ,
Український інститут національної пам’яті
1962-й рік. Давно розвінчали культ Сталіна, а його самого щойно винесли з Мавзолею, Хрущов оголосив про повну й остаточну перемогу соціалізму в СРСР та про швидку побудову комунізму, Юрій Гагарін побував у космосі – живи та радій. Мабуть саме за цю, парадну сторону багато хто з людей похилого віку згадує епоху СРСР із сльозами на очах.
Однак за кулісами «досконалого і справедливого суспільства» з прийнятим у 1961 році «моральним кодексом будівника комунізму» все виглядало сумно та страшно. Табори знову наповнювались в’язнями, згорталася гласність, переслідувалася інтелігенція, країну накрила нова хвиля закриття й руйнування церков. А ще – грабіжницька грошова реформа 1961-го, зростання цін, падіння життєвого рівня населення.
Тож поки радянська пропаганда захлиналася від епітетів на адресу найдемократичнішого суспільного ладу, в країні раз по раз спалахували масові бунти, що жорстоко подавлялися владою: Подільск під Москвою (1957), Теміртау (1959), Кіровабад, Краснодар, Бійськ на Алтаї, Муром і Александров Володимирської області, Беслан (1961). От тільки про них мало хто знав, бо про такі вади радянського ладу в «досконалому і справедливому суспільстві» говорити було зась. Не писала про них і газета з рішучою назвою «Правда».
Робітників Новочеркаського електровозобудівного заводу, одного з найбільших підприємств Ростовської області РРФСР, вивели на вулицю дві події, що майже співпали у часі: 30 травня 1962 р. керівництво країни «на прохання всіх трудящих» підвищило роздрібні ціни на м’ясо та м’ясні продукти (на 30%) і на масло (на 25%), одночасно на третину збільшивши норму виробітку.
Відтак 1 червня 1962 р. робітники сталеливарного цеху припинили роботу, вимагаючи підвищення розцінок за працю. Їх підтримали працівники інших цехів, стихійний мітинг швидко перетворився на справжній страйк. Розпалила ситуацію позиція недавно призначеного директора заводу Бориса Курочкіна: на розпачливі вигуки людей «На що нам жити далі?» він відреагував бездушним «Не вистачає грошей на м’ясо – їжте пиріжки з лівером». До полудня кількість мітингуючих сягала 5-и тисяч. Найбільш активні перекрили залізницю, зупинили пасажирський потяг і захопили заводоуправління. Надвечір у місто прибули танки й бронетранспортери, з’явилося багато військових. Проведено перші арешти, оголошено комендантську годину. Взято під охорону всі головні будівлі, а з Держбанку вивезено всі гроші.
Наступного дня «Правда» повідомляла в передовиці, що «робітники й робітниці промислових підприємств і будівництв, колгоспники й колгоспниці, трудівники радгоспів, радянська інтелігенція, трудящі міст і сіл усіх союзних республік підтримують рішення партії й уряду… Радянські люди кажуть: це необхідна, правильна міра!». Повсюдно в трудових колективах організовувалися мітинги й збори, демонструючи повний «одобрямс».
Однак у Новочеркаську 2 червня протестні акції лише посилилися – мітингувальники вирушили в центр міста з червоними прапорами й портретами Леніна, до них долучалися робітники інших підприємств, яких підвищення цін також поставило на межу виживання.
Генерал-лейтенант Матвій Шапошников відмовився виконувати наказ про застосування проти демонстрантів танків (за що пізніше був підданий репресіям). Частина мітингуючих увірвалася до міськкому комуністичної партії (перед тим зачитали знайдений на столі працівника міськкому партії папірець про те, що «трудящі Новочеркаська вітають підвищення цін на м’ясомолочні продукти й зобов’язуються трудовими успіхами…»).
Станіслав Подольський, на той час студент Новочеркаського політехнічного інституту, дізнавшись про події, також прийшов на площу перед міськкомом: «Я бачив навколо себе живі, збуджені обличчя, які не побачиш на «організованій» демонстрації. Було обурення, іронія, запальність, насмішка – не було рабської байдужості або страху. Якісь юні жінки в засмальцьованих спецівках підбадьорювали чоловіків, закликали триматися, домагатися справедливості. Не було тут ні звірства, ні хуліганства».
Військовослужбовці внутрішніх військ відтіснили людей від будівлі і здійснили попереджувальний залп вгору. Його жертвами стали дітлахи, які сиділи на деревах (за неофіційними даними, троє з них загинули; в офіційних джерелах жертви серед дітей не згадуються). Далі був ще один попереджувальний залп і відкрито вогонь по натовпу, жертвами якого стали близько 15 чоловік і кілька десятків поранених. За деякими даними, солдати все ж стріляли в повітря, а вогонь по натовпу (у тому числі кулеметний) вели снайпери з дахів будинків.
Тікаючи після перших пострілів, Станіслав Подольський озирнувся на площу: «на пекучо-білому асфальті лежали темні тіла – картинка з підручника історії «Кривава неділя». Врізалося в пам’ять: чорно-вишневі калюжі на розпеченому асфальті пучились, немов вирували… Допоміг піднятися пораненому чоловікові й поспішив з ним у бічну вулицю, щоб вийти з сектора обстрілу. Запропонував відвести його в госпіталь. Поранений злякано заперечив: Там мене засудять! Дострілять! Веди додому, в мене дружина медик».
Ще 5 осіб загинуло при спробі визволити з відділку міліції заарештованих напередодні.
Всього в Новочеркаську загинуло 24 особи, ще двох вбито того ж вечора за нез’ясованих обставин. Тіла загиблих поховали в чужих могилах на різних кладовищах Ростовської області (рідним покійних не віддали жодного тіла). Поранено щонайменше 39 чоловік (вочевидь більшість намагалася приховати свої поранення, аби уникнути переслідувань). У наступні дні заарештовано 240 чоловік, яких звинуватили у бандитизмі та спробах повалення радянської влади. Пізніше Верховний суд РРФСР засудив до розстрілу 7 осіб, а 105 отримали різні терміни ув’язнення.
Події в Новочеркаську ретельно замовчувалися радянським керівництвом. Кров на площі змили пожежними машинами. Розповідають, що наступного дня навіть влаштували на площі вечір танців для молоді, запросивши майстрів естради з Москви. Листи з Новочеркаська ретельно цензорувалися, аби ніхто не згадував про тамтешні події. Місцева преса також ігнорувала кривавий бунт. Так, міська газета «Знамя коммуны» 5 червня рапортувала, що «трудящі Новочеркаська схвалюють міри, прийняті партією та урядом для швидкого росту виробництва тваринницької продукції».
Станіслав Подольський згадував про збори в інституті за участю секретаря ЦК КПРС Леоніда Іллічова і першого секретаря ЦК ВЛКСМ Сергія Павлова: «Іллічов викликав сміх і обурення студентів, повідомивши, що «автомат випав із рук солдата і, вдарившись об землю, сам застрочив». Сергій Павлов виступив куди більш нахраписто. Він провів паралель між подіями в Угорщині й страйком у Новочеркаську, кваліфікував виступ робітників мало не як контрреволюційний заколот. Змальовував «татуйованих кримінальників, які піднявшись на башти наших танків, розпивали пляшки «Московської» і, розбивши спустошені пляшки об броню, вигукували глузливі гасла антирадянського змісту. Розпаливши студентську аудиторію подібними описами, цей нічого не бачивший насправді демагог домігся від мітингу схвалення розстрілу…».
А в 1966-му, коли все той же генерал-лейтенант Шапошников намагався надати гласності трагічним подіям, проти нього порушили кримінальну справу за звинуваченням у «антирадянській пропаганді». М. Шапошникова реабілітували лише в 1988 р., а всіх засуджених – у 1996-му.
Сергій ГОРОБЕЦЬ,
Український інститут національної пам’яті
| Читайте також |
| Коментарі (0) |