Головна › Новини › СУСПІЛЬСТВО
Рятуйте Україну, хлопці!
24-Сер-19 362 5.0 0
Так розшифрував назву РУХу син одного з учасників Першого З"їзду Руху за перебудову в далекому 1989 році, учасником якого був і мій чоловік Семененко Павло Дмитрович, який організував і очолив осередок РУХу в місті Щорсі (тепер Сновськ) Чернігівської області. Пізніше був також учасником ІІ і ІІІ з"їздів РУХу.

В своїх спогадах чоловік написав, чому став рухівцем: "Працюючи в райкомі партії, займався самоосвітою. Із 22 тому творів Леніна мені стало відомо, що "победоносный социализм должен осуществить полную демократию". Моєю провідною стала думка: "Демократія - це влада, яка належить народу, проводиться в інтересах народу і здійснюється самим народом", як і роздуми українського історика В.Антоновича:"кожен народ у своєму політичному житті має властиву йому провідну ідею...,яка найкраще виявляється під час самостійного життя нації. Українському народу ...прийшовся до типу принцип вічевий, принцип широкого демократизму. Українському народу не довелося цілком і вповні виявити свою провідну ідею; йому довелося лише інстиктивно просувати до неї".

І як наголошував Павло Дмитрович "З того часу і донині ця провідна народовладна політична ідея українського народу заволоділа моєю свідомістю. За роки праці в райкомі переконався, що вся влада всередині партії і в країні належить не рядовим членам партії і народу, а партійній номенклатурі, яка стурбована найперше тим, як зберегти своє тепле місце при владі і просунутися вище".

Свої думки про неблагополучний стан у партії,пропозиції про покращення чоловік виклав у листі до самого Суслова, тоді головного ідеолога ЦК СРСР. Його думки "врахували" відразу, запропонувавши лікарю-психіатру Недядько Володимиру Івановичу взяти Семененка на облік і відправити на примусове лікування в психдиспансер. Тоді це був дуже популярний метод - застосовувати психіатрію в боротьбі з інакомислячими. Лікар відмовився це зробити, що позначилось на його кар`єрі. Невимовно велика моя вдячність цій мужній, чесній, благородній людині. І тоді чоловіка відправили на колишнє місце роботи в РЕМ (район електромереж).

Павло Дмитрович згадував: ...коли в 1986 році Горбачов почав проводити політику демократизації і гласності в партії та країні, я сприйняв це як можливість реалізувати її у своїй парторганізації і колективі, де працював. Але зустрів такий опір з боку своїх однопартійців, редактора районної газети і райкому партії! Переконавшись на власному досвіді, що партноменклатура перебудовуватись не хоче і не буде, прийшов до висновку, що моїм поодиноким соратникам в місті, по всій Україні, необхідне організаційне об`єднання і дії, щоб мати можливість зламати опір партноменклатури і байдужіст ь до громадських справ більшості населення України. Саме в цей час, в 1989 році, патріотично налаштована і активна частина українських письменників опублікувала в газеті "Літературна Україна" проект програми НРУ за перебудову. Теоретично і практично підготовлений до такого об`єднання, організував осередок РУХу в місті. Уже була створена і Чернігівська обласна організація НРУ. Трохи згодом конспіративно на приватній квартирі відбулась обласна конференція НРУ, в роботі якої я брав участь. На ній було обрано 18 делегатів на перший установчий з`їзд НРУ, одним з них був і я. З`їзд проходив 8-9 вересня 1989 року в актовому залі Політехнічного інституту". Про участь в цьому з`їзді чоловік розповів учасникам зборів районного партактиву, де РУХ "предали партийной анафеме". Після цього виступу наша сім`я опинилась ніби в 1937 році, який добре пам`ятала моя мама, бо по всіх колективах району райком організовував збори, де нищівній критиці піддавався РУХ і Семененко. Як писав поет Орлов: "Партийные кадры забили тревогу: Долой демократов! Спасайте Отчизну! и снова зовут на большую дорогу, которая их привела к коммунизму".

Райкомівська пропаганда уподобилась геббельсівський в Німеччині: чим неправдоподобніша брехня, тим більше люди в неї вірять. Розпускали чутки: рухівці палять поля з урожаєм, ходять по хатах, вимагаючи гроші у пенсіонерів. А знайома, яка добре знала нашу сім`ю, спитала якось: -"Чи правда, що рухівці будуть вирізувати жителів міста?" У мене дістало гумору відповісти, що почнуть завтра з її вулиці. Особливий жах (правду ж не знали) викликало у зомбованих обивателів твердження, що рухівці - це ті самі бандерівці. І так райкомівська пропаганда забамбулила тих людей, що ті до цього часу бояться воїнів ОУН -УПА, а не комуністичну владу, яка спричинила голодомори, знищила мільйони людей, "профукала" наші заощадження, навіть вкрала золото партії, тощо. Так нажахали,що і через два десятиліття знайомий чоловіка розповідав, що його питали "Як ти водишся з тим Семененком, він же рухівець і бандерівець". Звичайно ж, в районній газеті друкувалися розгромні публікації про РУХ і Семененка. На зборах в ДЕПО запропонували повісити Семененка на одному мотузку з Лук`яненком і Чорноволом. Яка честь! Керівник ПМК, заядлий комуніст підприємства, сусіднього з РЕМ, де працював чоловік, наказав, "Не пускать Семененка, как бешенную собаку, на территорию ПМК." Навіть з однієї з шкіл міста прибігли мої пацієнти (працювала логопедом), і розповіли: "Класний керівник на зборах лаяла Вашого чоловіка і Вас за те, що ви його підтримуєте". І з дитячою безпосередністю спитали:"А хіба може Ваш чоловік бути поганим?"
Дома я зі сльозами на очах розповіла про це і закінчила словами: "Навіть дітей настроїли...Ну чому тобі завжди треба більше всіх?" І тоді Оленка, старша доня, перша помічниця батька у справах РУХу, мовила:"Мамо, ти ж молишся на Сахарова, а подумай, як його дружині?"

КДБ організовував провокації, щоб скомпрометувати Семенека, підіслали якогось молодика, що пропонував зброю, від якої чоловік відмовився.

Час від часу приїздив працівник КДБ, відвозив чоловіка чомусь аж за місто в ліс і там "обробляв" і перевиховував його, а ми дома переживали. Знайомі боялись телефонувати нам, попереджали, що телефон прослуховується, бо впродовж кількох років збори осередку проводили саме в нашій квартирі. КДБ працював "исправно". Недарма уже в незалежній Україні кадебісти отримують такі пенсії, які рухівцям і не снилися. На першотравневу демонстрацію 1990 року в м.Щорсі рухівці вийшли з жовтоблакитними прапорами та відповідними лозунгами. Влада заборонила розгортати прапори в колоні демонстрантів. Після параду був організований пікет членів осередку у центрі міста, де прапори час од часу розгортали. Пам`ятаю, як поодаль пікету проходили обивателі з переляканими,а міліція, служба безпеки зі стурбованими обличчями.

Павло Дмитрович згадував, що тоді, майже як у Пушкіна, "народ безмолствовал". І тільки одна людина наважилася всупитися за Семененка. Це письменниця Вакуловська, яка народилась в м.Щорсі, але весь час говорила, писала, що місту треба повернути його споконвічну назву Сновськ, що і було зроблено недавно, та нажаль, ця неймовірно мужня, непересічна жінка не дожила до цього. Лідія Олександрівна часто приїздила в місто, але друкувала свої твори переважно в Білорусії. Вона написала відкритого листа тодішньому першому секретарю райкому партії Шаповалу, головному противнику демократичних перетворень в країні та ідеї незалежності України, і який пізніше презентував, ніби по іронії долі, незалежну Україну як посол в Білорусії та Казахстані.

В листі письменниця охаректизувала обстановку в області, районі,виступила на захист РУХУ, бо в ньому - кращі люди, цвіт української інтеллігенції. Такого "крамольного"листа звичайно ж, не надрукували. І продовжує: "В Щорсі виключили з партії Семененка П.Д.,члена РУХУ, облили брудом в районній газеті. Що він зробив такого? ...поїхав як делегат на з`їзд РУХУ в Київ, а потім розповів про цю подію на зборах. І за це ударили по ньому із далекобійних апаратних гармат? Де ж нове мислення партії? Не рухівець Семененко і такі як він є загрозою партії...загроза ті циніки-партійці, що дрімають на зборах, голосують одностайно,не думаючи, коливаються разом, як флюгери, з лінією партії, підлабузнюються до вишестоячих. Їх девіз - не висовуйся, не нашкодь собі,вони продадуть і Бога, і чорта, і рідну матір. Висновок один: малоінтелігентний, косноязичний апарат не може повернути за собою маси". Л.О.Вакуловська констатує, що союз нерушимий затріщав по швах, наявна не тільки економічна,а і політична криза. Пророчими виявились її слова, написані ще в 1990 році: "Не за горами той час, коли ми прийдемо до багатопартійності, і РУХ рано чи пізно отримає офіційно визнаний законний статус. Радила Лідія Олександрівна читати демократичну газету "Громада", яку з величезними труднощами видавав журналіст-патріот Москаленко в Чернігові. А друкувалась газета в Щорській друкарні, і тому Москаленко часто зупинявся у нас.

В результаті цих всіх подій чоловіка понизили на посаді, а на руках у нас була тяжкохвора незряча доня, яку ми впродовж 25 років возили на лікування "от Москвы до самых до окраин". І не те, щоб якась допомога від профспілки, а навіть преміальних Семененку не платили.

В області теж виключили його із партії. На бюро обкому Семененко аргументовано спростував всі висунуті йому звинувачення, і тоді основну критику бюро чомусь спрямувало на костюм чоловіка(яка ницість!): - бач, який костюм дала тобі радянська влада, а ти! А він же за життя ніколи не носив дорогих костюмів де було взяти кошти? В імпортних дорогих костюмах хизувалась партноменклатурна "обойма": Костюм той був дешевий, як і сорочка і краватка, які були підібрані в тон смужок на костюмі. Просто костюм бездоганно сидів на стрункій фігурі чоловіка і тому чудово виглядав, а на опецькуватих начальниках дорогі костюми виглядали як мішок.
Коли Павло Дмитрович розповів мені про це засідання, пригадала: от би розповісти їм, що не тільки костюм, а і пертифікат в легенях дала йому радянська влада.Справа в тім, що батько чоловіка загинув на фронті в перші дні війни, мати лишилась з трьома дітками, сім`я дуже бідувала. А тут іще мати захворіла, а в хазяйстві не було ні дровини, ні соломини, і лежала вона на холодній печі. Сусідка порадила Павлуші і своєму старшому синові взяти попони і принести хоч трохи соломи, що лишилась від ожереда, який перевезли в колгосп. Тільки хлопці почали брати солому, а тут як на горе з`явився голова колгоспу, почав сваритися, хлопчики тікали, він за ними гнався, аж поки не загнав у річечку, яка тільки скресла. Крижана вода була старшенькому по коліна, а меньшенькому Павлуші по горло. Він зліг, лікар сказав "не жилець". Свекруха розповідала, що лежав півроку, а односельці несли хто кусочок сала, хто масла, хто скляночку меду...Поставили хлопця на ноги, але той петрифікат мучив чоловіка все життя, він часто хворів.

За порадою І.Драча, який тоді очолював РУХ, Семененко, будучи незгодним з рішенням обкому, подав скаргу в ЦК КПУ. З Києва в Щорс приїхав інструктор ЦК тов.Чорний з чорними намірами: пропонував Павлу Дмитровичу відмовитися від участі в РУСі в обмін на відновлення в партії і підвищення на посаді, тощо. Чоловік не згодився.
Не викликає сумніву, що описане мною типове для перших рухівців та їх сімей, особливо в райцентрах, селах, де їх було не так багато і всі були на виду. Любити Україну ніколи не було легко. Коли пишуть, що незалежність упала нам з неба, а українці нічого для цього не зробили, згадую числені жертви, принесені на вівтар незалежності країни кращими синами впродовж століть. Їх естафету підхопили воїни ОУН - УПА, гордість нашої нації. На жаль, як писав професор Лосев: "Ми єдина нація, яка не шанує людей, які боролись за її незалежність". Переконана, ми в великому боргу перед жителями Західної України, які стали каталізатором за незалежність України. Колись ще напишуть правду про трагічні події, що там відбувались, і перед якими померкнуть шекспірівські трагедії. Класик писав: "Распалась связь времён, растворилась..." Цього не сталось, бо нашу національну пам`ять, свідомість будила безстрашна когорта шестидесятників: Лук`яненко, Чорновіл, Стус, Горинь, Сверстюк і багато інших, що розплачувались роками репресій і тюрем, своїм життям. Пишаюсь, що в Україні знайшлись "рыцари без страха и упрёка",справжні чоловіки, які організували опір комуністичній владі, серед яких був і мій чоловік. Їх естафету перехопила молодь, о дуже радувало Павла Дмитровича. Це виступ(слово революція не переношу) студентів на граніті в жовтні 1990 року, потім Небесна Сотня і Небесні Тисячі на Донбасі, які своєю кров`ю, життям рятують, скріплюють нашу незалежність. Я - дитя війни і не думала, що доживу до статуса бабусі війни. Слухаючи щодня ранкові вісті молюсь: - Господи, хоть би нікого не вбили, не поранили на цій підлій війні, бо скільки нашого цвіту вже не повернулося з неї.

Головною причиною цієї війни чоловік вважав незнання нашої історії, яку наші пращури дозволили вкрасти Россії, а нащадки, змирившись з цим, не хотіли знати свою історію, так легше...І вважав, що історію України слід вивчати в усіх без винятку ВУЗах країни обов`язково, бо історія таки вчить, якщо її вчать. І дуже цінував газету "День", що робить таку важливу справу, повертаючи нашу історію. Дуже переживав, що РУХ почав втрачати позиції, не став массовою організацією. На думку Семененка РУХу потрібно було співпрацювати з урядом Кравчука. Посилався на думку Герцена: "Ми проламали стіну, а в неї кинулись інші". Ці інші і почали не розбудовувати, а розкрадати країну, що триває і досі. Яка багата країна, а старцюємо в Європі...А ще дуже бентежила Павла Дмитровича думка Л.Толстого, чому хороші люди не можуть об`єднатися в боротьбі зі злом, а погані так добре об`єднуються в боротьбі з добром. Основну причину особисто я бачу в тому, що чоловіки одні спились, інші стали "кухонними дезертирами", сміливими тільки на кухні, треті тримають нейтралітет. Багато з них все розуміли, але "макітру тримали виключно по вітру", дозволили парткомсомольській братії грабувати країну, думаючи "якось воно буде".

А як Павло Дмитрович вболівав, хотів щоб у РУХу було майбутнє! І пропонував на засіданнях обласного РУХу ставати не політичною партією, а громадською організацією, яка б вчила людей керувати самих собою, здійснювати народовладдя, створювати громадянське суспільство. Проте його думки так і не врахували. А цю ж ідею він плекав, відстоював більше 30 років, написав безліч статтей, які друкували газети від районної до обласних, республіканських. Додому до нас приїздили журналісти телеканалу 1+1 - висвітлювали цю тему. Спираючись на закон "Про об`єднання громадян" пропонував виборцям міста Щорс об`єднатися територіально в межах існуючих виборних дільниць в осередки народної влади (ОНР), проводив опитування, виступаючи безліч разів на зборах, активах, але справа з місця не зрушувалася. В одній із статтей, опублікованій в газеті "Громада" ще в 1997 році, зазначав: "самоорганізувавшись і взявши на себе повну відповідальність за здійснення в повному обсязі своїх політичних прав, ми перестали б бути перед владою безсилим натовпом, а стали б дійсно вільним, повноправним і повновладним народом."

Його називали Дон Кіхотом. Він заперечував, що ось і прапори висять жовто-блакитні (він перший в місті, у 1989 році вивісив прапор на нашому подвір`ї і його зривали періодично за наказом місцевої влади, яка ще довго була при владі в місті.) І держава наша потроху спинається на ноги. Не мені одній спало на думку, що дон Кіхоти рятують світ. Посилаюсь на слова Достоевського, що, якщо колись людство постане перед Страшним Судом, то єдиною книгою, яке воно пред`явить для свого виправдання і буде книга "Дон Кіхот" Сервантеса.

Ідеї народовладдя почали потроху оволодівати масами. Львівський журналіст-патріот Сергій Лащенко, статті якого друкуються в газеті "День", подорожуючи по всій Україні часто зупинявся у нас. Він поділяв погляди Семененка, підтримував його, шукав однодумців, писав про нього. Така стаття була надрукована і в газеті "День". Чоловік іще встиг порадіти, що зрушення в цьому питанні відбуваються і на урядовому рівні, часто цитував великого Гёте: "То правительство самое лучшее, которое учит людей управлять самих собой". 10 вересня 2015 року пішов від нас Павло Дмитрович, відлетів у ірій, "неначе вересневі журавлі". Весь його архів, перший прапор, який рухівці несли на демонстрації, зберігаються в історичному музеї тепер уже міста Сновська. Кажу внукам, що наш дідусь живе тепер в музеї. Він лишив нам заповіт: Не очікувати кращого життя, а самим робити його, час од часу запитуючи себе: а що я зробив для України?

Якось чоловік спитав мене: "- А правда ж тобі нелегко жилось зі мною?" Ми прожили з ним рівно 50 років, думка в думку. За мене відповіли поетичні рядки: "І не жаль того, що пережито, тільки жаль того, що не збулось". Павло Дмитрович міг би підписатися під словами Івана Драча:" Все моє слова в трьох словах описати можу: Рух до України"

Ніна СЕМЕНЕНКО, пенсіонерка



Теги:Іван Драч, Чернігівський Рух, Сновськ, день незалежности


Читайте також



Коментарі (0)
avatar