Різні долі двох храмів
Роздум сей присвячений двом храмам Новгород-Сіверщини. А водночас – рівню свідомості сільських громад та поминальній вдячності одному зі священиків Новгород-Сіверщини. Ми згадаємо святині, які були майже ровесниками, але волею людей опинились в протилежних обставинах з геть різною долею. Один храм кілька років тому зник із сільського простору, бо не доглянули люди. Інша ж церква, дякуючи волі селян, об’єднаних молитвою о. Федора Нечипорука, здолала останні з перешкод совецької доби та перетворилась на символ непохитності національної свідомості маленької громади Новгород-Сіверщини.
Історія Новгород-Сіверщини другого тисячоліття від Різдва Христова засвідчує вишуканість архітектурної думки творців святих храмів. Із відстані століть не можна не захоплюватися розкішними зразками в дереві та камені! От тільки людське буття своєю жорстокістю не обходило Божі святині. І вони падали внаслідок руйнівних розбірок, невиправданої злості сильних світу сього та в смерчі кривавих війн. У підсумку – левова частка величі, подарованої людям талановитими зодчими різних епох у найпівнічнішому закутку України – пішла в небуття, а Новгород-Сіверщина втратила декілька десятків храмів. Але й через століття українці пам’ятатимуть, що найбільшу трагедію в церковну архітектуру на правому березі Десни від часу заснування Новгорода-Сіверського принесли 70 років державного атеїзму 1917-1991 років. Тому дослідники старовини Чернігово-Сіверського краю, покладаючись на писемні джерела та усні перекази, не забувають згадувати до 12 церков тільки в столиці Козацької сотні, які пішли в небуття впродовж ХХ століття та переважно в мирний час будівництва «комунізму»!
«Червоне» зло проявлялось хвилями атак на культові споруди, розтягнувшись у часі на десятки років, впродовж яких мало не всі церкви в Новгород-Сіверщині були знищені. А виключенням стали 2 храми, які вистояли перед навалою антихристів. Щасливцями виявились храми в Ларинівці та Блистові. За Незалежності з руїн було піднято Троїцьку церкву в с.Троїцькому (в минулому Риків-Кіров) та започатковано будівельно-реставраційні роботи на бароковій пам’ятці поч. к. 17-18 ст. Св. Покровському храмі у с. Дігтярівці.
Майже ровесники з різними долями!
А доля церков, як і людське життя – навіть за схожих умов іноді різниться. Тим більше, що часи існування неукраїнської політичної системи в ХХ ст. не лише зруйнували матеріальну частину творінь, а й завдали моральної шкоди кільком поколінням українців «совецької» доби. Оскільки влада завжди рухалась «вогнем та мечем» проти віри Божої, руйнуючи свідомість співвітчизників. В такому ключі нічого доброго не склалось з церквою Івана Предтечі (1905 р.) у с. Блистові. А її доля вкотре засвідчила справжнє нутро постсовецького негативу в вигляді «синдрому» втрати національної свідомості та самоповаги в осередках громад! Ся хвороба нагадувала силу, яка вражала як пересічну публіку, так і руйнувала психологію керівників влади, представників інтелігенції сіл та містечок тощо. Тому і в Блистові на ту пору не знайшлось ініціятивних людей, здатних ініціювати повернення до життя храму. Не допомогли й сприятливі умови після проголошення Незалежності. Публіка не винайшла сили задля відновлення дерев’яної церкви, 100-річний ювілей якої мали б відзначити в 2005 році. Тож церква була розібрана і, начебто, за чутками місцевих, спалена за християнськими правилами! Наразі у Блистові йде спорудження нового храму. Але пам’ятка української духовної історії та церковної архітектури Новгород-Сіверщини втрачена назавжди.
Інша справа, що згаданий епізод колективної байдужості на прикладі поваги до історії та культури попередників, вдало перекривається зовсім протилежним прикладом на Новгород-Сіверській землі. Йдеться про село Ларинівку, де впродовж ХХ століття місцева громада ДВІЧІ рятувала Покровську церкву від знищення! Й паралельно вчились дбати про храм. І дарма, що наразі не «золоті часи» переживає храм зі щоденними турботами! Бо де вони ті меценати з українським духом та серцем та щедрістю до церкви в маленькому селі, яке загубилось на периферійній околиці України?
Дарма, дасть Бог і селяни щось придумають разом із головою та настоятелем храму для покращення зовнішньої естетики культової споруди? Сподіваймось й на душевність когось з мільйонерів краю щодо внеску на нову бляху для даху церкви та її бань? А тим часом на прикладі Ларинівської громади знаходимо оту бажану гідність християнського життя, яке засвідчується двома сотнями селян.
Люди люблять свою церкву в поколіннях. І як справжні нащадки козаків на чолі з головою сільської ради Леонідом Підковкою та настоятелем Покровського храму о. В’ячеславом Павленком (ПЦУ) піклуються, щоб ватра християнського життя не згасла. І в їхніх стараннях святиня живе від 1902 року, хоча за сей час селянам прийшлось двічі відстоювати культову споруду від замахів червоних на рідну церкву. У 30-ті та в 70-ті ХХ ст! Першого разу, коли українським простором рухався войовничий атеїзм, а вдруге проявити твердість характеру – в період «наближення комунізму». Коли покінчити з храмом хотіло колгоспне керівництво брежневських часів.
Після 1991 року Ларинівська церковна громада стала центром ширення Київського Патріархату в Новгород-Сіверщині. А коли помер о.Федір Нечипорук – той, хто першим в районі привів парафіян Покровської церкви до Київського патріархату, на похорон священика, не переймаючись січневим морозом, вийшла вся Ларинівка! Недаремно ж на Новгород-Сіверщині й через багато років звитяжний чин служіння громаді отця Федора Нечипорука залишається показовим.
Ось так буває в нашому житті. Коли українці не піддаються лукавству та єднаються на підгрунті віри та національної свідомості – вони перемагають будь-які нездоланні обставини!
Борис ДОМОЦЬКИЙ, Правий берег Десни
Історія Новгород-Сіверщини другого тисячоліття від Різдва Христова засвідчує вишуканість архітектурної думки творців святих храмів. Із відстані століть не можна не захоплюватися розкішними зразками в дереві та камені! От тільки людське буття своєю жорстокістю не обходило Божі святині. І вони падали внаслідок руйнівних розбірок, невиправданої злості сильних світу сього та в смерчі кривавих війн. У підсумку – левова частка величі, подарованої людям талановитими зодчими різних епох у найпівнічнішому закутку України – пішла в небуття, а Новгород-Сіверщина втратила декілька десятків храмів. Але й через століття українці пам’ятатимуть, що найбільшу трагедію в церковну архітектуру на правому березі Десни від часу заснування Новгорода-Сіверського принесли 70 років державного атеїзму 1917-1991 років. Тому дослідники старовини Чернігово-Сіверського краю, покладаючись на писемні джерела та усні перекази, не забувають згадувати до 12 церков тільки в столиці Козацької сотні, які пішли в небуття впродовж ХХ століття та переважно в мирний час будівництва «комунізму»!
«Червоне» зло проявлялось хвилями атак на культові споруди, розтягнувшись у часі на десятки років, впродовж яких мало не всі церкви в Новгород-Сіверщині були знищені. А виключенням стали 2 храми, які вистояли перед навалою антихристів. Щасливцями виявились храми в Ларинівці та Блистові. За Незалежності з руїн було піднято Троїцьку церкву в с.Троїцькому (в минулому Риків-Кіров) та започатковано будівельно-реставраційні роботи на бароковій пам’ятці поч. к. 17-18 ст. Св. Покровському храмі у с. Дігтярівці.
Майже ровесники з різними долями!
А доля церков, як і людське життя – навіть за схожих умов іноді різниться. Тим більше, що часи існування неукраїнської політичної системи в ХХ ст. не лише зруйнували матеріальну частину творінь, а й завдали моральної шкоди кільком поколінням українців «совецької» доби. Оскільки влада завжди рухалась «вогнем та мечем» проти віри Божої, руйнуючи свідомість співвітчизників. В такому ключі нічого доброго не склалось з церквою Івана Предтечі (1905 р.) у с. Блистові. А її доля вкотре засвідчила справжнє нутро постсовецького негативу в вигляді «синдрому» втрати національної свідомості та самоповаги в осередках громад! Ся хвороба нагадувала силу, яка вражала як пересічну публіку, так і руйнувала психологію керівників влади, представників інтелігенції сіл та містечок тощо. Тому і в Блистові на ту пору не знайшлось ініціятивних людей, здатних ініціювати повернення до життя храму. Не допомогли й сприятливі умови після проголошення Незалежності. Публіка не винайшла сили задля відновлення дерев’яної церкви, 100-річний ювілей якої мали б відзначити в 2005 році. Тож церква була розібрана і, начебто, за чутками місцевих, спалена за християнськими правилами! Наразі у Блистові йде спорудження нового храму. Але пам’ятка української духовної історії та церковної архітектури Новгород-Сіверщини втрачена назавжди.
Інша справа, що згаданий епізод колективної байдужості на прикладі поваги до історії та культури попередників, вдало перекривається зовсім протилежним прикладом на Новгород-Сіверській землі. Йдеться про село Ларинівку, де впродовж ХХ століття місцева громада ДВІЧІ рятувала Покровську церкву від знищення! Й паралельно вчились дбати про храм. І дарма, що наразі не «золоті часи» переживає храм зі щоденними турботами! Бо де вони ті меценати з українським духом та серцем та щедрістю до церкви в маленькому селі, яке загубилось на периферійній околиці України?
Дарма, дасть Бог і селяни щось придумають разом із головою та настоятелем храму для покращення зовнішньої естетики культової споруди? Сподіваймось й на душевність когось з мільйонерів краю щодо внеску на нову бляху для даху церкви та її бань? А тим часом на прикладі Ларинівської громади знаходимо оту бажану гідність християнського життя, яке засвідчується двома сотнями селян.
Люди люблять свою церкву в поколіннях. І як справжні нащадки козаків на чолі з головою сільської ради Леонідом Підковкою та настоятелем Покровського храму о. В’ячеславом Павленком (ПЦУ) піклуються, щоб ватра християнського життя не згасла. І в їхніх стараннях святиня живе від 1902 року, хоча за сей час селянам прийшлось двічі відстоювати культову споруду від замахів червоних на рідну церкву. У 30-ті та в 70-ті ХХ ст! Першого разу, коли українським простором рухався войовничий атеїзм, а вдруге проявити твердість характеру – в період «наближення комунізму». Коли покінчити з храмом хотіло колгоспне керівництво брежневських часів.
Після 1991 року Ларинівська церковна громада стала центром ширення Київського Патріархату в Новгород-Сіверщині. А коли помер о.Федір Нечипорук – той, хто першим в районі привів парафіян Покровської церкви до Київського патріархату, на похорон священика, не переймаючись січневим морозом, вийшла вся Ларинівка! Недаремно ж на Новгород-Сіверщині й через багато років звитяжний чин служіння громаді отця Федора Нечипорука залишається показовим.
Ось так буває в нашому житті. Коли українці не піддаються лукавству та єднаються на підгрунті віри та національної свідомості – вони перемагають будь-які нездоланні обставини!
Борис ДОМОЦЬКИЙ, Правий берег Десни
| Читайте також |
| Коментарі (0) |