Пунктири незламності

Дорогою на сільську садибу перестрів Федорця. Замикав церковну браму. Перемовилися коротко про се, про те.

«Завітай, – каже, – на пункт незламності».
«Невже і в селі відкрили?» – питаю здивовано.

«Я відкрив».
«Де?»

«У погребі».
«Овва! Що там у вас ламається?»

«Все ламається. Крім мене. Спочатку велосипед, коли їхав за свічками до Чинадієва. Залізо зламалося, я цілий. Потім зламався виноградний прес, ще батьків, австрійський. Але я не розгубився, взув синові рибальські чоботи і перемісив у діжі сусло. Винце забродило ще ліпше, як зазвичай… І ось мене почали мої ламати – жона, доньки і онука-медичка: тобі на серце вино не годиться, та ще й не переброджене як слід. Воно, кажу їм, молоде, як і моє серце – вони розуміють одне одного… А тоді зламався замок на пивниці. Це знак, подумав я, і не став його лагодити. Нехай буде приступно добрим людям. То котрийсь із сусідів загляне, то шваґро, то лісник, повертаючись із лісу, то дяк із вечірні – що сидіти дома без світла. Відігріють часину тіло й душу при свічечці, при келишку, при добрій бесіді… Людина, знаєш, зроблена з крихкого матеріалу. Тому його слід підкріплювати клейстером маленьких радощів. Тож приходь і ти, не ламайся…»

"Чарунки днів".

Мирослав ДОЧИНЕЦЬ