Публіцист про чернігівські вибори: за шмат гнилої ковбаси...

Все сушив голову, чому дніпропетровський гевал попхався на вибори аж у Чернігів. Не сват, не брат, не меценат. За місцем зберігання обрізаних родимих останків (маю на увазі, звісно ж, пуповизну) - теж нібито не з тих країв.

Тепер, коли побачив, як стовковиська містян сопуть-хропуть-тирлують коло кульків дармових сирів із кошерної мишоловки того "гречкосія", - все стало чітким і недвозначним, як покійник при ямі, у хвилину заклику "Рідні, прощайтеся".

Думав, грішний, що таке напасне недоїдання лише там, де народ днює і ночує в підвалах, рятуючись од щедрої російської реактивної та артилерійської гумдопомоги.

Виявляється, таки ні! Є на мапі України місто Чернігів: там бідний люд настільки озлидів, що за пакет "гу(і)мнітарних" перлових круп і рибної консерви готовий вистояти під палючим сонцем кілометрові черги, вхопити сусіда за барки, вчепитися попереднику у карка, проклясти світ і виригнути із себе душу.

Отакий пухлень у Чернігові-граді. Хоч караул кричи, продуктові посилки з усього світу пакуй, та Міжнародний червоний хрест гукай.

Невже така бідося, браття і сестри?! Невже княже місто постарціло на рипиці?!!
Не вірю!

Хоч кілка на голові втешіть!

Я не вірю, що у цих людей чорні злидні в хаті. Категорично не повірю, що ця подачка - щось край потрібне, щось, що отак візьме та й подарує всім, хто нею оскоромився, пару днів щасливої ситості.
Боюся, що ні.

Ці безпросвітні злидні не в каструлях, не в холодильниках, не у кухонних шафах.
Вони у головах. А раз так, то людина стає схожою на порожнього дірявого лантуха, якого ніколи не наповниш так, щоб він принаймні од напханого випростався. Вічно роззуті роти, хапливі руки, безодні-кишені, вічні ями-очі... Вічне прокляття "за шмат гнилої ковбаси"... Далі не буду, дочитаєте у Шевченка.

Якщо і скипалося Тарасове слово лютою ненавистю, - то найбільше до таких торбохватів.
І не помічне їм сите стійло. Завжди знайдеться той, хто має для прикорму маснішого маслака. Хто зманить, а вони юрмою, розштовхуючи і потоптуючи одне одного, сіртонуться на ту дурничку, на масну полапку. Зраджуючи своїх поводирів, полковників, отаманів, гетьманів, чотових, провідників.
Отчизну - за дармовщизну.
Край - за "сала вкрай".

І вічний апотеоз дармового-чортового: зирять нерозкаяними базячими очима, як чужда орда топче їхню отчу ниву, як огонь жере рідну хату, як усі сейми-десни-дніпри, скипаючи кров'ю, гойдають плоти з "вівтарями" їхньої зради - замордованими, розп'ятими, повішеними родаками.

Валерій ЯСИНОВСЬКИЙ