Просто паспорт

Коли виявляється, що хтось черговий у владі чи її групі підтримки — громадянин Росії, я згадую смішний епізод із місцевих виборів 2020 року. Коли виявилось, що кандидат у мери Стрия від «Свободи» — громадянин Росії, і разом із кількома іншими тамтешніми «свободівцями» торгує з Росією нафтопродуктами. Коли це з’ясувалося й почався шкандаль, цей чувак знявся з виборів, але зі словами «це інформаційна атака на мене!», а пресслужба партії написала щось про важку долю депортованих предків цього кандидата (мовляв, жорстоке життя його змусило вступити в російське громадянство).

Тобто громадянин Росії спокійно може в «бандерівському» простигосподи Стрию стати лідером осередку націоналістичної партії, і всім навколишнім буде ОК. Не кажучи вже про лемінгів-співвітчизників, які тисячами пруться на заробітки в Росію, де їх потім арештовують, звинувачують у тероризмі і вимінюють на цемахів і куликовських.

Народ наш до факту російського громадянства/підданства ставиться набагато легковажніше, ніж демократичний актив. Ось навіть евфемізм який використовують: не «громадянин Росії», а «має російський паспорт». Це як «стрибати у гречку» замість зраджувати. Паспорт — це ж папірець, ну що в цьому такого, з ким не буває?

А оскільки Зеленський, Баканов і компанія — люди з цього самого пострадянського «народу», то й для них російське громадянство когось із соратників — не недолік і не загроза, а просто життєва обставина. Ну, трохи специфічна з огляду на те, що з Росією зараз оці всі муткі-нєпаняткі. Але все одно не визначальна. Бо для них Україна і Росія — це більш-менш одне й те саме.

Отар ДОВЖЕНКО