Про Валентина Мороза
Аж не вірилося, що таке може бути. Десять хвилин пішки від миготливого центру, закрут неасфальтованої вулиці, дім під кучерявою горою. Від брами, з вогкої зелені саду вийшов молодик, провів у будинок. «Він чекає, – кивнув у сутінь. – Можете не роззуватися».
Про цього чоловіка я чув здавна. Років із 20 тому навіть посилав свою першу поетичну книжку. Майже навмання, але чомусь тоді саме так захотілося. За брежнєвських часів він був найяскравішим представником українського Руху опору, речником і символом. Ну, одним із найяскравіших, найбезкомпромісніших. Героїчна постать доби, як казали в Конгресі США, надаючи йому почесне громадянство, вп’яте за всю історію Америки. Потім десь побачив його фото, очі, косо півприкриті повіками, нить вусиків, темний зачіс. Його з табору, разом із чотирма іншими політв’язнями, обміняли на радянських шпигунів, розшифрованих у Нью-Йорку. Кажуть, сам Бжезінський наполіг, щоб у списку звільнених зеків був українець. І не будь-хто, а саме цей.
Мені видавалося дивовижним побачити цю людину. Яка, після повернення в Україну ніби канула в небуття. Щось долинало про амбіційність, якісь «непонятки» і в таборі, і в Америці, про важкий характер. Принаймні розшукати його було непросто. Ніхто не знав, де він. Та й, схоже, не дуже цікавилися. Найпоказовіше прозвучав знайомий літератор: «А хіба він ще живий?» Власне так у нас повелося: мало чим перейматися й майже нічого не пам’ятати. Можна здати ядерну зброю, ще щось чи когось, умкнути пароплавство, завод або галузь, набазграти стоси віршів про жовто-блакитну гидь, кинути вкладників, їхати «культурним десантом» в Москву з розстріляного Майдану, в буквальному сенсі переступивши через ще не схололі трупи – і бути трохи не авторитетом нації, моральним, рукостискальним і ще там якимось, «братове, єднаймося, гей-гей!». Тут українська пам’ятливість дорівнює оперативній пам’яті інфузорії.
Він наливав «морозівку», полинову настоянку з оцетом, старечий пушок жовтів на тімені, контражурно підсвічений лампою кухонної витяжки, а мені здавалося, що в сутінках блимає ще один вогник – зелене радіовічко. Паралельно з реальністю, він жив ще й там, в ефірному вимірі. До радіоголосів, слухаючи і про цього чоловіка, і про таких, як він, колись припадало чимало люду. І батько мій теж. І батькові приятелі, які збиралися в одного журналіста й поета, куди зрідка бралося й мене. Крім господаря, пам’ятаю диктора-радійника й вусатого краєзнавця-аматора. Батька згодом вигнано з роботи, потім «на дурку», а в просвітках між хворобами добував сторожем. Журналіст опинився в столиці, кар’єрно зріс. Радійник і далі сокотав на обласному радіо, був там, як тепер би сказали, «бренд-войс». А вусаня-краєзнавця із Шевченком на лацкані таки посадили, згадавши, здається, напівміфічні аліменти, і то був мій перший, вживу бачений знайомий політзек. Я його потім зустрів на місцевому майдані, уже за романтично-мітингових часів, в хакі-однострої, в портупеї і босоніжках.
Потім знайомств було багато. Чоловік, що наливає мені під розповідь «морозівку» – найостанніший і найзагадковіший. В благенькому светрі на вутлих плечах, одна рука ходить ходором. Але від косувато врізаних очей, від тихого голосу б’є енергія, яка, здається, може рухати чарки на столі. «Що мене тримало й вело? – стенає плечима. – Я знаю? Може, волинська впертість.» Серветкою промокає кров з носа. «Шість років у Володимирській тюрмі здоров’я не додають» – констатує під кінець розмови. Серветок перед ним уже цілий стос, в бурих плямах і смугах. Я спочатку не зорієнтувався і сприйняв їх за візерунки.
Павло ВОЛЬВАЧ
Про цього чоловіка я чув здавна. Років із 20 тому навіть посилав свою першу поетичну книжку. Майже навмання, але чомусь тоді саме так захотілося. За брежнєвських часів він був найяскравішим представником українського Руху опору, речником і символом. Ну, одним із найяскравіших, найбезкомпромісніших. Героїчна постать доби, як казали в Конгресі США, надаючи йому почесне громадянство, вп’яте за всю історію Америки. Потім десь побачив його фото, очі, косо півприкриті повіками, нить вусиків, темний зачіс. Його з табору, разом із чотирма іншими політв’язнями, обміняли на радянських шпигунів, розшифрованих у Нью-Йорку. Кажуть, сам Бжезінський наполіг, щоб у списку звільнених зеків був українець. І не будь-хто, а саме цей.
Мені видавалося дивовижним побачити цю людину. Яка, після повернення в Україну ніби канула в небуття. Щось долинало про амбіційність, якісь «непонятки» і в таборі, і в Америці, про важкий характер. Принаймні розшукати його було непросто. Ніхто не знав, де він. Та й, схоже, не дуже цікавилися. Найпоказовіше прозвучав знайомий літератор: «А хіба він ще живий?» Власне так у нас повелося: мало чим перейматися й майже нічого не пам’ятати. Можна здати ядерну зброю, ще щось чи когось, умкнути пароплавство, завод або галузь, набазграти стоси віршів про жовто-блакитну гидь, кинути вкладників, їхати «культурним десантом» в Москву з розстріляного Майдану, в буквальному сенсі переступивши через ще не схололі трупи – і бути трохи не авторитетом нації, моральним, рукостискальним і ще там якимось, «братове, єднаймося, гей-гей!». Тут українська пам’ятливість дорівнює оперативній пам’яті інфузорії.
Він наливав «морозівку», полинову настоянку з оцетом, старечий пушок жовтів на тімені, контражурно підсвічений лампою кухонної витяжки, а мені здавалося, що в сутінках блимає ще один вогник – зелене радіовічко. Паралельно з реальністю, він жив ще й там, в ефірному вимірі. До радіоголосів, слухаючи і про цього чоловіка, і про таких, як він, колись припадало чимало люду. І батько мій теж. І батькові приятелі, які збиралися в одного журналіста й поета, куди зрідка бралося й мене. Крім господаря, пам’ятаю диктора-радійника й вусатого краєзнавця-аматора. Батька згодом вигнано з роботи, потім «на дурку», а в просвітках між хворобами добував сторожем. Журналіст опинився в столиці, кар’єрно зріс. Радійник і далі сокотав на обласному радіо, був там, як тепер би сказали, «бренд-войс». А вусаня-краєзнавця із Шевченком на лацкані таки посадили, згадавши, здається, напівміфічні аліменти, і то був мій перший, вживу бачений знайомий політзек. Я його потім зустрів на місцевому майдані, уже за романтично-мітингових часів, в хакі-однострої, в портупеї і босоніжках.
Потім знайомств було багато. Чоловік, що наливає мені під розповідь «морозівку» – найостанніший і найзагадковіший. В благенькому светрі на вутлих плечах, одна рука ходить ходором. Але від косувато врізаних очей, від тихого голосу б’є енергія, яка, здається, може рухати чарки на столі. «Що мене тримало й вело? – стенає плечима. – Я знаю? Може, волинська впертість.» Серветкою промокає кров з носа. «Шість років у Володимирській тюрмі здоров’я не додають» – констатує під кінець розмови. Серветок перед ним уже цілий стос, в бурих плямах і смугах. Я спочатку не зорієнтувався і сприйняв їх за візерунки.
Павло ВОЛЬВАЧ
| Читайте також |
| Коментарі (0) |