Право на острів. Мій Інгмар Бергман
Друге відкриття Інгмара Бергмана відбулося за драматичних обставин. А перше знайомство було в університеті. Знав, що він один із найвидатніших кінорежисерів світу - зняв 66 фільмів за власними сценаріями, написав 7 сценаріїв для фільмів інших режисерів, як Головний режисер шведського Королівського театру поставив більше двохсот вистав. Тричі отримував Оскар.
І от зовсім недавно дзвінок університетського друга.
-Знаю, - каже, - що в тебе немало знайомих лікарів, професорів медицини, і мені потрібна твоя допомога. Причому, конфіденційна. Організуй мені таємну зустріч з психіатром, бажано з професором-психіатром. Чому таємну, думаю, пояснювати не треба. Ми не на Заході, де людина при потребі може запросто полікуватися в психіатричній клініці і потім спокійно повернутися до роботи. У нас же спілкування з психіатром - це як вирок.
-Розумію тебе, - кажу другові. - Організувати таку зустріч не проблема. Але я повинен хоч приблизно сказати професору, що сталося.
- У мене, - каже друг, - після Ковіду слухові галюцинації.
Через кілька хвилин я вже розмовляв з професором-психіатром. Іще через півгодини мій університетський друг і професор-психіатр зустрілися в одному з київських кафе і мило поспілкувалися. А потім професор-психіатр подзвонив мені:
-Ваш друг сказав, що вам можна все розповісти. Отже ситуація така.Ваш друг не єдиний, хто після Ковіду має таку проблему. Але про це майже не пишуть і не говорять, бо, як ви певно розумієте, проблеми з психікою - це останнє, про що людина хотіла б розповісти про себе. Отже, - продовжив далі професор, - слухові галюцинації бувають у двох випадках. Перший - це галюцинації як складова частина шизофренії. І другий випадок - галюцинації самі собою без будь-якого психічного розладу. Я перевірив вашого друга тестами. У нього жодної психічної хвороби немає. Як це інколи буває після Ковіду, - галюцинації самі собою. Вони можуть зникнути так само несподівано, як і з*явилися. А можуть і не зникнути ніколи. І тоді людині потрібно навчитися з цим жити. Ви, до речі, могли б своєму другові дуже допомогти.
-Яким чином?- здивувався я.
-Ви могли б його переконати в тому, що невелика проблема з психікою - це ще не вирок, з цим можна навчитися жити, і жити творчо. Розшукайте спеціально для нього в світовій культурі приклади, коли відомі письменники, артисти, художники, маючи проблеми з психікою, продовжили творче життя - писали книги, знімали фільми, грали ролі. Дуже важливо, - сказав на завершення професор, - щоб ваш друг зміг перебороти страх божевілля, бо страх божевілля дуже руйнівний, він значно сильніший, ніж навіть страх смерті.
Закінчив телефонну розмову і одразу ж почав згадувати випадки психіатрії серед творців світової культури. Першим згадався Федір Достоєвський. Епілепсія. Він все життя з нею жив і зумів написати чимало великих романів, що стали світовою класикою.
Великий артист Іннокентій Смоктуновський начебто страждав шизофренією. Про це чимало говорилося, але ніде немає цьому документальних підтверджень. І, якщо це навіть так, то хвороба, схоже, лише підсилила його й без того величезний талант.
Згадався американський великий математик Джон Неш, який страждав важкою формою шизофренії зі слуховими та зоровими галюцинаціями. При цьому його математичні праці були настільки грандіозними, що хворому математику присудили Нобелівську премію.
Інший лауреат Нобелівської премії Ернест Гемінгвей в останні роки життя, як стверджували його рідні, теж начебто мав проблеми з психікою. Йому начебто марилися агенти спецслужб, які за ним стежать і які його підслуховують. Гемінгвея лікували електрошоком. Остаточно зруйнували йому психіку, вбили здатність писати, що, зрештою, й призвело до такого трагічного фіналу - самогубства у віці 62 років. До речі, коли через кілька десятиліть були розсекречені деякі матеріали спецслужб, виявилося, що за ним справді стежили, його справді підслуховували. І стеження було демонстративним. Тобто великого письменника зумисне зводили з розуму, а потім нав*язали електрошокову терапію. І зробили це, як вважає дехто з істриків спецслужб, підлеглі Едварда Гувера, багатолітнього шефа ФБР, якого Гемінгвей неодноразово пудлічно називав фашистом.
Знаю, що депресивним психозом стражали Чарльз Діккенс, Сідні Шелдон.
І тут мені згадався Інгмар Бергман. В пам*яті збереглося, що колись давно, у віці 58 років, у нього стався серйозний психічний зрив, і що він лікувався в психіатричній клініці, і що він зміг вистояти перед загрозою божевілля і продовжив писати сценарії, знімати фільми і ставити вистави в театрі аж до самої смерті в 2007 році, у віці 89 років. У моїй домашній бібліотеці знайшлася його біографічна книжка "LATERNA MAGICA", і я кинувся її перечитувати, а в інтернеті розшукувати всі документальні матеріали про про цього великого генія, починаючи саме з психічного розладу.
В його випадку все почалося з наїзду на нього податкової інспекції. В розвинених країнах таке інколи, на жаль, також буває. І вразлива душа великого майстра дала збій.
"У понеділок зранку, - пише Бергман, - у мене стався зрив. Сижу у кімнаті на верхньому поверсі, читаю книжку, слухаю музику. Дружина Інгрід пішла на зустріч з адвокатами. Заплющую очі і раптом відчуваю в кімнаті чиюсь присутність. Розплющую очі. І ось я стою на килимі й розглядаю самого себе, котрий сидить в кріслі. І водночас я сижу в кріслі і розглядаю себе, котрий стоїть на килимі. Це кінець, подумав я, і дороги назад немає. Чую власний жалібний голос, наче скавчання побитого пса. Підвожуся з крісла з наміром кинутися у вікно. Я не знав, що Інгрід вже повернулася додому. Через годину я вже був у психіатричному відділені Королінської лікарні. Три тижні у лікарняному відділенні минають приємно.Всі сильнодіючі препарати, які мені давали, вони позбавили мене від мук, від страждання. Я був слухняним - читав книги, багато спав, бродив коридорами, розмовляв з іншими божевільними. І нам було добре.
Якось запитую професора, чи вилікував він за життя хоч одну людину.Той усерйоз замислився і каже: "Вилікувати - це гучно сказано!" І тоді Бергман зрозумів, що його порятунок в його руках. Повернувшись з лікарні, він з головою занурюється в роботу.
"Коли загроза внутрішнього руйнування була надто сильною, -пише Бергман, - я ділив дні і ночі на чіткі відрізки часу й заповнював їх заздалегідь запланованими справами. Тільки невідступно дотримуючись такої денної та нічної програми, я міг убезпечити свою свідомість від страждань, - а вони інколи були такі нестерпні, що аж викликали зацікавлення".
Читаючи Бергмана, здається, я зрозумів в цій історії щось дуже важливе: неймовірно напружена праця - то є втеча від можливого божевілля.
Того ж вечора зустрічаюся зі своїм пост-ковідним другом, розповідаю йому про Бергмана, про те, як зумів він пережити психічний зрив та перебороти загорзу божевілля. Мій друг поїхав додому втішеним, сповненим віри й надій. А я продовжив своє друге відкриття Бергмана.
Податківці нічого незаконного не знайшли. І вони стали залякувати, шантажувати, цькувати в пресі. Тоді він вирішив покинути Швецію. "Я не можу залишатися в країні, де зі мною хочуть розправитися" - заявив він перед від*їздом для преси.
Він кілька років жив у Франції, в США. І повернувся лише після того, як тодішній Прем*єр-міністр Швеції Улоф Пальме запросив його повернутися. "Інгмар Бергман мій друг, - сказав журналістам Пальме,- і він має право творити у Швеції".
Він ніколи не вів богемного життя, не гуляв в ресторанах, не відвідував світські тусовки. Він був неймовірно зайнятий. Закінчував знімати один фільм, починав інший. Паралельно ставив вистави в театрі. І так рік за роком.
"Коли хочу згадати щось з особистого життя, - пише він в мемуарах, - закликаю на допомогу фільми та спектаклі. Наприклад, це було того літа, коли я знімав "Посмішку літньої ночі". І тоді згадую, що це був 1955 рік".
Він неймовірної напруги здоров*я часто букло на межі зриву. Збереглася його записка професору: "Спати вдається лише до половини п*ятої. В цей час безпідставна тривога пече, як паяльник. Сам не знаю, що зі мною, але описати це неможливо". Страждає він також і від постійних приступів депресії.
Він ніколи не писав свої твори дома. Зазвичай поселявся в якомусь пансіонаті і там працював. І так тривало аж до того, як він купив будинок на острові Форе. І з тих пір вже не писав ніде, окрім як на острові. На острові Форе Бергман прожив сорок років аж до смерті в 2007 році.
Цікаво, що місце проживання Бергмана було засекречено і перебувало під державною охороню. Тому що Бергман - національне надбання Швеції. Бувало, що на цьому ж острові Бергман знімав свої фільми. Артисти приїжджали на зйомки, працювали на острові, і ніхто з них навіть не здогадувався, що тут, на Форе, проживає Бергман.
24 роки він прожив на острові зі своєю п*ятою дружиною, кінозіркою Інгрід Бергман, а після її смерті ще більше десяти років жив на цьому ж острові в самотності, заповненій сумом та працею.
Життя після смерті Інгрід було схоже на добре продуманий ритуал. Рано встати. Поснідати. Сходити на прогулянку. Не читати газет. Не говорити по телефону. Сісти за письмовий стіл. Потім, пропрацювавши 45 хвилин, зробити п*ятнадцятихвилинну перерву, бо в за цей час вже починає боліти спина. Потім знову повернутися до роботи і писати ще 45 хвилин. І так до вечора. "Щоденна праця, - пише Бергман, - це боротьба з безладом, з лінощами,з хаосом, з браком дисципліни. Я постійно борюся зі своєю недисциплінованістю. Кожна година має бути чимось заповнена. Я живу за ретельно складеним планом. І в старості, після восьмидесяти, це ще важливіше, ніж в молодості та в середньому віці. Просто, щоб не розвалитися. Щовечора приймаю снодійне, і завдяки йому сплю шість годин".
Його дочка Лінн Ульман у книзі спогадів так описує його в останній рук життя: "Батько казав, що старість - це важка праця, що кожного ранку він укладав список своїх нездужань (стерплий поперек, безсоння, біль в шлунку, важкість у тілі, страх перед прийдешнім днем), дійшовши до восьми пунктів чи менше, вставав, якщо ж пунктів налічував більше, залишався в ліжку. Але такого майже не траплялося. Потрібні неабиякі зусилля, щоб зранку збадьоритися, надто коли тобі 89 років. Коли він погано почувався і не міг встати з ліжка, від роботи всеодно ніколи не відмовлявся".
******
Ось такий це був Острів. Острів реальний і Острів-метафора добровільного усамітнення і способу життя згідно з внутрішнім світом і внутрішнім покликом.
"Жити в середньовічних палацах - це дурний смак, це жлобство," - все частіше можна почути в Швеції, де люди живуть мудро і раціонально. В країні, яка дала людству великого генія Інгмара Бергмана.
Іван БЕЗСМЕРТНИЙ
На фото: будинок Інгмара Бергмана
І от зовсім недавно дзвінок університетського друга.
-Знаю, - каже, - що в тебе немало знайомих лікарів, професорів медицини, і мені потрібна твоя допомога. Причому, конфіденційна. Організуй мені таємну зустріч з психіатром, бажано з професором-психіатром. Чому таємну, думаю, пояснювати не треба. Ми не на Заході, де людина при потребі може запросто полікуватися в психіатричній клініці і потім спокійно повернутися до роботи. У нас же спілкування з психіатром - це як вирок.
-Розумію тебе, - кажу другові. - Організувати таку зустріч не проблема. Але я повинен хоч приблизно сказати професору, що сталося.
- У мене, - каже друг, - після Ковіду слухові галюцинації.
Через кілька хвилин я вже розмовляв з професором-психіатром. Іще через півгодини мій університетський друг і професор-психіатр зустрілися в одному з київських кафе і мило поспілкувалися. А потім професор-психіатр подзвонив мені:
-Ваш друг сказав, що вам можна все розповісти. Отже ситуація така.Ваш друг не єдиний, хто після Ковіду має таку проблему. Але про це майже не пишуть і не говорять, бо, як ви певно розумієте, проблеми з психікою - це останнє, про що людина хотіла б розповісти про себе. Отже, - продовжив далі професор, - слухові галюцинації бувають у двох випадках. Перший - це галюцинації як складова частина шизофренії. І другий випадок - галюцинації самі собою без будь-якого психічного розладу. Я перевірив вашого друга тестами. У нього жодної психічної хвороби немає. Як це інколи буває після Ковіду, - галюцинації самі собою. Вони можуть зникнути так само несподівано, як і з*явилися. А можуть і не зникнути ніколи. І тоді людині потрібно навчитися з цим жити. Ви, до речі, могли б своєму другові дуже допомогти.
-Яким чином?- здивувався я.
-Ви могли б його переконати в тому, що невелика проблема з психікою - це ще не вирок, з цим можна навчитися жити, і жити творчо. Розшукайте спеціально для нього в світовій культурі приклади, коли відомі письменники, артисти, художники, маючи проблеми з психікою, продовжили творче життя - писали книги, знімали фільми, грали ролі. Дуже важливо, - сказав на завершення професор, - щоб ваш друг зміг перебороти страх божевілля, бо страх божевілля дуже руйнівний, він значно сильніший, ніж навіть страх смерті.
Закінчив телефонну розмову і одразу ж почав згадувати випадки психіатрії серед творців світової культури. Першим згадався Федір Достоєвський. Епілепсія. Він все життя з нею жив і зумів написати чимало великих романів, що стали світовою класикою.
Великий артист Іннокентій Смоктуновський начебто страждав шизофренією. Про це чимало говорилося, але ніде немає цьому документальних підтверджень. І, якщо це навіть так, то хвороба, схоже, лише підсилила його й без того величезний талант.
Згадався американський великий математик Джон Неш, який страждав важкою формою шизофренії зі слуховими та зоровими галюцинаціями. При цьому його математичні праці були настільки грандіозними, що хворому математику присудили Нобелівську премію.
Інший лауреат Нобелівської премії Ернест Гемінгвей в останні роки життя, як стверджували його рідні, теж начебто мав проблеми з психікою. Йому начебто марилися агенти спецслужб, які за ним стежать і які його підслуховують. Гемінгвея лікували електрошоком. Остаточно зруйнували йому психіку, вбили здатність писати, що, зрештою, й призвело до такого трагічного фіналу - самогубства у віці 62 років. До речі, коли через кілька десятиліть були розсекречені деякі матеріали спецслужб, виявилося, що за ним справді стежили, його справді підслуховували. І стеження було демонстративним. Тобто великого письменника зумисне зводили з розуму, а потім нав*язали електрошокову терапію. І зробили це, як вважає дехто з істриків спецслужб, підлеглі Едварда Гувера, багатолітнього шефа ФБР, якого Гемінгвей неодноразово пудлічно називав фашистом.
Знаю, що депресивним психозом стражали Чарльз Діккенс, Сідні Шелдон.
І тут мені згадався Інгмар Бергман. В пам*яті збереглося, що колись давно, у віці 58 років, у нього стався серйозний психічний зрив, і що він лікувався в психіатричній клініці, і що він зміг вистояти перед загрозою божевілля і продовжив писати сценарії, знімати фільми і ставити вистави в театрі аж до самої смерті в 2007 році, у віці 89 років. У моїй домашній бібліотеці знайшлася його біографічна книжка "LATERNA MAGICA", і я кинувся її перечитувати, а в інтернеті розшукувати всі документальні матеріали про про цього великого генія, починаючи саме з психічного розладу.
В його випадку все почалося з наїзду на нього податкової інспекції. В розвинених країнах таке інколи, на жаль, також буває. І вразлива душа великого майстра дала збій.
"У понеділок зранку, - пише Бергман, - у мене стався зрив. Сижу у кімнаті на верхньому поверсі, читаю книжку, слухаю музику. Дружина Інгрід пішла на зустріч з адвокатами. Заплющую очі і раптом відчуваю в кімнаті чиюсь присутність. Розплющую очі. І ось я стою на килимі й розглядаю самого себе, котрий сидить в кріслі. І водночас я сижу в кріслі і розглядаю себе, котрий стоїть на килимі. Це кінець, подумав я, і дороги назад немає. Чую власний жалібний голос, наче скавчання побитого пса. Підвожуся з крісла з наміром кинутися у вікно. Я не знав, що Інгрід вже повернулася додому. Через годину я вже був у психіатричному відділені Королінської лікарні. Три тижні у лікарняному відділенні минають приємно.Всі сильнодіючі препарати, які мені давали, вони позбавили мене від мук, від страждання. Я був слухняним - читав книги, багато спав, бродив коридорами, розмовляв з іншими божевільними. І нам було добре.
Якось запитую професора, чи вилікував він за життя хоч одну людину.Той усерйоз замислився і каже: "Вилікувати - це гучно сказано!" І тоді Бергман зрозумів, що його порятунок в його руках. Повернувшись з лікарні, він з головою занурюється в роботу.
"Коли загроза внутрішнього руйнування була надто сильною, -пише Бергман, - я ділив дні і ночі на чіткі відрізки часу й заповнював їх заздалегідь запланованими справами. Тільки невідступно дотримуючись такої денної та нічної програми, я міг убезпечити свою свідомість від страждань, - а вони інколи були такі нестерпні, що аж викликали зацікавлення".
Читаючи Бергмана, здається, я зрозумів в цій історії щось дуже важливе: неймовірно напружена праця - то є втеча від можливого божевілля.
Того ж вечора зустрічаюся зі своїм пост-ковідним другом, розповідаю йому про Бергмана, про те, як зумів він пережити психічний зрив та перебороти загорзу божевілля. Мій друг поїхав додому втішеним, сповненим віри й надій. А я продовжив своє друге відкриття Бергмана.
Податківці нічого незаконного не знайшли. І вони стали залякувати, шантажувати, цькувати в пресі. Тоді він вирішив покинути Швецію. "Я не можу залишатися в країні, де зі мною хочуть розправитися" - заявив він перед від*їздом для преси.
Він кілька років жив у Франції, в США. І повернувся лише після того, як тодішній Прем*єр-міністр Швеції Улоф Пальме запросив його повернутися. "Інгмар Бергман мій друг, - сказав журналістам Пальме,- і він має право творити у Швеції".
Він ніколи не вів богемного життя, не гуляв в ресторанах, не відвідував світські тусовки. Він був неймовірно зайнятий. Закінчував знімати один фільм, починав інший. Паралельно ставив вистави в театрі. І так рік за роком.
"Коли хочу згадати щось з особистого життя, - пише він в мемуарах, - закликаю на допомогу фільми та спектаклі. Наприклад, це було того літа, коли я знімав "Посмішку літньої ночі". І тоді згадую, що це був 1955 рік".
Він неймовірної напруги здоров*я часто букло на межі зриву. Збереглася його записка професору: "Спати вдається лише до половини п*ятої. В цей час безпідставна тривога пече, як паяльник. Сам не знаю, що зі мною, але описати це неможливо". Страждає він також і від постійних приступів депресії.
Він ніколи не писав свої твори дома. Зазвичай поселявся в якомусь пансіонаті і там працював. І так тривало аж до того, як він купив будинок на острові Форе. І з тих пір вже не писав ніде, окрім як на острові. На острові Форе Бергман прожив сорок років аж до смерті в 2007 році.
Цікаво, що місце проживання Бергмана було засекречено і перебувало під державною охороню. Тому що Бергман - національне надбання Швеції. Бувало, що на цьому ж острові Бергман знімав свої фільми. Артисти приїжджали на зйомки, працювали на острові, і ніхто з них навіть не здогадувався, що тут, на Форе, проживає Бергман.
24 роки він прожив на острові зі своєю п*ятою дружиною, кінозіркою Інгрід Бергман, а після її смерті ще більше десяти років жив на цьому ж острові в самотності, заповненій сумом та працею.
Життя після смерті Інгрід було схоже на добре продуманий ритуал. Рано встати. Поснідати. Сходити на прогулянку. Не читати газет. Не говорити по телефону. Сісти за письмовий стіл. Потім, пропрацювавши 45 хвилин, зробити п*ятнадцятихвилинну перерву, бо в за цей час вже починає боліти спина. Потім знову повернутися до роботи і писати ще 45 хвилин. І так до вечора. "Щоденна праця, - пише Бергман, - це боротьба з безладом, з лінощами,з хаосом, з браком дисципліни. Я постійно борюся зі своєю недисциплінованістю. Кожна година має бути чимось заповнена. Я живу за ретельно складеним планом. І в старості, після восьмидесяти, це ще важливіше, ніж в молодості та в середньому віці. Просто, щоб не розвалитися. Щовечора приймаю снодійне, і завдяки йому сплю шість годин".
Його дочка Лінн Ульман у книзі спогадів так описує його в останній рук життя: "Батько казав, що старість - це важка праця, що кожного ранку він укладав список своїх нездужань (стерплий поперек, безсоння, біль в шлунку, важкість у тілі, страх перед прийдешнім днем), дійшовши до восьми пунктів чи менше, вставав, якщо ж пунктів налічував більше, залишався в ліжку. Але такого майже не траплялося. Потрібні неабиякі зусилля, щоб зранку збадьоритися, надто коли тобі 89 років. Коли він погано почувався і не міг встати з ліжка, від роботи всеодно ніколи не відмовлявся".
******
Ось такий це був Острів. Острів реальний і Острів-метафора добровільного усамітнення і способу життя згідно з внутрішнім світом і внутрішнім покликом.
"Жити в середньовічних палацах - це дурний смак, це жлобство," - все частіше можна почути в Швеції, де люди живуть мудро і раціонально. В країні, яка дала людству великого генія Інгмара Бергмана.
Іван БЕЗСМЕРТНИЙ
На фото: будинок Інгмара Бергмана
| Читайте також |
| Коментарі (0) |