Повстання почалося з вітання "Христос воскрес!"
В цей день 1954 року в Казахстані почалось Кенгі́рське повста́ння 8000 політичних в'язнів Степлагу, більшість з них - українці.
На Великдень 1954 року, 15 травня, колону жінок вели з нічної зміни на цегельному заводі в зону. Назустріч їм паралельною дорогою ішла на роботу чоловіча. Хлопці привіталися: «Христос воскрес!», дівчата відповіли: «Воістину воскрес!» В жіночій, і в чоловічій зоні були переважно українці. Один із конвоїрів, вартовий Калімулін полоснув автоматною чергою по чоловічій колоні — 13 в'язнів було вбито відразу, п'ятеро з 33 поранених померли потім у лікарні. Звістка про цей випадок збурила концтабір і, очевидно, стала початком визрівання масштабного повстання.
Повстання почалося 16 травня оголошенням загального страйку. Табірне начальство пообіцяло виконати вимоги, але вже увечері стало зрозуміло — ніхто нічого виконувати не збирається. В'язні вигнали всю охорону й обслугу, зруйнували мури між концтабірними пунктами, захопили господарчий двір. Охорона намагалася перешкодити цьому кулеметними чергами, не обійшлося без жертв, але повсталі хитрощами і маневрами зуміли домогтися свого. Уночі з 16 на 17 травня політв'язні на чолі з Віталієм Скіруком рознесли штрафний та слідчий ізолятор 3-го табірного відділення, звільнивши людей, та зруйнували саманні огорожі між табірними пунктами. Того ж дня виступ придушили, керівництво табору ввело війська, убито в ході придушення 13 людей, поранено 43, з боку репресивних органів поранено 10. Однак до 7 тисяч страйкуючих приєдналися 12 тисяч працюючих на рудниках — за 20 кілометрів від Кенгіру.
Всю адміністрацію вигнано за межі табору, розібрано мури між зонами, збудовано барикади, виставлено охорону, із захопленої зброярні та підручними заходами озброїлися. Над їдальнею повстанці вивісили червоно-чорний прапор — як ознаку смутку по загиблих.
На похоронах перших полеглих уперше звучить гімн Кенгірського повстання «У гарячих степах Казахстану сколихнулися спецлагеря», написаний за одну ніч багаторічним в'язнем, борцем за незалежну Україну Михайлом Сорокою. Десять тисяч людей різних народностей співають його українською мовою щоразу на зібраннях: свідчення єврейки Любові Бершадської.
Незалежністю від своїх катів та їхніх порядків каторжани користувалися 40 (!) діб. Упродовж них Кенгірський табір був вільнішим, аніж увесь „соціалістичний табір країн народної демократії“ разом узятий. А кенгірські зеки – найрозкріпаченішими людьми в СРСР. За всі 40 днів повстання не було жодного випадку грабунку, насильства, злодійства, міжконфесійних чи міжнаціональних конфліктів. Для того, аби надати своєму опору організованості, вони створили повстанський комітет, до якого, зокрема, увійшли член ОУН та вояк УПА Михайло Пендрак зі Славського на Дрогобиччині, який очолив „військовий відділ комітету“, його землячка та керівник жіночої сотні ОУН Ганна Михайлевич, священик УГКЦ і капелан УПА Омелян Суничук, вояк УПА, уродженець села Мстишин Луцького району Віктор Скірук, учителька зі села Бідків на Станіславівщині, член ОУН та мати вояка 1-ї дивізії УНА Лідія Супрун.
Були в тому комітеті й представники інших націй, однак міністр внутрішніх справ СРСР С. Круглов та генеральний прокурор СРСР твердили у спільній записці до Ради Міністрів СРСР, що масовою непокорою в Кенгірі керують оунівці. А російський письменник та політзек Олександр Солженіцин твердив у книзі „Архіпелаг ГУЛАГ“, що українські націоналісти, які увійшли до комітету, насправді були спостерігачами в ньому від тих своїх керівників, які залишалися у тіні, аби очолювати повстання й тоді, коли усіх комітетчиків заарештують: „Чи увійшли в цю Комісію головні справжні натхненники повстання? Очевидно, що ні. Центри, а особливо український (у всьому таборі росіян було не більше чверті), очевидно залишились самі по собі. Михайло Келлер, український партизан, який з 1941 р. воював то проти німців, то проти більшовиків, а в Кенгірі публічно зарубав стукача, з’являвся на засідання мовчазним спостерігачем від того штабу”. Особа Келлера є дуже цікавою. Коли члена УПА Василя Пендрака спіймали партизани С.Ковпака, то хтось висловився, що попався єврей з УПА. В.Пендрак миттєво зреагував і назвався Гершем Келлером, що родом із с.Аненберг Славського району Дрогобицької області (колись він знав цього єврея). Таким чином, він вберіг від репресій рідних і знайомих, а також друзів по боротьбі, які його за таким іменем не знали.
26 червня вранці, з 3 годин 25 хвилин до 4-ї ранку комісія МВС по радіо зверталася до повсталих з вимогою здатися, повідомивши про введення військ. Після цього в зону рушили 1 600 солдатів, з сотнею вишколених собак, 3 пожежні машини, 5 танків Т-34 1-ї мотострілецької дивізії військ НКВС ім. Дзержинського. Більше в радянській історії придушень табірних повстань з танками не було.
В'язні організували самооборону, забарикадувалися в 6-ти бараках. На них рушили танки, піхота кидала газові шашки та стріляла на ураження. Онуфрій Бутковський свідчить, що повстанцям вдалося підпалити 3 танки «коктейлями Молотова». Сорока в цьому часі з санітарами намагався рятувати поранених. Доктор Варконі:
„Побачивши танки, в’язні жіночого табору, щоб рятувати своїх друзів вийшли назустріч ворогу. Майже всі вони були святково вдягнуті у вишиті сорочки. Близько двох сотень (у багатьох джерелах подають їх у кількості п’ятисот) цих українських жінок і дівчат взялися за руки і лавами рушили проти танків. Але танки не зупинилися, вони навіть не зменшили швидкість й один за одним переїхали живу фалангу. Одночасно емведисти кинулися до бараків, розстрілюючи кожного зустрічного...”
Повстання було жорстоко придушене 25 червня 1954 року за допомогою армії із застосуванням танків. Проти них зброя, яку підготували повсталі, виявилася безсилою. Приблизно 700 трупів, серед яких були й дівочі, стали розплатою за 40 днів волі”.
Тарас МУЛЬ
На Великдень 1954 року, 15 травня, колону жінок вели з нічної зміни на цегельному заводі в зону. Назустріч їм паралельною дорогою ішла на роботу чоловіча. Хлопці привіталися: «Христос воскрес!», дівчата відповіли: «Воістину воскрес!» В жіночій, і в чоловічій зоні були переважно українці. Один із конвоїрів, вартовий Калімулін полоснув автоматною чергою по чоловічій колоні — 13 в'язнів було вбито відразу, п'ятеро з 33 поранених померли потім у лікарні. Звістка про цей випадок збурила концтабір і, очевидно, стала початком визрівання масштабного повстання.
Повстання почалося 16 травня оголошенням загального страйку. Табірне начальство пообіцяло виконати вимоги, але вже увечері стало зрозуміло — ніхто нічого виконувати не збирається. В'язні вигнали всю охорону й обслугу, зруйнували мури між концтабірними пунктами, захопили господарчий двір. Охорона намагалася перешкодити цьому кулеметними чергами, не обійшлося без жертв, але повсталі хитрощами і маневрами зуміли домогтися свого. Уночі з 16 на 17 травня політв'язні на чолі з Віталієм Скіруком рознесли штрафний та слідчий ізолятор 3-го табірного відділення, звільнивши людей, та зруйнували саманні огорожі між табірними пунктами. Того ж дня виступ придушили, керівництво табору ввело війська, убито в ході придушення 13 людей, поранено 43, з боку репресивних органів поранено 10. Однак до 7 тисяч страйкуючих приєдналися 12 тисяч працюючих на рудниках — за 20 кілометрів від Кенгіру.
Всю адміністрацію вигнано за межі табору, розібрано мури між зонами, збудовано барикади, виставлено охорону, із захопленої зброярні та підручними заходами озброїлися. Над їдальнею повстанці вивісили червоно-чорний прапор — як ознаку смутку по загиблих.
На похоронах перших полеглих уперше звучить гімн Кенгірського повстання «У гарячих степах Казахстану сколихнулися спецлагеря», написаний за одну ніч багаторічним в'язнем, борцем за незалежну Україну Михайлом Сорокою. Десять тисяч людей різних народностей співають його українською мовою щоразу на зібраннях: свідчення єврейки Любові Бершадської.
Незалежністю від своїх катів та їхніх порядків каторжани користувалися 40 (!) діб. Упродовж них Кенгірський табір був вільнішим, аніж увесь „соціалістичний табір країн народної демократії“ разом узятий. А кенгірські зеки – найрозкріпаченішими людьми в СРСР. За всі 40 днів повстання не було жодного випадку грабунку, насильства, злодійства, міжконфесійних чи міжнаціональних конфліктів. Для того, аби надати своєму опору організованості, вони створили повстанський комітет, до якого, зокрема, увійшли член ОУН та вояк УПА Михайло Пендрак зі Славського на Дрогобиччині, який очолив „військовий відділ комітету“, його землячка та керівник жіночої сотні ОУН Ганна Михайлевич, священик УГКЦ і капелан УПА Омелян Суничук, вояк УПА, уродженець села Мстишин Луцького району Віктор Скірук, учителька зі села Бідків на Станіславівщині, член ОУН та мати вояка 1-ї дивізії УНА Лідія Супрун.
Були в тому комітеті й представники інших націй, однак міністр внутрішніх справ СРСР С. Круглов та генеральний прокурор СРСР твердили у спільній записці до Ради Міністрів СРСР, що масовою непокорою в Кенгірі керують оунівці. А російський письменник та політзек Олександр Солженіцин твердив у книзі „Архіпелаг ГУЛАГ“, що українські націоналісти, які увійшли до комітету, насправді були спостерігачами в ньому від тих своїх керівників, які залишалися у тіні, аби очолювати повстання й тоді, коли усіх комітетчиків заарештують: „Чи увійшли в цю Комісію головні справжні натхненники повстання? Очевидно, що ні. Центри, а особливо український (у всьому таборі росіян було не більше чверті), очевидно залишились самі по собі. Михайло Келлер, український партизан, який з 1941 р. воював то проти німців, то проти більшовиків, а в Кенгірі публічно зарубав стукача, з’являвся на засідання мовчазним спостерігачем від того штабу”. Особа Келлера є дуже цікавою. Коли члена УПА Василя Пендрака спіймали партизани С.Ковпака, то хтось висловився, що попався єврей з УПА. В.Пендрак миттєво зреагував і назвався Гершем Келлером, що родом із с.Аненберг Славського району Дрогобицької області (колись він знав цього єврея). Таким чином, він вберіг від репресій рідних і знайомих, а також друзів по боротьбі, які його за таким іменем не знали.
26 червня вранці, з 3 годин 25 хвилин до 4-ї ранку комісія МВС по радіо зверталася до повсталих з вимогою здатися, повідомивши про введення військ. Після цього в зону рушили 1 600 солдатів, з сотнею вишколених собак, 3 пожежні машини, 5 танків Т-34 1-ї мотострілецької дивізії військ НКВС ім. Дзержинського. Більше в радянській історії придушень табірних повстань з танками не було.
В'язні організували самооборону, забарикадувалися в 6-ти бараках. На них рушили танки, піхота кидала газові шашки та стріляла на ураження. Онуфрій Бутковський свідчить, що повстанцям вдалося підпалити 3 танки «коктейлями Молотова». Сорока в цьому часі з санітарами намагався рятувати поранених. Доктор Варконі:
„Побачивши танки, в’язні жіночого табору, щоб рятувати своїх друзів вийшли назустріч ворогу. Майже всі вони були святково вдягнуті у вишиті сорочки. Близько двох сотень (у багатьох джерелах подають їх у кількості п’ятисот) цих українських жінок і дівчат взялися за руки і лавами рушили проти танків. Але танки не зупинилися, вони навіть не зменшили швидкість й один за одним переїхали живу фалангу. Одночасно емведисти кинулися до бараків, розстрілюючи кожного зустрічного...”
Повстання було жорстоко придушене 25 червня 1954 року за допомогою армії із застосуванням танків. Проти них зброя, яку підготували повсталі, виявилася безсилою. Приблизно 700 трупів, серед яких були й дівочі, стали розплатою за 40 днів волі”.
Тарас МУЛЬ
| Читайте також |
| Коментарі (0) |