Похід «Козацькими шляхами»: 30-річчя
Сьогодні – рівно 30 років, як 14 липня 1991 року почався знаменитий агітаційно-просвітницький похід «Козацькими шляхами» – Чернігівських обласних організацій Народного Руху України і Товариства «Просвіта».
Йому передував за рік до цього, у липні 1990 року, подібний похід «Дзвін-90». Але він тривав всього 2 дні, по центральних районах. А цей був тиждень, по північних і північно-східних районах. Втім, обидва походи мали на фініші одну й ту ж точку – легендарний Батурин, Гетьманську столицю України. Але на той момент майже на три століття викреслену з нашої історії і російською імперією, і її наступником комуно-радянським СРСР. Бо Батурин був символом поруху України до незалежності. І саме Чернігівські Рух і «Просвіта» почали святу справу відродження Батурина у національній пам`яті. Тоді, в липні 1990-го, в Батурині вперше пролунав відкрито наш національний Гімн «Ще не вмерла Україна». Тоді ж тут вперше була відслужена панахида, пролунала українською мовою молитва за славного гетьмана Івана Мазепу та загалом українських козаків, жертв московщини.
Нагадаю історичний контекст обох походів. Ми можемо зараз по різному оцінювати ініційовану останнім лідером компартії і СРСР Михайлом Горбачовим, українцем по матері, так звану Перебудову. Чи то була лібералізація режиму, чи спроба якось його оновити. Але факт той, що на літо 1990 року, на 6-му році Перебудови вже відбувалися незворотні процеси демократизації. Розвалювався, власне, вже розвалився вимурований Радянським Союзом соціалістичний табір, принаймні в Європі. На шлях повної незалежності, демократії стали Польща, Угорщина, Болгарія, Румунія, Югославія, Чехословаччина. В СРСР країни Балтії – Литва, Латвія, Естонія проголосили незалежність, якщо точніше – її відновлення, бо чітко заявили, що ніколи й не вступали в СРСР, а були ним окуповані у 1940 році. Проголошували незалежність республіки Закавказзя.
16 липня 1990 року Верховна Рада України, ще тоді Української РСР, обрана весною того року як Рада 12-го скликання, а за рік перетворена у Верховну Раду України 1-го скликання, ухвалила Декларацію про державний суверенітет України. Якщо говорити прямо, це, за суттю, вже було проголошення незалежності, адже, згідно словника, суверенітет – це, власне, і є незалежність держави. Але потрібен був ще рік агонії Союзу, щоб після комуністичного путчу серпня 1991 року він розвалився остаточно.
Я не був учасником походу «Дзвін-90». Хоч при самому його початку, коли він одразу після Чернігова прибув до Куликівки, я разом з друзями допомагав організовувати виступ учасників походу на центральній площі селища. Але вранці похід пішов далі.
А я не був тоді ні членом Руху, став ним у 1993 році, ні членом «Просвіти» – лише в листопаді 1991 року я створив і очолив Куликівську організацію Товариства.
Тоді, влітку 1990 року, я вже 17-й рік працював журналістом у Куликівській районній газеті «Поліська правда». Там же пропрацював аж по травень 1996 року включно. І всі просвітянські, рухівські видавничі справи, про які далі, робив громадських засадах.
Але я знав уже декого з чернігівського просвітянсько-рухівського товариства. Насамперед, Василя Чепурного, по спільній журналістській праці – він трудився журналістом обласної молодіжної газети «Комсомольський гарт». Знав і вже не перший рік, і декого з літераторів, адже чимало років був членом обласної літературної студії. Серед знайомих була, зокрема, поетеса, вчителька Надія Галковська.
І ось саме знайомі учасники походу «Козацькими шляхами» долучили мене до його учасників, як журналіста насамперед.
Восьмиденний похід був чудово організований. А це непросто для такої великої групи майже у 20 чоловік. Транспорт, побут, харчування на свіжому повітрі, ночівлі в оселях, а частіше на природі, в туристичних наметах. Весь графік походу всі численні його зустрічі, виступи були старанно сплановані, чітко все виконувалося. Чудовим організатором виступив Володимир Ступак, тоді ще 31-річний. На той момент – відповідальний секретар обласної «Просвіти» і один з керівників обласного Руху, згодом – його багаторічний голова. Очолювали похід голови цих організацій: Руху – Валерій Сарана, «Просвіти» - Василь Чепурний.
З нами був і брав участь у всіх виступах, проводив молебні священник недавно відновленої Української автокефальної православної церкви з Чернігова. Пізніше УАПЦ стала основою Київського патріархату.
А робочою основою походу був співочий гурт обласної «Просвіти» під назвою «Причастя». Керівницею його була Лариса Куровська, музикознавець, викладач Музичного училищі імені Л, Ревуцького, голова міської організації «Просвіти». Виступ гурту, власне, і був основою всіх зустрічей з людьми, всіх акцій. Йому передували агітаційні виступи, про Україну, її історію, культуру, про потребу нарешті здобути повну незалежність, мати свою державу. Особливо пристрасними були виступи Василя Чепурного.
На місцях теж все було підготовлене, всі зустрічі організовували місцеві активісти Руху і «Просвіти». В більшості, зустрічі проходили під відкритим небом, але інколи і в будинках культури.
Мабуть. не згадаю зараз всіх учасників походу, окрім уже названих. В співочому гурті, до речі, чудово співав Ступак. А ще – педагог Галина Нестеренко, робітник Іван Іващенко, лікар, потім голова обласної організації екологічної асоціації «Зелений світ» Іван Осадців. Звичайно ж, і чудова поетка і співачка Надія Галковська. Музикантом, баяністом, був концертмейстер обласної філармонії, в подальшому відомий композитор Микола Збарацький.
Забігаючи наперед, скажу, що гурт «Причастя» був основою ще двох поїздок обласної «Просвіти» – до української діаспори: у 1992 році в Білорусь, у Мінськ, і у 1994 році – в Литву (Вільнюс, Каунас).
Представником щойно відроджуваного українського козацтва був Володимир Бичек, котрий грав «роль» козацького полковника.
Весь похід переповідати довго. Згадується величезний ентузіазм, з яким він проходив із з яким нас скрізь зустрічали люди.
Маршрут був такий: Чернігів, Седнів, Менський район (ряд сіл і Мена), Сосницький район, Коропський район (села і райцентр), Новгород-Сіверський район (місто і села), і фініш у Батурині.
Першу річницю Декларації про суверенітет ми зустріли 16 липня в селі Дігтярівці Новгород-Сіверського району. Тут піднялися на гору над Десною, до напівзруйнованої древньої церкви, зведеної гетьманом Мазепою і поруйнованої за Союзу. Зараз вона нарешті відновлюється. Скільки тоді було таких поруйнованих, закритих церков…
І ще одне: саме в цьому поході народилася легендарна пісня «Козачка», що облетіла весь світ, все світове українство. Вечорами, коли всі весело відпочивали біля вогнища, серед наметів, Надія Галковська і Микола Збарацький сідали неподалік окремо і щось награвали, наспівували. І ось пізно увечері 18 липня, на луках біля Коропа співавтори гучно запрошують всіх до вогнища, на прем`єру нової пісні. І тут вони вперше виконали «Козачку». Приспів «Я козачка твоя, я дружина твоя, пане полковнику мій синьоокий» всі схопили й підхопили моментально.
Вже другого дня пісню розучив і виконував на зустрічах гарт «Причастя».
Істини ради, варто сказати, що сам вірш Надія написала раніше. Я чув його в її виконанні на одному з просвітянських вечорів, які тоді проводилися в Будинку культури будівельників. Але мелодія, пісня народилися в поході. Так що у неділю 18 липня буде і ювілей легендарної пісні.
Похід завершився дводенним Козацьким святом у Батурині, 20 і 21 липня. Воно, і це було сплановано зарані, стало всеукраїнським. Прибули хори з Києва, Західної України. Фінал свята був на стадіоні, у неділю 21 липня. На урочистостях в Будинку культури виступили Левко Лук`яненко, Роман Іваничук. Живий класик української літератури, львів`янин Іваничук почав відродження Батурина в нашій пам`яті ще раніше, своїми творами. Потім він постійно приїздив у Гетьманську столицю, для якої так багато зробив як письменник, депутат парламенту, громадський діяч. А самі Козацькі свята, згодом, як правило, в середині червня, стали щорічним, набули статусу обласного Козацького свята, а в деякі роки були всеукраїнськими і навіть міжнародними. І ми, просвітяни, рухівці, брали у них найактивнішу участь.
Додам, що своєрідним подовженням походу став дводенний похід цієї ж групи на південний схід області, на Ічнянщину. Це була середина серпня 1991 року, буквально за кілька днів до путчу ГКЧП і краху СРСР і проголошення 24 червня Незалежності України.
Тепер скажу як журналіст. В цих походах всі відчули, як бракує друкованого слова, нового, демократичного, національного. І ми почали цю роботу. Першою ластівкою став альманах обласної «Просвіти» – «Просвіта-92». Він нині бібліографічна рідкість, в цьому стільки цікавих публікацій з історії, краєзнавства, літературних творів. Цю брошуру підготували ми з Чепурним. Я був її редактором. З простої причини: як уже згадував, я працював у редакції Куликівської райгазети. І поруч була районна друкарня, де видавалася ця газета. Колективи редакції і друкарні були, практично, єдиним цілим. І я мав можливість організувати тут видання альманаху: набір, верстку, друк. До речі, при повному сприянні поліграфістів, як і надалі по газеті. Планувалося, що це буде щоквартальник. Але я пішов далі і запропонував у «Просвіті» замість альманаху спробувати видавати газету. Знову таки враховуючи реальні, практичні можливості, мою роботу в Куликівці.
Так і народилася знаменита обласна газета «Сіверщина», перший номер якої вийшов у грудні 1992 року, як спільне видання Руху і «Просвіти». Там же, в Куликівській друкарні. «Редакцією» були два журналісти: Василь Чепурний, виконуючий обов`язки редактора (редактором офіційно не міг бути, бо вже працював у владі, керівником прес-служби, по-теперішньому кажучи, обласної адміністрації), і я, Петро Антоненко, відповідальний секретар газети. Восени 1993 року конференція обласної «Просвіти» обрала, призначила мене редактором «Сіверщини», і я був ним 12 з половиною років. У перші роки, повторю, «волонтерськи», як і Чепурний. Бо лише у травні 1996 року пішов з райгазети і зайнявся безпосередньо виданням «Сіверщини». Газета робилася в Куликівці по липень 1994-го, потім перейшла на видання в обласне видавництво «Десна».
…Пройшло 30 років. Вже кілька років не виходить «Сіверщина», як і створене пізніше її дочірнє видання обласна газета «Біла хата». В Україні зникли десятки рухівських і просвітянських газети. Знаменитий колись Рух у глибокій кризі. Не набагато краще справи і у «Просвіті». І загалом національно-демократичні сили на узбіччі суспільного життя.
Україна пережила дві революції. Найстрашніше – на нашій землі восьмий рік війна, вперше за нашу незалежність: тисячі вбитих, десятки тисяч поранених, півтора мільйони біженців. Україна, теж вперше в новій історії, втратила території. І кінця війні і цим втратам не видно.
В суспільстві величезне розчарування і болюче запитання: чому у нас так не склалося, як у тих же колишніх співкамерників по соцконцтабору, які давно вже у НАТО і Євросоюзі? Чому таке убоге життя народу в таки ж одній з найбагатших країн Європи? А саме такою вона подавалася, і правильно, у тій нашій скромній агітації, з якою ми йшли до людей 30 років тому. Аж 30 років!
Відповіді шукаймо разом. Непрості, болючі, бо щось таки не так в нас самих. Але поки що – згадуймо і цю нашу історію, 30-річчя цього знаменитого походу «Козацькими шляхами».
* * *
Я зараз звертаюсь до учасників цього походу, а ними можна назвати й тих, хто його організовував і зустрічав нас у районах, з пропозицією щось доповнити, може, уточнити в моїй розповіді. А, може. б і відзначити це 30-річчя спільно, в Чернігові чи Батурині.
Петро АНТОНЕНКО
Йому передував за рік до цього, у липні 1990 року, подібний похід «Дзвін-90». Але він тривав всього 2 дні, по центральних районах. А цей був тиждень, по північних і північно-східних районах. Втім, обидва походи мали на фініші одну й ту ж точку – легендарний Батурин, Гетьманську столицю України. Але на той момент майже на три століття викреслену з нашої історії і російською імперією, і її наступником комуно-радянським СРСР. Бо Батурин був символом поруху України до незалежності. І саме Чернігівські Рух і «Просвіта» почали святу справу відродження Батурина у національній пам`яті. Тоді, в липні 1990-го, в Батурині вперше пролунав відкрито наш національний Гімн «Ще не вмерла Україна». Тоді ж тут вперше була відслужена панахида, пролунала українською мовою молитва за славного гетьмана Івана Мазепу та загалом українських козаків, жертв московщини.
Нагадаю історичний контекст обох походів. Ми можемо зараз по різному оцінювати ініційовану останнім лідером компартії і СРСР Михайлом Горбачовим, українцем по матері, так звану Перебудову. Чи то була лібералізація режиму, чи спроба якось його оновити. Але факт той, що на літо 1990 року, на 6-му році Перебудови вже відбувалися незворотні процеси демократизації. Розвалювався, власне, вже розвалився вимурований Радянським Союзом соціалістичний табір, принаймні в Європі. На шлях повної незалежності, демократії стали Польща, Угорщина, Болгарія, Румунія, Югославія, Чехословаччина. В СРСР країни Балтії – Литва, Латвія, Естонія проголосили незалежність, якщо точніше – її відновлення, бо чітко заявили, що ніколи й не вступали в СРСР, а були ним окуповані у 1940 році. Проголошували незалежність республіки Закавказзя.
16 липня 1990 року Верховна Рада України, ще тоді Української РСР, обрана весною того року як Рада 12-го скликання, а за рік перетворена у Верховну Раду України 1-го скликання, ухвалила Декларацію про державний суверенітет України. Якщо говорити прямо, це, за суттю, вже було проголошення незалежності, адже, згідно словника, суверенітет – це, власне, і є незалежність держави. Але потрібен був ще рік агонії Союзу, щоб після комуністичного путчу серпня 1991 року він розвалився остаточно.
Я не був учасником походу «Дзвін-90». Хоч при самому його початку, коли він одразу після Чернігова прибув до Куликівки, я разом з друзями допомагав організовувати виступ учасників походу на центральній площі селища. Але вранці похід пішов далі.
А я не був тоді ні членом Руху, став ним у 1993 році, ні членом «Просвіти» – лише в листопаді 1991 року я створив і очолив Куликівську організацію Товариства.
Тоді, влітку 1990 року, я вже 17-й рік працював журналістом у Куликівській районній газеті «Поліська правда». Там же пропрацював аж по травень 1996 року включно. І всі просвітянські, рухівські видавничі справи, про які далі, робив громадських засадах.
Але я знав уже декого з чернігівського просвітянсько-рухівського товариства. Насамперед, Василя Чепурного, по спільній журналістській праці – він трудився журналістом обласної молодіжної газети «Комсомольський гарт». Знав і вже не перший рік, і декого з літераторів, адже чимало років був членом обласної літературної студії. Серед знайомих була, зокрема, поетеса, вчителька Надія Галковська.
І ось саме знайомі учасники походу «Козацькими шляхами» долучили мене до його учасників, як журналіста насамперед.
Восьмиденний похід був чудово організований. А це непросто для такої великої групи майже у 20 чоловік. Транспорт, побут, харчування на свіжому повітрі, ночівлі в оселях, а частіше на природі, в туристичних наметах. Весь графік походу всі численні його зустрічі, виступи були старанно сплановані, чітко все виконувалося. Чудовим організатором виступив Володимир Ступак, тоді ще 31-річний. На той момент – відповідальний секретар обласної «Просвіти» і один з керівників обласного Руху, згодом – його багаторічний голова. Очолювали похід голови цих організацій: Руху – Валерій Сарана, «Просвіти» - Василь Чепурний.
З нами був і брав участь у всіх виступах, проводив молебні священник недавно відновленої Української автокефальної православної церкви з Чернігова. Пізніше УАПЦ стала основою Київського патріархату.
А робочою основою походу був співочий гурт обласної «Просвіти» під назвою «Причастя». Керівницею його була Лариса Куровська, музикознавець, викладач Музичного училищі імені Л, Ревуцького, голова міської організації «Просвіти». Виступ гурту, власне, і був основою всіх зустрічей з людьми, всіх акцій. Йому передували агітаційні виступи, про Україну, її історію, культуру, про потребу нарешті здобути повну незалежність, мати свою державу. Особливо пристрасними були виступи Василя Чепурного.
На місцях теж все було підготовлене, всі зустрічі організовували місцеві активісти Руху і «Просвіти». В більшості, зустрічі проходили під відкритим небом, але інколи і в будинках культури.
Мабуть. не згадаю зараз всіх учасників походу, окрім уже названих. В співочому гурті, до речі, чудово співав Ступак. А ще – педагог Галина Нестеренко, робітник Іван Іващенко, лікар, потім голова обласної організації екологічної асоціації «Зелений світ» Іван Осадців. Звичайно ж, і чудова поетка і співачка Надія Галковська. Музикантом, баяністом, був концертмейстер обласної філармонії, в подальшому відомий композитор Микола Збарацький.
Забігаючи наперед, скажу, що гурт «Причастя» був основою ще двох поїздок обласної «Просвіти» – до української діаспори: у 1992 році в Білорусь, у Мінськ, і у 1994 році – в Литву (Вільнюс, Каунас).
Представником щойно відроджуваного українського козацтва був Володимир Бичек, котрий грав «роль» козацького полковника.
Весь похід переповідати довго. Згадується величезний ентузіазм, з яким він проходив із з яким нас скрізь зустрічали люди.
Маршрут був такий: Чернігів, Седнів, Менський район (ряд сіл і Мена), Сосницький район, Коропський район (села і райцентр), Новгород-Сіверський район (місто і села), і фініш у Батурині.
Першу річницю Декларації про суверенітет ми зустріли 16 липня в селі Дігтярівці Новгород-Сіверського району. Тут піднялися на гору над Десною, до напівзруйнованої древньої церкви, зведеної гетьманом Мазепою і поруйнованої за Союзу. Зараз вона нарешті відновлюється. Скільки тоді було таких поруйнованих, закритих церков…
І ще одне: саме в цьому поході народилася легендарна пісня «Козачка», що облетіла весь світ, все світове українство. Вечорами, коли всі весело відпочивали біля вогнища, серед наметів, Надія Галковська і Микола Збарацький сідали неподалік окремо і щось награвали, наспівували. І ось пізно увечері 18 липня, на луках біля Коропа співавтори гучно запрошують всіх до вогнища, на прем`єру нової пісні. І тут вони вперше виконали «Козачку». Приспів «Я козачка твоя, я дружина твоя, пане полковнику мій синьоокий» всі схопили й підхопили моментально.
Вже другого дня пісню розучив і виконував на зустрічах гарт «Причастя».
Істини ради, варто сказати, що сам вірш Надія написала раніше. Я чув його в її виконанні на одному з просвітянських вечорів, які тоді проводилися в Будинку культури будівельників. Але мелодія, пісня народилися в поході. Так що у неділю 18 липня буде і ювілей легендарної пісні.
Похід завершився дводенним Козацьким святом у Батурині, 20 і 21 липня. Воно, і це було сплановано зарані, стало всеукраїнським. Прибули хори з Києва, Західної України. Фінал свята був на стадіоні, у неділю 21 липня. На урочистостях в Будинку культури виступили Левко Лук`яненко, Роман Іваничук. Живий класик української літератури, львів`янин Іваничук почав відродження Батурина в нашій пам`яті ще раніше, своїми творами. Потім він постійно приїздив у Гетьманську столицю, для якої так багато зробив як письменник, депутат парламенту, громадський діяч. А самі Козацькі свята, згодом, як правило, в середині червня, стали щорічним, набули статусу обласного Козацького свята, а в деякі роки були всеукраїнськими і навіть міжнародними. І ми, просвітяни, рухівці, брали у них найактивнішу участь.
Додам, що своєрідним подовженням походу став дводенний похід цієї ж групи на південний схід області, на Ічнянщину. Це була середина серпня 1991 року, буквально за кілька днів до путчу ГКЧП і краху СРСР і проголошення 24 червня Незалежності України.
Тепер скажу як журналіст. В цих походах всі відчули, як бракує друкованого слова, нового, демократичного, національного. І ми почали цю роботу. Першою ластівкою став альманах обласної «Просвіти» – «Просвіта-92». Він нині бібліографічна рідкість, в цьому стільки цікавих публікацій з історії, краєзнавства, літературних творів. Цю брошуру підготували ми з Чепурним. Я був її редактором. З простої причини: як уже згадував, я працював у редакції Куликівської райгазети. І поруч була районна друкарня, де видавалася ця газета. Колективи редакції і друкарні були, практично, єдиним цілим. І я мав можливість організувати тут видання альманаху: набір, верстку, друк. До речі, при повному сприянні поліграфістів, як і надалі по газеті. Планувалося, що це буде щоквартальник. Але я пішов далі і запропонував у «Просвіті» замість альманаху спробувати видавати газету. Знову таки враховуючи реальні, практичні можливості, мою роботу в Куликівці.
Так і народилася знаменита обласна газета «Сіверщина», перший номер якої вийшов у грудні 1992 року, як спільне видання Руху і «Просвіти». Там же, в Куликівській друкарні. «Редакцією» були два журналісти: Василь Чепурний, виконуючий обов`язки редактора (редактором офіційно не міг бути, бо вже працював у владі, керівником прес-служби, по-теперішньому кажучи, обласної адміністрації), і я, Петро Антоненко, відповідальний секретар газети. Восени 1993 року конференція обласної «Просвіти» обрала, призначила мене редактором «Сіверщини», і я був ним 12 з половиною років. У перші роки, повторю, «волонтерськи», як і Чепурний. Бо лише у травні 1996 року пішов з райгазети і зайнявся безпосередньо виданням «Сіверщини». Газета робилася в Куликівці по липень 1994-го, потім перейшла на видання в обласне видавництво «Десна».
…Пройшло 30 років. Вже кілька років не виходить «Сіверщина», як і створене пізніше її дочірнє видання обласна газета «Біла хата». В Україні зникли десятки рухівських і просвітянських газети. Знаменитий колись Рух у глибокій кризі. Не набагато краще справи і у «Просвіті». І загалом національно-демократичні сили на узбіччі суспільного життя.
Україна пережила дві революції. Найстрашніше – на нашій землі восьмий рік війна, вперше за нашу незалежність: тисячі вбитих, десятки тисяч поранених, півтора мільйони біженців. Україна, теж вперше в новій історії, втратила території. І кінця війні і цим втратам не видно.
В суспільстві величезне розчарування і болюче запитання: чому у нас так не склалося, як у тих же колишніх співкамерників по соцконцтабору, які давно вже у НАТО і Євросоюзі? Чому таке убоге життя народу в таки ж одній з найбагатших країн Європи? А саме такою вона подавалася, і правильно, у тій нашій скромній агітації, з якою ми йшли до людей 30 років тому. Аж 30 років!
Відповіді шукаймо разом. Непрості, болючі, бо щось таки не так в нас самих. Але поки що – згадуймо і цю нашу історію, 30-річчя цього знаменитого походу «Козацькими шляхами».
* * *
Я зараз звертаюсь до учасників цього походу, а ними можна назвати й тих, хто його організовував і зустрічав нас у районах, з пропозицією щось доповнити, може, уточнити в моїй розповіді. А, може. б і відзначити це 30-річчя спільно, в Чернігові чи Батурині.
Петро АНТОНЕНКО
| Читайте також |
| Коментарі (0) |