Поет вогню і динаміту
У плеяді наших літераторів «Розстріляного відродження» ім’я Василя Еллана-Блакитного стоїть дещо окремо.
Він не пройшов через табори, бо помер від хвороби аорти ще 4 грудня 1925 р. Та, як і багатьох інших, радянський режим спробував викреслити його з української історії. Тим часом В. Еллан-Блакитний — один із провідних українських діячів, які підтримали більшовиків в Україні. І тим самим не в останню чергу зробили можливою їхню перемогу.
Василь Михайлович Елланський народився 12 січня 1894 р. в родині священника, що очолював парафію у селі Козел Чернігівського повіту. Коли Василю було чотири роки, батько помер. Василь з мамою переїжджає до Чернігова. Але там жили лише взимку, а влітку виїздили у села Козел чи Тулиголова (Глухівський повіт) до відомої української родини Модзалевських (до бабусі Василя).
Мати Василя підтримувала дружні стосунки з родиною Коцюбинських. Десь 1911 р. Василь познайомився з М. Коцюбинським, його дружиною Вірою Устимівною. Він відвідував «суботи» М. Коцюбинського, всі лекції і вистави «Просвіти». Ще одна людина, яка помітно впливала на Василя, — вчитель малювання в семінарії М. Жук. На його уроках учні розмовляли лише українською, читали українські газети.
У семінарії, де вчився В. Елланський, він зарекомендував себе як не надто добрий учень. З класу в клас переходив за другим розрядом (до речі, як і його товариш П. Тичина). До того ж мав серйозні проблеми зі здоров’ям.
Постійно отримував незадовільні оцінки, насамперед по «священному писанию», загальна оцінка ніколи не піднімалася вище 3, і, хоч як дивно, в одній чверті отримав 2 з літератури. Єдину п’ятірку по закінченні семінарії Василь мав з поведінки.
Якось Василь висловив свою думку щодо померлого керівника семінарії, після чого його ледь не вигнали з навчального закладу. Іншим разом він брав активну участь у так званому картопляному бунті, спрямованому проти жорстокого режиму семінарії.
Зовні враження бунтаря Василь не справляв. За згадкою однолітків «це був надзвичайний талановитий юнак з чудовою поетичною душею... Він так любив квіти, так красиво, так поетично розумів їх красу». Вимальовується особа надзвичайно романтична та емоційна, чоловік, що дуже гостро відчуває несправедливість і бажає перебудувати світ навкруг себе.
Зрештою він покинув семінарію і 1914 р. вступив до Київського комерційного інституту — вже під час Першої світової війни.
Події 1917 р. Василь зустрів людиною переконаною в необхідності революції і готовою зробити все від нього залежне для наближення «волі огнецвіту» для свого народу. Про це свідчить і дореволюційний вірш «Україна»: «Тобі, Україно моя, і перший мій подих, і подих останній», а далі: «Вогню ж, динаміту. Хай згине минуле в ім’я будучини». Тоді у Чернігові, як і скрізь в Україні, стрімко відроджується легальний український рух. Ходили чутки, що В. Елланський у перші дні революції на чернігівській міській вежі почепив національний український прапор...
У червні 1917 року В. Елланський бере участь в українському губернському з’їзді, де, між іншим, обстоює ідею необхідності створення власного українського війська.
Василь стає інструктором Української Центральної Ради, працює в комітеті з охорони пам’яток старовини. Водночас створюється чернігівська організація Української партії соціалістів-революціонерів, лідером якої він стає. У двадцять чотири роки В. Елланський — один із провідників українського соціалістичного руху в губернії. Він з головою пірнув у політику. Не звертав уваги на засторогу лікарів, що категорично вимагали від нього спокою.
Василь належав до тієї когорти молоді, що своїм першочерговим завданням вважала революцію, спалюючи в ній самого себе. Українські есери прагнули контролювати селянський рух у губернії. І досягли в цьому неабияких успіхів. Місцева філія УПСР швидко домоглася входження селянських рад до Української селянської спілки. Що ж до Василя, то на другому селянському з’їзді Чернігівської губернії він обирається кандидатом до виконкому Ради селянських депутатів, на третьому з’їзді повноправно входить до його складу. Восени В. Елланський уже виконує обов’язки голови Чернігівської губернської Селянської спілки.
Національна ідея домінує в цей період у публіцистиці В. Елланського, зокрема в його міркуваннях про роль і місце інтелігенції. Найбільш дістається від В. Еллана тим «тоже малоросам», потомкам козаків, перевертням і ренегатам, які найбільше ненавидять усе українське саме тому, що діди їх — козацька старшина — колись вольності народні московським царям та боярам за маєтки продали». Саме вони, на думку В. Еллана, є найлютішими ворогами України.
Тоді як, власне, і тепер ці люди прикривались протиставленням «ми — вони». «Ми» — «проводники общечеловеческих идей», «вони» — «націоналісти». Та якось воно так дивно виходило, що прихильники перших не бажали ні вивчати українську мову, все життя проживши в Україні, ні шанувати українську культуру, в кращому разі сприймаючи її лише на шароварному рівні. В. Елланський закликав їх: «Коли ви живете на землі українського народу, їсте його хліб, ви не можете відмовитися від своєї пайки творчої роботи, коли ви дійсно хочете добра народові, з якого живете, бо тільки національним шляхом прийде народові світ. В момент народного відродження не може бути «ми і вони», а мусить бути велике, творче «ми», велике єднання всіх творчих сил, бо коли хто в критичний момент не з народом, той проти нього».
Серед документів В. Еллана збереглися нотатки, що засвідчують його прагнення з’ясувати для себе проблему нації як такої, української зокрема. Він жодного слова не пише про співвідношення класів у нації. Мабуть, тоді класова боротьба для нього ще не стала головною рушійною силою історії. Але події у країні штовхали таких, як Василь, котрий змалку був переконаний у вищій мудрості народу, саме на шлях класової боротьби, що дедалі сильніше розпалювалася в країні.
На наш погляд, головна причина переходу В. Блакитного до більшовиків — прагнення завжди бути з народом. А оскільки більшовицькі настрої охопили народ — звідси його рішення. Але до кінця свого життя В. Еллан-
Блакитний лишався саме українським більшовиком, намагаючись виправити те негативне, що, як йому здавалося, було притаманне більшовизму у національному питанні.
29—31 листопада 1917 р. у Чернігові відбулася конференція волостей і гарнізону Чернігова, роботою якої керував В. Елланський. Зібрання підтримало збройне повстання в Петрограді, чого не зробила в Чернігові жодна громадська організація, включно з Радою робітничих і солдатських депутатів. Крім того, конференція висловилася за передачу землі селянам до Установчих зборів. Мабуть, за такі дії керівництво УПСР виключило В. Блакитного зі списків кандидатів до Установчих зборів, хоча він доклав чимало зусиль для агітації за список УПСР. А наприкінці 1917 р. — на початку 1918 р. В. Елланський був серед групи заколотників, що хотіли висадити в повітря УЦР та порозумітися з більшовиками. Спроба не вдалася, та В. Блакитний зіпсував відносини з керівництвом своєї партії. Через п’ять місяців ліві українські есери, а разом з ними й В. Елланський, візьмуть гору на партійному з’їзді й стануть відомі вже як боротьбисти. Порівнюючи В. Еллана з С. Єсеніним, М. Хвильовий зазначав — якщо в останнього лірик переміг революціонера, то Василь повісив у собі лірика на користь революції.
Саме цей романтичний юнак став людиною, яка закликала своїх однодумців: «До лав єдиної Комуністичної партії більшовиків України — кроком руш». Тоді ціла когорта українських діячів шукала вихід зі становища, що склалося, в українському комунізмі, найяскравішим виразом якого стали боротьбисти. Ця ідея справді досягла великих успіхів щодо українського відродження в двадцяті роки, але потім режим знищив її фізичних носіїв...
Володимир БОЙКО, "Голос України"
Він не пройшов через табори, бо помер від хвороби аорти ще 4 грудня 1925 р. Та, як і багатьох інших, радянський режим спробував викреслити його з української історії. Тим часом В. Еллан-Блакитний — один із провідних українських діячів, які підтримали більшовиків в Україні. І тим самим не в останню чергу зробили можливою їхню перемогу.
Василь Михайлович Елланський народився 12 січня 1894 р. в родині священника, що очолював парафію у селі Козел Чернігівського повіту. Коли Василю було чотири роки, батько помер. Василь з мамою переїжджає до Чернігова. Але там жили лише взимку, а влітку виїздили у села Козел чи Тулиголова (Глухівський повіт) до відомої української родини Модзалевських (до бабусі Василя).
Мати Василя підтримувала дружні стосунки з родиною Коцюбинських. Десь 1911 р. Василь познайомився з М. Коцюбинським, його дружиною Вірою Устимівною. Він відвідував «суботи» М. Коцюбинського, всі лекції і вистави «Просвіти». Ще одна людина, яка помітно впливала на Василя, — вчитель малювання в семінарії М. Жук. На його уроках учні розмовляли лише українською, читали українські газети.
У семінарії, де вчився В. Елланський, він зарекомендував себе як не надто добрий учень. З класу в клас переходив за другим розрядом (до речі, як і його товариш П. Тичина). До того ж мав серйозні проблеми зі здоров’ям.
Постійно отримував незадовільні оцінки, насамперед по «священному писанию», загальна оцінка ніколи не піднімалася вище 3, і, хоч як дивно, в одній чверті отримав 2 з літератури. Єдину п’ятірку по закінченні семінарії Василь мав з поведінки.
Якось Василь висловив свою думку щодо померлого керівника семінарії, після чого його ледь не вигнали з навчального закладу. Іншим разом він брав активну участь у так званому картопляному бунті, спрямованому проти жорстокого режиму семінарії.
Зовні враження бунтаря Василь не справляв. За згадкою однолітків «це був надзвичайний талановитий юнак з чудовою поетичною душею... Він так любив квіти, так красиво, так поетично розумів їх красу». Вимальовується особа надзвичайно романтична та емоційна, чоловік, що дуже гостро відчуває несправедливість і бажає перебудувати світ навкруг себе.
Зрештою він покинув семінарію і 1914 р. вступив до Київського комерційного інституту — вже під час Першої світової війни.
Події 1917 р. Василь зустрів людиною переконаною в необхідності революції і готовою зробити все від нього залежне для наближення «волі огнецвіту» для свого народу. Про це свідчить і дореволюційний вірш «Україна»: «Тобі, Україно моя, і перший мій подих, і подих останній», а далі: «Вогню ж, динаміту. Хай згине минуле в ім’я будучини». Тоді у Чернігові, як і скрізь в Україні, стрімко відроджується легальний український рух. Ходили чутки, що В. Елланський у перші дні революції на чернігівській міській вежі почепив національний український прапор...
У червні 1917 року В. Елланський бере участь в українському губернському з’їзді, де, між іншим, обстоює ідею необхідності створення власного українського війська.
Василь стає інструктором Української Центральної Ради, працює в комітеті з охорони пам’яток старовини. Водночас створюється чернігівська організація Української партії соціалістів-революціонерів, лідером якої він стає. У двадцять чотири роки В. Елланський — один із провідників українського соціалістичного руху в губернії. Він з головою пірнув у політику. Не звертав уваги на засторогу лікарів, що категорично вимагали від нього спокою.
Василь належав до тієї когорти молоді, що своїм першочерговим завданням вважала революцію, спалюючи в ній самого себе. Українські есери прагнули контролювати селянський рух у губернії. І досягли в цьому неабияких успіхів. Місцева філія УПСР швидко домоглася входження селянських рад до Української селянської спілки. Що ж до Василя, то на другому селянському з’їзді Чернігівської губернії він обирається кандидатом до виконкому Ради селянських депутатів, на третьому з’їзді повноправно входить до його складу. Восени В. Елланський уже виконує обов’язки голови Чернігівської губернської Селянської спілки.
Національна ідея домінує в цей період у публіцистиці В. Елланського, зокрема в його міркуваннях про роль і місце інтелігенції. Найбільш дістається від В. Еллана тим «тоже малоросам», потомкам козаків, перевертням і ренегатам, які найбільше ненавидять усе українське саме тому, що діди їх — козацька старшина — колись вольності народні московським царям та боярам за маєтки продали». Саме вони, на думку В. Еллана, є найлютішими ворогами України.
Тоді як, власне, і тепер ці люди прикривались протиставленням «ми — вони». «Ми» — «проводники общечеловеческих идей», «вони» — «націоналісти». Та якось воно так дивно виходило, що прихильники перших не бажали ні вивчати українську мову, все життя проживши в Україні, ні шанувати українську культуру, в кращому разі сприймаючи її лише на шароварному рівні. В. Елланський закликав їх: «Коли ви живете на землі українського народу, їсте його хліб, ви не можете відмовитися від своєї пайки творчої роботи, коли ви дійсно хочете добра народові, з якого живете, бо тільки національним шляхом прийде народові світ. В момент народного відродження не може бути «ми і вони», а мусить бути велике, творче «ми», велике єднання всіх творчих сил, бо коли хто в критичний момент не з народом, той проти нього».
Серед документів В. Еллана збереглися нотатки, що засвідчують його прагнення з’ясувати для себе проблему нації як такої, української зокрема. Він жодного слова не пише про співвідношення класів у нації. Мабуть, тоді класова боротьба для нього ще не стала головною рушійною силою історії. Але події у країні штовхали таких, як Василь, котрий змалку був переконаний у вищій мудрості народу, саме на шлях класової боротьби, що дедалі сильніше розпалювалася в країні.
На наш погляд, головна причина переходу В. Блакитного до більшовиків — прагнення завжди бути з народом. А оскільки більшовицькі настрої охопили народ — звідси його рішення. Але до кінця свого життя В. Еллан-
Блакитний лишався саме українським більшовиком, намагаючись виправити те негативне, що, як йому здавалося, було притаманне більшовизму у національному питанні.
29—31 листопада 1917 р. у Чернігові відбулася конференція волостей і гарнізону Чернігова, роботою якої керував В. Елланський. Зібрання підтримало збройне повстання в Петрограді, чого не зробила в Чернігові жодна громадська організація, включно з Радою робітничих і солдатських депутатів. Крім того, конференція висловилася за передачу землі селянам до Установчих зборів. Мабуть, за такі дії керівництво УПСР виключило В. Блакитного зі списків кандидатів до Установчих зборів, хоча він доклав чимало зусиль для агітації за список УПСР. А наприкінці 1917 р. — на початку 1918 р. В. Елланський був серед групи заколотників, що хотіли висадити в повітря УЦР та порозумітися з більшовиками. Спроба не вдалася, та В. Блакитний зіпсував відносини з керівництвом своєї партії. Через п’ять місяців ліві українські есери, а разом з ними й В. Елланський, візьмуть гору на партійному з’їзді й стануть відомі вже як боротьбисти. Порівнюючи В. Еллана з С. Єсеніним, М. Хвильовий зазначав — якщо в останнього лірик переміг революціонера, то Василь повісив у собі лірика на користь революції.
Саме цей романтичний юнак став людиною, яка закликала своїх однодумців: «До лав єдиної Комуністичної партії більшовиків України — кроком руш». Тоді ціла когорта українських діячів шукала вихід зі становища, що склалося, в українському комунізмі, найяскравішим виразом якого стали боротьбисти. Ця ідея справді досягла великих успіхів щодо українського відродження в двадцяті роки, але потім режим знищив її фізичних носіїв...
Володимир БОЙКО, "Голос України"
| Читайте також |
| Коментарі (0) |