Головна › Новини › Невідома Україна
П’ять вересневих днів 1943 року...
24-Лют-10 1341 0.0 0
— Одігнали на сімдесят кілометрів — сказав моїй матері крутянський поліцай Лука Дерека.

Вже кілька днів не було чути пострілів — і ми повірили… Це було 11 вересня 1943 року. Наступного дня ми дізналися, що це брехня, черговий жарт схильного до дурних витівок поліцая, почули, що з Ніжена вже виїхала жандармерія та що загін добровольців-узбеків зі станції Крути пішов у ліс. І здогадалися: пострілів не чути тому, що радянська армія — село за селом — займає без бою…

А 13 вересня ми вже не могли виїхати: усіх коней загнано було до лісу. Але цієї ночі в колгоспі ночувала група старих німців з обозом, партизани (правдоподібно, під командою Анатолія Бандисіка) забили одного з них, а ті троє, що залишилися, поховавши забитого товариша, рушили на Ніжен.

Це були доброзичливі селяни, сумні й налякані ветерани Першої світової війни. Вони взяли на воза мою матір і кілька валізок, а ми з батьком рушили за ними пішки.

Свою валізку поклав на воза також Іван Бутко, а сам він подався стежкою над берегом Остра: у селі лишилася його дочка і він не хотів, щоб його бачили з німцями. Прилучився він до нас щойно й полі.

Ніколи більше ми з ним не зустрічалися, проте — листувалися, коли він з новою родиною замешкав у Корфу (Сполучені Штати).

Ні на Баклановому хуторі, ні біля Кінашівки, ані при в’їзді до Ніжена ми не бачили жодного німця: на мій подив, не було там патрулів і застав — не кажу вже про гармати чи танки. Було зовсім так, як у гуморесці нашого земляка О.К.Толстого:

— Но, однако же, вы видели
Аванпост или пикет?
— Ах, папаша, нас обидели:
И пикета даже нет…

А власне саме цей пункт — в’їзд до міста через Мигалівку (себто з південно-східного боку) німці мали б якщо не боронити, то принаймні — пильнувати. Також і в самому місті, крім наших нещасних обозників, були ще такі самі, але жодного танка ми не побачили. Ні один літак не кружляв над Ніженом, не чулося поблизу гарматних пострілів…

Переночували ми у знайомих, які не збиралися нікуди вирушати, певні, що «там усе змінилося»…

Цілковито випало з пам’яті, де і як батько найняв підводу, яка нас довезла до станції.

Нести валізки допомагав нам редактор ніженської газетки Ярошевський — сам він збирався виїздити 15-го. Пізніше ми довідалися, що він — у Празі, а що з ним було далі — не знаю. Ми зайняли відчинений з одного боку тамбур при товарному вагоні — і там примістилися.

З другого боку підійшов перший побачений за ці два дні німецький офіцер, люто смикав замкнені двері — я вже боявся, що він почне стріляти — але він подався геть.

Потяг складався з кількох товарних вагонів і однієї платформи з гарматою. Невдовзі під гарматою розташувалася невеличка група солдатів, і ми почули російську мову — це були добровольці, котрі складали вже тоді — задовго до Власова — чи не кращу частину німецької армії.

Неподалік від Носівки потяг зупинився над болотом; через болото до залізничного насипу ішов яз, а під насипом боком лежав потрощений вибухом вагон.

Забув згадати, що перед паротягом ішла порожня платформа, на той випадок, якщо охоронці не доглянуть захованої партизанами міни.

Нам ніякого лиха не сталося: ми простояли з півгодини, а за цей час залізничники витягли з-під рейок кілька закладених мін.

У Києві нас прийняли наші родичі Б-ські. Вони були зі старої української шляхти, але, здається, вже цілком русифіковані.

Наступного дня, надвечір, ми з батьком ішли біля вокзалу і зустріли батькового знайомого — ніженця, а він був щойно «звідти».

Тут я мушу сказати кілька слів про цю людину. Це був колишній старшина української армії, імені його пригадати не можу. Чи його з родиною було депортовано на Сибір, а чи сам він виїхав, цього я не знаю, але десь у серпні 1942 року вони із сином з Алтаю чи Забайкалля пробились додому, до Ніжена. (Це не був єдиний випадок: 1941 р. Олекса Горбач дійшов з Уралу до рідної Галичини…)

Син був мого віку. Він став поліцаєм. Щось він на мене гаркнув, я відповів:

«А ти не командуй!»

Він притих, а потім, як мені оповідали, довідавшись, хто я й що, констатував:
«Ну, то не велика риба…»

Але батьки наші були в добрих взаєминах. Тож ми почули, що вдень 15 вересня за Ніжен був бій — керівник німецьких господарників повів проти радянської армії імпровізований загін з поліцаїв та старост. Атаку було відбито, у бою поліг кагарлицький поліцай Іван Примак — молодий і симпатичний хлопець.

Наступ ішов — як я нещодавно довідався — на Магерки з північного сходу. А чи була там, крім господарників, старост і поліцаїв, бодай якась частина регулярної німецької армії, цього я досі не знаю. Схиляюся до думки, що не було жодної…

В енциклопедичному довіднику «Чернігівщина» про цю подію сказано: «У ніч на 15 вересня 1943 р. частини 60-ої армії і 16-ої повітряної армії з боєм оволоділи містом. За його визволення полягло понад 500 радянських бійців.

У збірнику «Ніженська старовина» цифри трохи інакші. Станіслав Крапив’янський на базі офіційних документів стверджує: «О 8 годині 15 вересня 1943 (…) повністю визволили Ніжин від нацистів».

У згаданому збірнику наведено також звіт генерал-лейтенанта Корчагіна. (цитую):

Потери корпуса при захвате Нежина
1. Убито 45 чел.
2. Ранено 117 чел.
Всего 102 чел.

Це виглядає на правду. Але там же читаємо (це — про ворога): «Уничтожено солдат и офицеров до 1000 чел.». Тут уже я маю деякі сумніви: за статистикою за одного забитого німецького солдата радянська армія платила шістьма своїми… А в таких сутичках втрати приблизно однакові. А щодо восьмої години 15 вересня, то певніше буде, якщо ми поставимо «вечора».

Тож якби я був українським політиком, то відзначав би не поразку під Крутами, а штурм готелю «Прага», загибель кінноти Котовського на багнетах Чорних запорожців та перемогу під Ніженом.

Ігор КАЧУРОВСЬКИЙм.Мюнхен,
Німеччина



Допомога проекту СІВЕРЩИНА - благодійний внесок

Теги:Німеччина, німці, Ніжен, поліцай, станція Крути, Мюнхен, Велика Вітчизняна війна, Ігор Качуровський, 1943 р


Читайте також



Коментарі (0)
avatar