Півень в аргентинській кастрюлі
Катар. Фінал чемпіонату світу з футболу. Франція — Аргентина. У серії пенальті перемогу святкує Аргентина… От тобі і Жиру, от тобі і Дембелє… То в політиці мсьє Макрон може витіювато виплітати вузли макраме у дві руки з Путіним, а у футболі — все відкрито, все на виду… Можна навіть зрівняти нахрапом рахунок, вхопити за хвіст фортуну, можна тішити себе надіями, але правда і гідність все одно беруть гору.
Політика і спорт — нероздільні! Футбольне поле — продовження поля бою. Хіба лиш без крові…
У перерві між додатковими таймами Емманюель Макрон у ложі для шанованих гостей зняв піджак, засукав рукави білосніжної сорочки. Він вперше за багато років так відчайдушно переймався. Ця перемога йому була потрібна вкрай. І вона — ось-ось, як на долоні! Півень вже докльовує зернята…
… В той самий час десь у глибокому підземному бункері телетрансляцію з Катару в оточенні кількох наближених помічників дивився і Владімир Владімирович. Уже все було підготовлено, аби скористатись доброю нагодою і зателефонувати паризькому другові, привітати з чемпіонством і, ніби між іншим, принагідно, спробувати ще і ще раз «перетерти» мульке українське питання. Мовляв, з українцями нарешті треба вирішувати, бо «моє терпіння, Емманюель, має межі…». «Ти там с етім Шольцом, кстаті, поговори, он, похоже, берега попутал» — збирався застерегти Владімир Владімирович Макрона в його щасливу мить світової футбольної слави.
— Нє, ну, ти смотрі, еті аргентінци агризаютца, нє мєньше, чєм хохли под Бахмутом, — незадоволено вигукнув Владімир Владімирович, дивлячись у телевізор і посмоктуючи добрий французький коньяк.
Вже зіграли основний час, догравали другий додатковий тайм. Вже все мало вирішуватись у серії пенальті. Вже вдало пробили свої перші спроби Мбаппе і Мессі…
— Как думаєш, одолеют французи етіх циган? — нервово запитав Владімір Владімирович помічника, який якраз доливав у його склянку пійло з дорогої пляшки.
— Канєшно одолєют, Владімир Владімирович, бєз сомнєній! — улесливо посміхнувся помічник.
А потім сталось те, що сталося…
Аргентинський голкіпер узяв один удар французів, інший француз ударив «по горобцях», натомість аргентинці свої пенальті поклали у ціль заввиграшки…
— Ну, вот тєбе и «бєз сомнєний»… Налєй єщьо! Я всегда знал, што еті любітєлі жаб в серйозном делє нє партньори…
— Так, што, Владімир Владімирович, соєдінять с Макроном?
— Да нафік он нужен, неудачнік! Што я єму скажу?
***
Емануель Макрон навідався до роздягальні своєї національної збірної. Подякував хлопцям за гру, знайшов слова, які, здається, прозвучали щиро і хоч трошки втішили їх у цю лиху годину. Незадоволеним лишився лише Дідьє Дешам… Коли виходив з роздягальні, помічник показав на телефон і стиха повідомив: Зеленський!
Макрон скривився. Але слухавку взяв.
— Привіт, друже! — трохи сумно привітався французький президент.
— Мої щирі співчуття, — почув знайомий гугнявий голос. — Але це не поразка! Це дрібна невдача. Наша спільна перемога попереду!..
Макрон піддакував, кивав головою і вже за мить навіть почав посміхатися…
Леонід ІСАЧЕНКО, "Хвиля Десни"
Політика і спорт — нероздільні! Футбольне поле — продовження поля бою. Хіба лиш без крові…
У перерві між додатковими таймами Емманюель Макрон у ложі для шанованих гостей зняв піджак, засукав рукави білосніжної сорочки. Він вперше за багато років так відчайдушно переймався. Ця перемога йому була потрібна вкрай. І вона — ось-ось, як на долоні! Півень вже докльовує зернята…
… В той самий час десь у глибокому підземному бункері телетрансляцію з Катару в оточенні кількох наближених помічників дивився і Владімир Владімирович. Уже все було підготовлено, аби скористатись доброю нагодою і зателефонувати паризькому другові, привітати з чемпіонством і, ніби між іншим, принагідно, спробувати ще і ще раз «перетерти» мульке українське питання. Мовляв, з українцями нарешті треба вирішувати, бо «моє терпіння, Емманюель, має межі…». «Ти там с етім Шольцом, кстаті, поговори, он, похоже, берега попутал» — збирався застерегти Владімир Владімирович Макрона в його щасливу мить світової футбольної слави.
— Нє, ну, ти смотрі, еті аргентінци агризаютца, нє мєньше, чєм хохли под Бахмутом, — незадоволено вигукнув Владімир Владімирович, дивлячись у телевізор і посмоктуючи добрий французький коньяк.
Вже зіграли основний час, догравали другий додатковий тайм. Вже все мало вирішуватись у серії пенальті. Вже вдало пробили свої перші спроби Мбаппе і Мессі…
— Как думаєш, одолеют французи етіх циган? — нервово запитав Владімір Владімирович помічника, який якраз доливав у його склянку пійло з дорогої пляшки.
— Канєшно одолєют, Владімир Владімирович, бєз сомнєній! — улесливо посміхнувся помічник.
А потім сталось те, що сталося…
Аргентинський голкіпер узяв один удар французів, інший француз ударив «по горобцях», натомість аргентинці свої пенальті поклали у ціль заввиграшки…
— Ну, вот тєбе и «бєз сомнєний»… Налєй єщьо! Я всегда знал, што еті любітєлі жаб в серйозном делє нє партньори…
— Так, што, Владімир Владімирович, соєдінять с Макроном?
— Да нафік он нужен, неудачнік! Што я єму скажу?
***
Емануель Макрон навідався до роздягальні своєї національної збірної. Подякував хлопцям за гру, знайшов слова, які, здається, прозвучали щиро і хоч трошки втішили їх у цю лиху годину. Незадоволеним лишився лише Дідьє Дешам… Коли виходив з роздягальні, помічник показав на телефон і стиха повідомив: Зеленський!
Макрон скривився. Але слухавку взяв.
— Привіт, друже! — трохи сумно привітався французький президент.
— Мої щирі співчуття, — почув знайомий гугнявий голос. — Але це не поразка! Це дрібна невдача. Наша спільна перемога попереду!..
Макрон піддакував, кивав головою і вже за мить навіть почав посміхатися…
Леонід ІСАЧЕНКО, "Хвиля Десни"
| Читайте також |
| Коментарі (1) |
|
| |
0
