Після поїздки у прифронтові міста
Прифронтові міста всім, хто говорить і пише про війну, відвідувати треба регулярно, - для встановлення правильної оптики. Бо, коли раннім ранком, зійшовши з запорізького поїзда, проїздиш середмістям Києва, якоїсь миті ловиш себе на присоромленому подиві: ба, таж ми (кияни) ще тут жируємо, нівроку, - в нас у центрі ВСІ ВІКНА ЦІЛІ!..
А в Харкові видно, де проходила ударна хвиля (практично всюди!), - ДСП у вікнах на середмісті, здається, не менше, ніж шибок (на фото будівля Харківськоїї СБУ), - але є й просто вивернуті нутрощами назверх ще з 2022го будинки, - і ліхтарі з настанням комендантської гаснуть, занурюючи місто в чорнильну тьму. Це справді інше місто, ніж те, елеґантне, святково ілюміноване й обліплене всуціль російськими вивісками ("закон Кивалова-Колесніченка" готував ґрунт під ХНР, і за 10 років ніхто його не порушив!), яким я запам'ятала Харків на початку лютого 2022 р.: трагічніше, чесніше. Рідніше.
(Тобто, якесь таке, в цій своїй пораненості, рідне, таке щире й таке своє, аж їхати звідси не хотілось... Якщо вас раптом змагатиме депресія, щиро раджу - приїдьте до Харкова й подивіться, як він шалено інтенсивно живе, скільки тут усього відбувається, скільки нових бізнесів і стартапів, відкритих "з упертости" - щоб довести, собі і людям, що з Харковом усе гаразд! - до речі, за моїм спостереженням, руїнами харків'яни "хвалитися" не люблять, навпаки, мене одразу з місця були запевнили. що після кожного прильоту в Харкові все акуратненько прибирається й чепуриться, - з деяким навіть докором запевнили, мовляв, не нехлюї ж, не нечупари! - і в цьому було щось таке безмежно зворушливе і таке безпомильно-українське, що я відчула сльози в горлі...)
В Запоріжжі я була, на жаль, всього пів дня (не до фоток було!) - напередодні місто було атаковано КАБами, п'ять душ загинуло, сирени цілі ті пів дня вили безугавно, але автограф-сесію під відкритим небом провести ми встигли, і запоріжці мені встигли похвалитися нововідкритою виставкою в Центрі сучасного мистецтва (!), - з чого можна здогадатися, що тут квітне та сама прифронтова впертість "жити навсупір". А на прощання, вже на вокзалі, виймаючи мою валізку з багажника, запорізький таксист на моє: "Тихої вам ночі, і хай супостати повиздихають!" видав на адресу тих, що мають повиздихати, такий багатосюжетний, творчо закручений проклін у кращих фольклорних традиціях (тут не писатиму, бо цукер забанить!), аж мені на хвилиночку зробилося моторошно...
І от це теж - прифронтове: цим разом москва зуміла розворушити тут якісь дуже глибинні, хтонічні шари колективного несвідомого - ту нестримну силу гніву, перед якою остерігав своїх у 1995 р. Джохар Дудаєв, коли заповідав їм: "Никогда не обижайте украинцев!" (той портрет українців, що він був нашкіцував, мені ніяк тоді не асоціювався з моїм народом, яким я його знала, - і тільки час показав, що Дудаєв таки не помилився, ми дійсно можемо бувати й такими - і горе тим, хто нас такими побачить...)
Оксана ЗАБУЖКО
А в Харкові видно, де проходила ударна хвиля (практично всюди!), - ДСП у вікнах на середмісті, здається, не менше, ніж шибок (на фото будівля Харківськоїї СБУ), - але є й просто вивернуті нутрощами назверх ще з 2022го будинки, - і ліхтарі з настанням комендантської гаснуть, занурюючи місто в чорнильну тьму. Це справді інше місто, ніж те, елеґантне, святково ілюміноване й обліплене всуціль російськими вивісками ("закон Кивалова-Колесніченка" готував ґрунт під ХНР, і за 10 років ніхто його не порушив!), яким я запам'ятала Харків на початку лютого 2022 р.: трагічніше, чесніше. Рідніше.
(Тобто, якесь таке, в цій своїй пораненості, рідне, таке щире й таке своє, аж їхати звідси не хотілось... Якщо вас раптом змагатиме депресія, щиро раджу - приїдьте до Харкова й подивіться, як він шалено інтенсивно живе, скільки тут усього відбувається, скільки нових бізнесів і стартапів, відкритих "з упертости" - щоб довести, собі і людям, що з Харковом усе гаразд! - до речі, за моїм спостереженням, руїнами харків'яни "хвалитися" не люблять, навпаки, мене одразу з місця були запевнили. що після кожного прильоту в Харкові все акуратненько прибирається й чепуриться, - з деяким навіть докором запевнили, мовляв, не нехлюї ж, не нечупари! - і в цьому було щось таке безмежно зворушливе і таке безпомильно-українське, що я відчула сльози в горлі...)
В Запоріжжі я була, на жаль, всього пів дня (не до фоток було!) - напередодні місто було атаковано КАБами, п'ять душ загинуло, сирени цілі ті пів дня вили безугавно, але автограф-сесію під відкритим небом провести ми встигли, і запоріжці мені встигли похвалитися нововідкритою виставкою в Центрі сучасного мистецтва (!), - з чого можна здогадатися, що тут квітне та сама прифронтова впертість "жити навсупір". А на прощання, вже на вокзалі, виймаючи мою валізку з багажника, запорізький таксист на моє: "Тихої вам ночі, і хай супостати повиздихають!" видав на адресу тих, що мають повиздихати, такий багатосюжетний, творчо закручений проклін у кращих фольклорних традиціях (тут не писатиму, бо цукер забанить!), аж мені на хвилиночку зробилося моторошно...
І от це теж - прифронтове: цим разом москва зуміла розворушити тут якісь дуже глибинні, хтонічні шари колективного несвідомого - ту нестримну силу гніву, перед якою остерігав своїх у 1995 р. Джохар Дудаєв, коли заповідав їм: "Никогда не обижайте украинцев!" (той портрет українців, що він був нашкіцував, мені ніяк тоді не асоціювався з моїм народом, яким я його знала, - і тільки час показав, що Дудаєв таки не помилився, ми дійсно можемо бувати й такими - і горе тим, хто нас такими побачить...)
Оксана ЗАБУЖКО
| Читайте також |
| Коментарі (0) |