Париж. Блекаут

А було так: учора ввечері, після понад-двогодинного виступу в ІнАлько, численних схвильованих зустрічей і розмов про те, як краще відкривати французам Україну (жаль, з посольства не було нікого, їм якраз придалось би!), повернулась я до свого елеґантного готелю (5та округа, самий центр, між Нотр-Дам і Пантеоном), зайшла в номер, кинула пальто на ліжко, сама впала поруч, витягла телефона глянути, що там удома в міжчасі коїться, - і тут раптом, бац! - по всьому готелю згасло світло!

Крики, стукіт, стогони. У вікні (а воно в дворик виходить) - тьма хоч в око стрель і зорі в антрацитовому небі. Інтернет зникає, на телефоні 14%. Десь хв за 5-7 (коли встановилась тиша і стала гнітючою) вирішую, що нема чого сидіти й чекати, а треба виповзати кудись на світло, щоб бодай підзарядити телефон. Утім, поки я з ліхтариком спускалася крученими боковими східцями з свого 6го поверху на перший, у надрах сецесійної кам'яниці щось клацнуло, загуло й відлягло - і вийшла я, підсліпувато мружачись, у вже освітлений вестибюль, де до мене метнувся схарапудженою пумою переляканоокий портьє:

- Ви з ліфта?! Це Ви застрягли в ліфті?..
- Ні, - кажу. - Але я з України. Я подумала, що вже й тут російська ракета.

- Сподіваюся, що ні, - сказав він дуже серйозно, без тіні усмішки. І якось умить стало ясно, що він ТЕЖ про це подумав. Що цей страх, виходить, таки живе, прошивкою на підкірці, в кожного європейця - не тільки в поляка, фінна чи балта! - і він-то й є першопричиною підтримки європейських урядів на нашу адресу.

Ну власне, це й так було зрозуміло. Але тепер у мене є в запасі мій персональний непохитний арґумент (якби хтось схотів мене переконати, що "нам ніхто нічого не винен"), - погляд паризького портьє, який перелякався раптового блекауту в готелі непорівнянно більше од мене, - хоч і з тієї самої причини.

Оксана ЗАБУЖКО