Парасоччин черевик
Нарешті здійснилась мрія Парасочки: після останнього візиту до міста батько приподніс доньці новісіньке взуття. Побачивши таке вперше в житті на ногах подруги Насті, дівчина не могла відвести очей. Та хіба ж одна вона?!
«Не жируй, дівко! – сказала мати після того, як дочка вкотре розповідала батькам про обнову подруги. – Он багато дівок і в постолах ходять і нічого, а тобі нещодавно справили хромові чоботи, то й носи їх. Якщо будемо «сполнять всі ваші прихоті» – тоді з чого житимемо?!» Обидві очікували реакції батька, а той пильно подивився на доньку та дружину і, нічого не сказавши, подався з хати.
Георгій (Юрка) Гнатович Дахно мав власну кузню, точити ляси було не в його правилах, та і ніколи – щойно повернувся з фронтів Першої світової – все потребувало міцної господарської руки. А окрім своєї роботи, була ще й купа замовлень на ковальські вироби. Свою дружину чоловік дуже любив. Через кохання до неї завинив перед своїм молодшим братом Петром, бо свого часу відбив у нього наречену. Наробили тоді сміху та осуду на все село: у відчаї імпульсивний Петро порізав подушки з посагу братової дружини. Марія Борисівна була молодшою за чоловіка аж на 16 років, та це не заважало їм дружньо жити у парі, кохати одне одного, народжувати дітей, яких було п’ятеро. Дітей своїх батько обожнював, хоч і ставився суворо, але нічого для них не шкодував. Так сталося і цього разу. Мозолисті батькові руки вручили доньці бажане.
Не могла намилуватись Парася батьківським подарунком: лискучими, на середньої висоти каблуку, шнурованими ботинками «румунками». «Гляди мені, взувай лише в церкву. На вечорниці іди в чоботях, бо ще танцюватимеш, що каблуки повідлітають», – наказувала мати. «Я, мамо, можу навіть і в постолах сходити», – погоджувалась дівчина, сама ж нишком виносила взуття з хати, щоб перед входом до «веселої хати» перевзутись.
Із приходом передсвята апостола Андрія Первозванного сільська молодь оживала. Особливо дівчата з нетерпінням очікували його цілий рік, покладаючи на Андріївські вечорниці купу своїх надій та сподівань.
Увечері, напередодні цього релігійного свята, яке завжди припадало на 13 грудня, дівчата ворожили. Сіяли в дворі, біля колодки, на якій рубали дрова, якесь зерно і при цьому промовляли» «Свїєтий Андриею, я на тєбіє коноплі сією. З кім мініє вієку вієкавать дай, Андриею, знать». Ставили біля свого ліжка кружку чи миску з водою, на якій клали з гілочок місток, і перед тим, як лягати спати, проказували: « Свієтий Андрией, дай знать у сніє, с кім буду гулять навієсніє. Хто мієніє через муост пієрієвієдіє, той і пад вієнієц павієдіє».
Брали захватом в дровнику оберемок дров, вносили в хату, рахували. Якщо число було парне, то дівчина мала вийти заміж наступного року, а якщо не парне – то ще, як мінімум, рік їй дівувати. Так само охоплювали всім розмахом рук штахети на паркані і рахували кількість – до пари чи ні.
Насипали в хаті на долівці зерно в купки, по купці на кожну дівку, випускали з під печі півня. До чиєї першої купки підходив півень та першою повинна була вийти заміж. А якщо в хаті була лише одна дівчина, то могли насипати в купки зерно різних сортів, кожному з яких відповідав певний парубок-односелець, якого дівчина прагнула б мати собі за чоловіка. До того ж, якщо мали на увазі багатшого, то насипали купку пшона, а якщо бідного – ячмінь.
Ходили під вікна до односельців слухати розмову. При цьому ходили під вікна сімей, де були діти: бо про що могли розмовляти одинокі або старі люди?!. З підслуханої випадкової розмови робили висновок, чи вийде дівчина заміж і як швидко, чи взагалі не вийде. Наприклад, якщо в хаті дітей підганяли: «Іді скаріей …бієгом…», то дівчина мала швидко вискочити заміж. А в іншій хаті мати могла кричати на дітей чи на чоловіка: «Сядь, шоб тієбіє камієнієм пасаділо…», то вважали, що вийде заміж не скоро або й взагалі не вийде .
Виносили сміття на двір, слухали: звідки собаки гавкають , звідти і чоловік буде.
Кидали камінці в колодязь і по звуку визначали, чи лайлива свекруха буде.
Накривали однією тарілкою стрічку, а іншою обручку. Дівчина, яка вказувала на тарілку зі стрічкою, продовжувала дівувати. А дівчина, яка знаходила колечко, мала вийти заміж наступного року.
Кидали через ворота черевика: в яку сторону полетить, звідти і сватів дожидати.
…Перекинути ботинок через ворота Парасці було не так просто. Батьківські ворота стояли під повіткою, тому довелося кидати через високий дах. «У який же бік він полетів?» – думала дівчина, біжучи босоніж по снігу з двору на вулицю, тримаючи в руці іншого черевика. Ой, лишенько! Взування на вулиці ніде не було. Усі намагання дівчини знайти його були марними. Протягом тижня намагалась вся родина відшукати втрачене, та марно. Хтось украв…
Далеко не скоро по тому вдалося Парасці вийти заміж. Уже й батьки поширили «поселення роду Дахнів» на сільському кладовищі. Померлий від голоду (відмовився від їжі, щоб діти та внуки змогли вижити) батько ліг поряд зі своєю Мар’єю, захопивши для свого ложа шмат кладовищенського окопного валу. Стільки було «охочих» 1932-33 рр. на вічне поселення, що кладовище не могло всіх помістити. Доводилось лягати або понад канавою, або на присадибних ділянках. Крім того, Марія Борисівна знайшла свій покій поміж двома братами: Петро виявився однолюбом, помер набагато раніше 47-річним холостяком.
Долею ж дівчини став удівець із сусіднього села.
«Довго ж десь кружляв твій, Параско, «румунок», доки не долетів до Шибиринівки та не попав Герасимові в лоб», – жартували односельці…
У пам’ять цієї історії залишилась приказки: «Полетів, як Дахнової Параски ботинок», «Мабуть, там, де Паращин ботинок».
І те – випущене з подушок пір’я, ось уже сто двадцять два роки лоскоче горло односельців – інколи хтось та й пригадає про оте «дахнівське весілля».
Юрій ДАХНО
«Не жируй, дівко! – сказала мати після того, як дочка вкотре розповідала батькам про обнову подруги. – Он багато дівок і в постолах ходять і нічого, а тобі нещодавно справили хромові чоботи, то й носи їх. Якщо будемо «сполнять всі ваші прихоті» – тоді з чого житимемо?!» Обидві очікували реакції батька, а той пильно подивився на доньку та дружину і, нічого не сказавши, подався з хати.
Георгій (Юрка) Гнатович Дахно мав власну кузню, точити ляси було не в його правилах, та і ніколи – щойно повернувся з фронтів Першої світової – все потребувало міцної господарської руки. А окрім своєї роботи, була ще й купа замовлень на ковальські вироби. Свою дружину чоловік дуже любив. Через кохання до неї завинив перед своїм молодшим братом Петром, бо свого часу відбив у нього наречену. Наробили тоді сміху та осуду на все село: у відчаї імпульсивний Петро порізав подушки з посагу братової дружини. Марія Борисівна була молодшою за чоловіка аж на 16 років, та це не заважало їм дружньо жити у парі, кохати одне одного, народжувати дітей, яких було п’ятеро. Дітей своїх батько обожнював, хоч і ставився суворо, але нічого для них не шкодував. Так сталося і цього разу. Мозолисті батькові руки вручили доньці бажане.
Не могла намилуватись Парася батьківським подарунком: лискучими, на середньої висоти каблуку, шнурованими ботинками «румунками». «Гляди мені, взувай лише в церкву. На вечорниці іди в чоботях, бо ще танцюватимеш, що каблуки повідлітають», – наказувала мати. «Я, мамо, можу навіть і в постолах сходити», – погоджувалась дівчина, сама ж нишком виносила взуття з хати, щоб перед входом до «веселої хати» перевзутись.
Із приходом передсвята апостола Андрія Первозванного сільська молодь оживала. Особливо дівчата з нетерпінням очікували його цілий рік, покладаючи на Андріївські вечорниці купу своїх надій та сподівань.
Увечері, напередодні цього релігійного свята, яке завжди припадало на 13 грудня, дівчата ворожили. Сіяли в дворі, біля колодки, на якій рубали дрова, якесь зерно і при цьому промовляли» «Свїєтий Андриею, я на тєбіє коноплі сією. З кім мініє вієку вієкавать дай, Андриею, знать». Ставили біля свого ліжка кружку чи миску з водою, на якій клали з гілочок місток, і перед тим, як лягати спати, проказували: « Свієтий Андрией, дай знать у сніє, с кім буду гулять навієсніє. Хто мієніє через муост пієрієвієдіє, той і пад вієнієц павієдіє».
Брали захватом в дровнику оберемок дров, вносили в хату, рахували. Якщо число було парне, то дівчина мала вийти заміж наступного року, а якщо не парне – то ще, як мінімум, рік їй дівувати. Так само охоплювали всім розмахом рук штахети на паркані і рахували кількість – до пари чи ні.
Насипали в хаті на долівці зерно в купки, по купці на кожну дівку, випускали з під печі півня. До чиєї першої купки підходив півень та першою повинна була вийти заміж. А якщо в хаті була лише одна дівчина, то могли насипати в купки зерно різних сортів, кожному з яких відповідав певний парубок-односелець, якого дівчина прагнула б мати собі за чоловіка. До того ж, якщо мали на увазі багатшого, то насипали купку пшона, а якщо бідного – ячмінь.
Ходили під вікна до односельців слухати розмову. При цьому ходили під вікна сімей, де були діти: бо про що могли розмовляти одинокі або старі люди?!. З підслуханої випадкової розмови робили висновок, чи вийде дівчина заміж і як швидко, чи взагалі не вийде. Наприклад, якщо в хаті дітей підганяли: «Іді скаріей …бієгом…», то дівчина мала швидко вискочити заміж. А в іншій хаті мати могла кричати на дітей чи на чоловіка: «Сядь, шоб тієбіє камієнієм пасаділо…», то вважали, що вийде заміж не скоро або й взагалі не вийде .
Виносили сміття на двір, слухали: звідки собаки гавкають , звідти і чоловік буде.
Кидали камінці в колодязь і по звуку визначали, чи лайлива свекруха буде.
Накривали однією тарілкою стрічку, а іншою обручку. Дівчина, яка вказувала на тарілку зі стрічкою, продовжувала дівувати. А дівчина, яка знаходила колечко, мала вийти заміж наступного року.
Кидали через ворота черевика: в яку сторону полетить, звідти і сватів дожидати.
…Перекинути ботинок через ворота Парасці було не так просто. Батьківські ворота стояли під повіткою, тому довелося кидати через високий дах. «У який же бік він полетів?» – думала дівчина, біжучи босоніж по снігу з двору на вулицю, тримаючи в руці іншого черевика. Ой, лишенько! Взування на вулиці ніде не було. Усі намагання дівчини знайти його були марними. Протягом тижня намагалась вся родина відшукати втрачене, та марно. Хтось украв…
Далеко не скоро по тому вдалося Парасці вийти заміж. Уже й батьки поширили «поселення роду Дахнів» на сільському кладовищі. Померлий від голоду (відмовився від їжі, щоб діти та внуки змогли вижити) батько ліг поряд зі своєю Мар’єю, захопивши для свого ложа шмат кладовищенського окопного валу. Стільки було «охочих» 1932-33 рр. на вічне поселення, що кладовище не могло всіх помістити. Доводилось лягати або понад канавою, або на присадибних ділянках. Крім того, Марія Борисівна знайшла свій покій поміж двома братами: Петро виявився однолюбом, помер набагато раніше 47-річним холостяком.
Долею ж дівчини став удівець із сусіднього села.
«Довго ж десь кружляв твій, Параско, «румунок», доки не долетів до Шибиринівки та не попав Герасимові в лоб», – жартували односельці…
У пам’ять цієї історії залишилась приказки: «Полетів, як Дахнової Параски ботинок», «Мабуть, там, де Паращин ботинок».
І те – випущене з подушок пір’я, ось уже сто двадцять два роки лоскоче горло односельців – інколи хтось та й пригадає про оте «дахнівське весілля».
Юрій ДАХНО
| Читайте також |
| Коментарі (0) |